Багато хто з киян і гостей столиці до повномасштабного вторгнення бував у Національному музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, розташованому в прикметному будинку в центрі міста, на Терещенківській, 15–17, насолоджувався спогляданням багатющої мистецької колекції. Піднімаючись парадними сходами, гості особняка переносилися на півтора століття в минуле, всотували очима розкішний затишок покоїв, вишуканість меблів, гармонійні барви картин на стінах, найнесподіваніші за формою предмети різних епох і континентів. Зібрані тут експонати дозволяли почутися захопленим першовідкривачем досі невідомих культурних світів кожному з гостей. Ідуїзм, буддизм, іслам, Японія і Китай, Стародавній світ, рання Візантія і пізня Європа — кожний мистецький напрям знайшов тут свою повноправну нішу, аби чарувати, просвіщати, запам’ятовуватися й вабити продовженням цього приємного знайомства, а для когось — і феєричного відкриття. І хоч тепер колекція музею через війну перебуває в безпечному місці, сюди й зараз варто приходити. Бо краса тішить душу за всіх часів, а усвідомлення цінності того, що маємо, надихає ще рішучіше боронити його під час війни — заради наступних поколінь українців, людей доброї волі з усього світу, тих майбутніх землян, яким буде близька філософія добра та благодійництва.
Творити благо — риса, яка вирізняє кожного причетного до благодійної діяльності. При тому — творити безкорисливо, не шукаючи власної вигоди. Блаженніше-бо давати, аніж приймати, так іще в Біблії сказано. Сповідувала цей принцип і Варвара Ханенко, уславлена меценатка, представниця відомої родини благодійників, яка понад 100 років тому залишила українській столиці, а отже й усім нам, українцям, Музей із розкішною колекцією.
«Яка яблунька, такі й яблучка», кажуть у народі. Дід Варвари Ханенко, з роду Терещенків, купець Артемій Терещенко заповідав своїм синам віддавати на доброчинність і церкву 80 відсотків своїх прибутків. Батько Варвари, Нікола (Микола) Терещенко, син Артемія, обдарований до 50-річчя званням спадкового дворянина, обрав для зображення на фамільному гербі Терещенків двійко синьо-жовтих левів як символ українського походження роду та зазначив життєве кредо — «Стремління до громадської користі», зумовлене поєднанням активної управлінської діяльності з благодійністю та просвітництвом. Отож Варварі було на кого рівнятися. Ця розповідь про справжню безсрібницю — меценатку та її родину побачить світ у Міжнародний день благодійництва, присвячений утвердженню принципів милосердя та гуманізму, 5 вересня.
БАТЬКІВСЬКИЙ ПРИКЛАД
Найстарша донька Ніколи Терещенка та Пелагеї Біловської, онучка Артемія Терещенка, відомих колекціонерів і благодійників, народилася в давньому Глухові на Сумщині 9 серпня 1852 р.
Батько Варвари, Нікола Артемійович, був первістком побожної молодої родини торговця та купецької доньки, що мешкали тоді за 40 верст від Глухова. Його батько не був заможним, але вирізнявся підприємливістю, через що його прозвали «Карбованець». Успадкувавши цю рису, Нікола, наділений гострим розумом і кмітливістю, після повітового училища в Глухові зовсім юним розпочинає власну справу: торгує хлібом у Криму, везучи назад сіль і рибу. Уже тоді спілкується українською. Залучає до свого бізнесу молодших братів. Згодом вкладає зароблені кошти в соляні розробки у Бахмуті, вклавши прибутки у свій перший цукровий завод під Глуховом. Уже в тридцять шанований містянами, роками обіймає там високі посади, аж до міського голови, вклавши в рідне місто більш як 1,5 млн рублів, і найперше — в навчальні заклади, дитячий притулок, будівництво лікарні й учительського інституту.
Із часом стає власником низки цукрових заводів, прибуток яких неухильно зростає. Постійно модернізуючи виробництво, дбає і про робітників: від фонду допомоги найнужденнішим — до виплат на Великдень і Різдво та пенсій, які згодом продовжуватимуть нараховувати цим людям вже його спадкоємці. Встановлює 8-годинний робочий день, запроваджує тризмінне виробництво, нарахування зарплати залежно від кваліфікації. При частині заводів діють народні училища, чайні. Нікола дає лад і землі, запровадивши сівозміни, застосування добрив, селекційну роботу тощо. Усім цим він і уславився за перші свої пів століття, за те й був обдарований.
