Ніколи не обіймаю чужих. А цього чоловіка обійняла на прощання. Ми розговорились на зупинці. Це В. Він з Ірпеня. Обличчя не показую.
«Дружину й онуку на моїх очах розірвало. Вони допомагали волонтерам. Ну, там їжу, ліки… Вони вийшли надвір по воду, а я в домі зостався. Так їх і розірвало. Кровіщі було… Де рука, де шматок голови… Я потім у пакетик їх збирав і в квітнику поховав, щоб собаки не рознесли… А онуку не казав, що нема їх… Потім скажу… Я по підвалах двадцать три дні. Мені тут зробили рентген, кажуть: ви курите? А я 40 років не курю, то я так пилу надихався… Увезли мене сюда воєнні. Наші воєнні – то взагалі прекрасні хлопці. Вони і годували нас, коли їсти не було чого, і ліки давали, дай їм Бог здоров’я. А дім… Нема дому. Я три дні привалений лежав, поки мене наші знайшли. І то були б не знайшли. Випадково. Я випадково живий. Мене в ямку одкинуло, і я живий. Після війни поїду назад. Ото побудую щось маленьке таке. І своїх… поховаю, як людей. Я тут не лишусь. Що ми рускім зробили, що вони отако на нас? За що? Моя жінка була вихователькою, а я слюсар. За що?»
Чоловік намагається не плакати. Дякує. Обіцяє сходити до психолога і знову – до лікаря. Обійняла. Це найменше, що могла йому дати…
Пишу цю історію не задля піару. Щоб не забути.
Таня БОЯРЧУК.
Післяслово. Завдяки дівчатам зі стрийського ЦНАПу я його знайшла.
