Тарас Кремінь: “Захист української мови — це захист кожного українця”

Сила державної мови вимірюється не тільки конституційним статусом, мовним законом, державною програмою, регіональними ініціативами, а, найголовніше, — силою голосу кожного громадянина України, який бореться за свою державу, за свою ідентичність, за майбутнє своїх дітей.

Із початку війни таких голосів стало значно більше, і, справді, складається переконання, що ніколи так не було комфортно українській мові, як зараз. Війна, що, на жаль, забрала і продовжує забирати людські життя, остаточно змінила не тільки світогляд українців, але й остаточно зруйнувала залишки колонізаційного минулого, які все ще торкалися окремих сфер нашого суспільного життя. Від сфери обслуговування до культури. Від діяльності органів місцевого самоврядування до сфери освіти. Й ми справді бачимо розквіт української мови і в школі, і в медіа, і на телебаченні, і в повсякденному житті. Тому сьогодні вона сильна і продовжує утверджуватися силою голосу кожного громадянина України.

Єдина країна, в якій українська мова може бути загрожуваною, так само і тією, для якої створені найкращі умови, — це, звичайно, Україна. І кому, як не нам, збільшувати її потенціал, можливості, сфери застосування та кількість тих громадян, котрі вільно нею спілкуватимуться, принципово відмовляться від мови країни-окупанта. Але в той же час і для країни-агресора наша держава залишається не тільки об’єктом загарбницької війни, але й територією, народом, проти якого вона здійснює геноцидальну політику. Тому від кожного з нас залежить оця сила. Згадаймо і слова Івана Огієнка, українського науковця, мовознавця, історика церкви: «Мова — то серце народу; гине мова — гине народ». Наш сучасник, народний депутат України Микола Княжицький зауважував: «Без української мови українську державу не побудуєш». Наведу й слова Наталії Сумської, народної артистки України: «Є мова — є держава. Після революцій це стало істиною. Але в той же час не забуваймо: єдине, що, на превеликий жаль, у нас залишається спільного з ворогом, — це російська мова». І Павло Вишебаба, поет, нині військовий, котрий цьогоріч диктуватиме текст Радіодиктанту національної єдності, про те ж говорить: «Чим швидше ми позбудемося колонізаційного ланцюжка товщиною з павутинку із країною-агресором, тим швидше ми станемо на шлях демократизації, посилення наших національних інтересів, і справді на декілька кроків, але все-таки будемо ближче до української омріяної, вистражданої, кривавої, але такої необхідної як повітря Перемоги».

Державна мовна політика повинна відповідати національним інтересам України. І тому в умовах війни іншої, крім наступальної українізації, політики бути не може. І вона виходить із нашої ідеології. З нашої мовної ситуації. І вона говорить про усвідомлення важливості мовної стабільності. Коли від мови в родинному спілкуванні, у професійному колі, до мови, якою ми спілкуємося з усім світом, а цивілізований світ із нами, залежить наш поступ як держави.

На цьому шляху були сотні країн, включно з тими, що перебували у складі колишньої радянської імперії, які так само зазнали геноциду, лінгвоциду, були позбавлені права навчати своїх дітей у школах, читати книги державною мовою, розвивати свою культуру, духовність, зберігати й примножувати духовне багатство.

Україна, на жаль, у перші роки своєї Незалежності втратила час. Сьогодні нам не можна зволікати. Особливо на 34-му році української Незалежності, особливо, коли вже 11-й рік триває російсько-українська війна. Ми вкотре наголошуємо на важливості державної мови як основи наших національних інтересів. Тому і вимога, і рекомендація, порада Уповноваженого — спілкуватися, переконувати і реагувати на порушення своїх мовних прав у законний спосіб. У нас є Закон, працює Уповноважений, і сила незламних українців, які спілкуються державною, зростає щодня.

Колись письменниця Ірена Карпа зауважила, що за мову треба боротися мовою. Тому, якщо хочемо, аби в усіх сферах суспільного життя була в законний спосіб забезпечена можливість на отримання інформації та послуг державною мовою, це гарантоване право треба посилювати силою мовного закону. Отож поява нашої мовної інституції, діяльність якої є унікальною для всього цивілізованого світу, — це, зокрема, й про те, що в умовах війни ми застосовуємо додаткові важелі та інструменти посилення наших національних інтересів. Наша команда захищає тисячі людей, які були приниженими, дискримінованими, позбавленими прав, які були жертвами цькування, якщо говоримо про молодь, позбавленими можливостей удосконалення знання чи опанування української мови. Тому з нашої ініціативи використання мовного закону виникли десятки законів, зокрема й «Про захист прав споживачів», «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Внесені зміни до Закону «Про громадянство України», й, окрім іспиту на визначення рівня володіння державною мовою, охочі стати громадянами повинні скласти іспит із історії України та основ Конституції. Окрім усього іншого, це й Закон «Про медіа», до якого завдяки нашим наполяганням внесені важливі складові посилення українського інформаційного поля. Тому й маємо сьогодні заледве не сто відсотків застосування української мови в інтернеті, на телебаченні, на радіо. За винятком поодиноких прикладів порушень. Отож мову посилюємо мовою. Та чим сильніший її захист, тим комфортніше вона почувається в Україні.

Ніколи такої єдності українського суспільства в питаннях переходу на українську мову, підтримки Збройних Сил України і запеклої боротьби проти російського ворога ми не мали за роки Незалежності. Війна, розгорнута проти кожного з нас, проти наших дітей, проти наших міст і сіл, проти наших книг, проти нашої історії, нашої ідентичності, — небачена з часів Другої світової. Тому Радіодиктант і спільне його написання українцями усього світу, в першу чергу, громадянами України, — це про відчуття єдності, сили, духу та ціну боротьби. Отож закликаю всіх долучитися до цієї події 25 жовтня, напередодні Дня української писемності та мови, і висловити свою солідарність із нашими воїнами, волонтерами, міжнародними партнерами. З кожним, хто працює на фронт, хто працює на Перемогу.

Мій батько, маючи неймовірний талант і будучи, як і Тарас Шевченко, обдарованою дитиною, змалку тяжів до вишуканого українського слова, тому дуже рано, ще в 5 класі почав писати вірші. А мріючи стати схожим на кріпака пана Енгельгардта, в доволі ранньому віці почав і малювати. І тому боротьба за своє слово, за внутрішній всесвіт, з яким він проніс свою любов до України протягом усього життя, стала для мене взірцем. Адже всі ми, українці, виховані в умовах колонізаційного минулого, знаємо і ціну слова, і ціну своєї свободи.

Так, я зростав в україномовній родині, але в російськомовному середовищі українського Миколаєва, і прекрасно розумію, які незворотні наслідки тотального пригнічення багатьох українців у ХХ столітті. Від жертв Голодомору до Розстріляного відродження. Наслідки дисидентства і боротьби з інакомислячими.

…Уроки мого батька — це і шанобливе ставлення до минулого, до освіти. Тому я в третьому поколінні учитель — української мови та літератури. Зрештою, Уповноваженим із захисту державної мови не могла стати людина, яка не любила би своєї держави, не любила своїх сучасників і не поважала б своїх батьків. Батькові уроки дали мені можливість відбутися і на цій посаді — надзвичайно важливій та вирішальній для розвитку української мови, для нашої боротьби проти ворога.