Після заснування 1870-го «Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків» родина вже імпортує цукор не лише до Європи, але й Персії, Китаю. У своїх маєтках Терещенки фінансують будівництво й утримання храмів, зводять притулки для сиріт, пологові будинки, лікарні для простого люду, вкладають у школи для дорослих і дітей. Після п’яти років у москві «цукровий король», як за надприбутки з цукровиробництва все частіше називають Терещенка, повертається до серця України. Тут родина з 6 дітьми оселяється в гарному особняку, стіни якого прикрасять картинами з колекції глави сімейства, які збирав іще в Глухові. Певно, що й ми з вами бували в їхній оселі: нині тут — Національний музей Тараса Шевченка, де перебуває й частина збірки Терещенків. Поціновувачем прекрасного був і брат Ніколи, Федір. Він періодично влаштовував публічні виставки у власній картинній галереї (згодом — музей російського мистецтва, нині — Київська картинна галерея); вкладав і в притулки для бідних, як-от вдів із дітьми, безоплатні лікарні, початкові професійні школи й училища. Не лишалася осторонь справ милосердя й мати сімейства, Пелагея Терещенко, яка мала власні благодійні проєкти в царині жіночої освіти.
У місті над Дніпром благодійництво самого Ніколи Терещенка набуває ще більшого розмаху. Завдяки його підтримці в Києві постали Політехнічний інститут («Терещенко з синами — 150 тис. крб», читаємо на сайті вишу), низка жіночих і чоловічих гімназій, було впорядковано приміщення, нині відоме як «Жовтий корпус» Національного університету, де меценат щорічно оплачував навчання принаймні 10 учнів, побудоване «зразкове міське училище», іще й надані кошти на його утримання. Його стараннями в місті відкрилося єдине в імперії училище для сліпих, а також училище для глухонімих, перша жіноча торгова школа. Внески Терещенка в числі інших допомогли збудувати в Києві Володимирський собор, Покровську церкву на Солом’янці, Троїцький народний дім Київського товариства грамотності (нині тут — Київський Національний академічний театр оперети), Міський музей старожитностей та мистецтва (з 1904 р. — Київський художньо-промисловий і науковий музей, нині — Національний художній музей), для якого ще й придбав колекцію експонатів із розкопок В.Хвойки, замовив 34 портрети українських гетьманів та інших історичних особистостей. Загалом понад 2 млн рублів пожертвував великий меценат і благодійник на громадські потреби Києва. Вдячне місто вшанувало його званням Почесного громадянина, з нагоди 80-річчя столичну вулицю Олексіївську перейменували на Терещенківську. Навіть у заповіті він згадав про всіх, кому раніше допомагав. Поховали мецената в рідному Глухові. Зараз три музеї столиці працюють у будинках, які раніше належали Терещенкам.
Успадкували гени благодійності та меценатства й діти Терещенків. Ольга поповнювала картинну галерею дядька Федора, згодом — опікувалася нею. Іван мав свою колекцію, а ще підтримував реальне і рисувальне училища, на базі яких 1917-го було засновано Українську академію мистецтв. Олександр більше зосередився на українських старожитностях.
Мала свої інтереси в цих сферах і найстарша з дітей.
ПОЄДНАНІ КОХАННЯМ І МИСТЕЦТВОМ
23-річною Варвара виходить заміж за молодого юриста з давнього українського роду, Богдана Ханенка. Серед його предків — гетьман Правобережної України Михайло Ханенко. Обопільному почуттю сприяє й спільне захоплення вишуканим мистецтвом. Першими спільними надбаннями, зробленими під час весільної подорожі Італією, були мистецькі раритети, які й започаткували колекцію подружжя Ханенків. Це засвідчив дивом вцілілий запис із Богданових мемуарів (1874), переписаний набіло Варварою. Тоді молоде подружжя відвідало музеї Відня, Венеції, Болоньї. І хоч купували все, що зустрілось і сподобалось, надбання виявилися вдалими. Відтоді колекціонування творів мистецтва стало родинною справою, яка надихала подружжя на нові поповнення збірки, так що родичі й друзі з часом називали її «Київським Ермітажем».
Ханенки не приховували: хочуть створити власний музей. 1887 року на вулиці, що за кілька років стане Терещенківською, звели маєток у стилі італійського палаццо. Два нижні розкішні поверхи від початку були призначені під картинну галерею: зібрані господарями картини кращих митців світу заслуговували на гідне розташування. Замешкало ж подружжя на третьому, достатньо аскетично облаштованому поверсі.
Бажані гості на всіх світових аукціонах, Ханенки швидко збільшували колекцію, куратором якої фактично став Богдан. Якщо Богдан найперше знався на живописі італійців і голандців, то Варвару, яку вважають натхненницею меценатства і благодійництва в родині Ханенків, вабили кераміка й порцеляна, стародавні ікони й українське народне мистецтво. У Києві вони проводили менше часу, аніж за кордоном. Окрім полювання за творами мистецтва, до частих мандрів змушував стан здоров’я Богдана; йому був показаний клімат, відмінний від київського. Тож паралельно з його оздоровленням удвох відвідували місця продажу антикваріату, цікавилися аукціонами. Це було важливим для Богдана, Варвара ж прагла в усьому підтримати коханого чоловіка.
ЗАСТУПНИЦЯ БІДНИХ І НЕМІЧНИХ
Певну частину часу Ханенки проводили у власних маєтках, і тут Варвара теж займалася благодійністю, зокрема, утримувала лікарні й пологові будинки для бідних. Відкрила агрошколу і двокласне училище для дітей селян (а згодом, із навчанням увечері, — і для дорослих) в Оленівці на Київщині й Райгородці — на Черкащині. Тут навчали грамоти, давали знання з агрономії тощо. На початку ХХ ст. у майстернях при агрошколі селяни оволодівали й навичками вишивання, килимарства, ткацтва, творення гобеленів, гончарства… Виготовлені ними мистецькі твори Варвара передавала на продаж до Києва, великих міст імперії, навіть до спеціально відкритої нею крамниці в Лондоні, даючи можливість заробити авторам виробів. Перед Першою світовою майстерня в Оленівці почала співпрацювати з видатним українським митцем Василем Кричевським. Килими, виготовлені селянами за його ескізами, високо цінувалися, їх охоче розкуповували іноземці. За даними дослідників історії родини Ханенків, неподалік Києва працювало шість таких майстерень.
Варвара не залишила в біді селян і коли в Оленівці трапилася пожежа, придбавши будматеріали для відновлення хат бідних людей. Її коштом було проведено водогін, збудовано сільську електростанцію, покладено бруківку, утримувано сиротинець… Звісно, що й Богдан не залишався осторонь цих капіталовкладень дружини; вони спільно підтримували традиції меценатства.
ВІДКРИТИ ПРЕКРАСНЕ — ДЛЯ ВСІХ
Із досвідом приходили до Ханенків і нові знання, й бажання допомогти науковим дослідженням. Зокрема, подружжя матеріально підтримало археологічні розвідки В.Хвойки, видало каталог «Старожитності Придніпров’я». Будучи керівником Київського товариства старожитностей і мистецтв, Богдан Ханенко очолив Підготовчий комітет з будівництва Міського музею старожитностей і мистецтв. Коли 1904 року музей офіційно було відкрито вже як Київський художньо-промисловий і науковий, подружжя щедро поповнило його колекцію понад 3 тис. археологічних експонатів. Згодом на його базі було відкрито Національний музей історії України.
Дарунки музеям від меценатів глава родини вважав «лише щедрим поверненням належного». «Мати картину Тиціана чи грецький мармур V ст. і не показувати ці речі — це те ж саме, що привласнити собі одному неопубліковані твори пушкіна, Гете чи Шекспіра. Творіння геніїв за своєю суттю не повинні належати тим, хто ними володіє», — казав Богдан Ханенко. Наприкінці життя, не маючи спадкоємців, він вирішив заповісти Києву свою збірку зарубіжного мистецтва — за умови, що музей носитиме їхнє ім’я, а Варвара довіку залишатиметься розпорядницею колекції та будинку.
РЯТУЮЧИ ЕКСПОНАТИ
…Музеєтворчиня овдовіла в буремні дні 1917-го. Через рік вона запропонувала Українській Академії наук прийняти щедрий подарунок — всю колекцію, книгозбірню і сам будинок — згідно із заповітом свого чоловіка. Сама ж поповнювала колекцію і надалі. Подальша доля експонатів тривожила. Ще під час Першої світової, коли фронт наблизився до Києва, Ханенки вирішили убезпечити найцінніші з них, передавши до Історичного музею в москві. Через 5–6 років перший директор Музею Ханенків, Микола Макаренко, за згодою Варвари розшукуватиме їх сліди. Це був той самий Микола Макаренко, пам’ятну дошку якому вже в наш час встановили на відбудованому Михайлівському Золотоверхому. Звільненого радянською владою з музею Ханенків 1924-го, його розстріляли 1937-го за відмову поставити підпис під рішенням про зруйнування собору… Та поки Микола Макаренко керує музеєм, і його зусиллями щастить повернути багато експонатів, хоч близько 30 цінних творів так і не були тоді знайдені.
У той самий час чимало шедеврів, які складали серце колекції, восени 1917-го перебували у санкт-петербурзькій квартирі Ханенків, за якусь сотню метрів від Зимового палацу. У грудні 1917-го вже немолода жінка з ризиком для життя перевозить їх до себе в Київ. І надалі продовжує ризикувати, відкинувши пропозицію німців, які підтримували гетьмана Скоропадського, спецпотягом евакуювати її разом із колекцією до Німеччини. Відмовилася, залишилася в Києві разом зі своєю збіркою, сестрою Марією та кількома вірними слугами. Як і покійний чоловік, вважала: їхній музей має бути лише тут, у прадавньому вкраїнському місті на семи пагорбах.
ТЕРНОВИЙ ШЛЯХ
1919-го за розпорядженням більшовиків музей було відкрито як «Другий державний», потім на якийсь час йому повернули ім’я засновників. Варварі Ханенко дозволили залишитися жити в будинку лише заступництвом академіків — членів Комітету музею, до яких звернулася з відчаю. Ці вчені мужі зробили все можливе, аби немолода жінка змогла гідно прожити свої останні роки. Збереглися свідчення, що до зал, де було розміщено колекцію, в яку 40 років вкладала душу засновниця музею, їй заборонили заходити — аби не заважала пролетарям знайомитися з прекрасним. Такою була вдячність за музей. У Києві тоді ходила легенда, буцім Варвара навідувала свої скарби вночі… А вдень — продовжувала шукати й купувала нові мистецькі твори, головувала на засіданнях Комітету — і до останнього року життя залишалася музейною Берегинею…
За спогадами очевидців, окрім академіків і науковців, Варвару Ханенко морально підтримували кілька давніх слуг. Дуже дбала про господиню її служниця Дуня, Євдокія Шерстюкова. Упокоїлася славетна меценатка у травні 1922-го. Її поховали біля чоловіка. За інформацією Інституту національної пам’яті, «довгий час на могилі подружжя стояв лише дубовий хрест із написом: «Ханенкам від Дуні»…
СУМНІ ЗАГАДКИ Й УТРАТИ
Архів Ханенків зник за кілька днів по тому. Це з’ясувалося, коли УАН хотіла уточнити заповіт Варвари. Єдине, що вдалося уточнити завдяки Миколі Макаренку, котрий підписував заповіт як свідок, — це призначення зведеного Богданом Ханенком шестиповерхового будинку №13 для розширення експозиції й наукової частини музею. Дехто стверджував, що родинний архів спалила на прохання Варвари її сестра. (Сучасні ж дослідники історії родини мають надію, що його могли вилучити за рішенням владців, і тоді є шанси колись відкрити ще багато таємниць. Тим більше, окремі листи Варвари збереглися у різних столичних архівах).
Щасливі часи формування колекції канули в Лету. На зміну їм прийшла сумна доба розпорошення зібраного. За кілька років радянська влада порушила заповіт і умови дарчої, де було зазначено вимогу щодо неподільності колекції. Експонати однієї тематики з різних збірок вирішили збирати до окремих музейних фондів. Тоді ж прийняли рішення: Музей мистецтв Української Академії наук надалі експонуватиме зарубіжне мистецтво — античності, Стародавнього світу, Європи, Азії. Решту експонатів передали до інших музеїв. Зокрема, давні ікони зі збірки Варвари Ханенко потрапили до колекції столичних Національних музеїв — художнього та російського мистецтва (у наш час це — Київська картинна галерея), а експонати народного мистецтва, як-от вишивки, традиційні килими, гутне скло тощо, — до Національного музею українського декоративного мистецтва.
Сумним в історії колекції видався й 1925 рік, коли, також порушивши заповіт Богдана Ханенка, імена засновників прибрали з назви музею — через відсутність «революційних заслуг перед пролетаріатом». Частину осиротілої колекції наприкінці 1920-х розпродували за кордоном, буцім збираючи «на індустріалізацію країни». Коли під час Другої світової 1943-го німці почали відступати, найцінніше з уцілілого на той час було вивезене ешелоном у напрямку Кенігсберга. Пошуки більшої частини цих експонатів досі тривають, але музейники вірять: шанси повернути їх є.
ПОВЕРНЕННЯ
Лише з настанням Незалежності про Ханенків заговорили на повен голос, а коли 1998-го музей знову відкрили після капремонту, історична правда стала доступною. Повернулося й давнє ймення, спершу за фактом, а потім і юридично. Фактично Варвара Ханенко досягла свого, виконала заповіт чоловіка і залишила нащадкам у найширшому сенсі слова — українцям нових поколінь — рідкісну культурно-мистецьку перлину. Ті, кого привели в захват експонати Музею Ханенків, не оминуть увагою і скромний чорний обеліск праворуч від давнього Михайлівського собору Видубицького монастиря. На чорній плиті нижче прізвищ, імен і дат зазначено: «Добродійні фундатори зібрань Київського музею західного та східного мистецтва». Що можемо зараз зробити в пам’ять про них? Принагідно змести рудувате листя, що вже наприкінці літа щедро лягає на плиту, схилити голову. А ще — приїхати до їхнього музею, аби підтримати себе красою в тому випробуванні, яке є антиподом прекрасного і зветься війною. Із середи по неділю тут відчинено, а у вихідні можна відкрити для себе ще й музейний дворик…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
