Сергій Яндульський: «Обов’язок кожного чоловіка — захищати свою країну, своїх рідних»

Ще від 2014 року, коли росія вторглася в Україну, маємо гордитися — і не лише нашими Збройними Силами, а й загалом українцями. Маючи на той час фактично розвалені Збройні Сили, ми навчилися воювати, захищати свою землю і змогли зупинити ворога. Ми не підкорилися і зробили все, що від нас залежало, навіть, здавалося б, не маючи необхідних для ведення війни ресурсів. Сьогодні ж наші ЗСУ — це сила, це — міць, це — мужність.

Буду відвертим. Не розумію наших чоловіків призовного віку, які бачать, що в країні війна, і що вона вже затяжна й продовжуватиметься ще хтозна скільки, та попри те вони до неї належним чином не готуються. Хоча завдяки волонтерам це дуже легко зробити. Пройшовши, зокрема, навчання з тієї ж тактичної медицини. Хіба це велика проблема?! Не розумію наших людей, які просто нічим не цікавляться. Навіть тим, що в подальшому їм допоможе вижити. Адже ще багатьом нашим хлопцям доведеться воювати.

Хотів би ще раз звернутися до всіх українців, які не служили: готуйтеся, бо, ймовірніше, всім нам доведеться пройти через цю війну. На жаль, така правда нашого життя. Негідниками вважаю тих юристів, які роздають поради, як уникнути мобілізації. Хочу звернутися до тих людей, більшість яких не знає, що таке війна, що таке служба, а критикують усіх і все, часто — безпідставно. Вони вносять розбрат у ЗСУ, в керівництво держави. Замість того, аби робити хоча б щось для нашої Перемоги.

Чесно кажучи, не розумію, чому й досі, після стількох років війни в нашій країні не змінено відповідним чином законодавство щодо мобілізації, щодо призову на військову службу громадян України. Аби насправді можна було замінити воїнів, які вже довго на фронті. У тих же ТЦК є багато здорових хлопців. Вони теж військовослужбовці, і могли б воювати, а натомість поховалися там. Але ж то й справжнє позорисько, коли чоловіків призовного віку ловлять на вулицях, силоміць затягують у машини — нібито мобілізовують. Це — неправильно. По-перше, на мою думку, якщо ти чоловік, громадянин країни, в якій іде війна, то це твій обов’язок — іти її захищати. Захищати своїх рідних — дружину, дітей, батьків, Україну. По-іншому вже просто не можу бачити чоловіка: отже, він боягуз, який ховається за спинами жінок, дітей. На жаль, таких у нас теж багато. По-друге, все треба робити, спираючись на відповідне законодавство. А не всупереч закону тягнути чоловіків до ТЦК і змушувати їх служити.

Так, спочатку мобілізованих відправляють у навчальні центри. Ось як відбувається, зокрема, в нашому батальйоні. Після навчальних центрів хлопці потрапляють до бригади, де ще займаються мінімум тиждень. А потім із ними стільки ж працює мій особовий склад, що займається саме підготовкою. І тільки після того відправляю їх на виконання завдань за призначенням. У моєму батальйоні хлопці проходять таке-от тривимірне навчання. В жодному випадку нікого не відправляю на передній край без відповідної підготовки. Хоча, можливо, в якомусь підрозділі менше уваги їй приділяють.

Ми всі живі люди, всі втомлюємося. Хтось фізично не витримує, хтось — морально. До кожного свій підхід потрібен у будь-якому випадку. Бо всі — різні люди. Але, в першу чергу, для цього в мене є командири підрозділів. Якщо ж вони не можуть упоратися, тоді вже звертаються до мене, і я приймаю відповідні рішення. Можливо, людині просто треба дати відпочити. У батальйоні маємо таке місце. Неподалік переднього краю є хатинка, біля річки, в лісі, з усіма умовами. Там можна і відпочити, і помитися, і випрати одяг. Добре годують. Тож за можливості й за потреби відправляємо туди військовослужбовців на кілька діб. Комусь, можливо, конче треба з’їздити до сім’ї, в якусь коротку відпустку, поза графіком. І такі варіанти мотивації можливі. А головне, вони дієві.

Я знаю багато героїв. Вони всі зараз там в окопах сидять, на передньому краї. По-своєму кожен із них — герой. Про це можна довго й багато розповідати…

(Як зазначалося в повідомленні на офіційному сайті Президента України про вручення державних нагород 31 березня 2023 року, «підполковник Сергій Яндульський неодноразово діяв під щільними обстрілами противника. Групи під його керівництвом знищували велику кількість військової техніки й живої сили ворога. У червні 2022 року на Луганщині під ворожим обстрілом Сергій Яндульський особисто доправив у безпечне місце та надав першу допомогу пораненому старшому солдату, урятувавши йому життя. Наприкінці вересня, перебуваючи на передових позиціях у Донецькій області, підполковник потрапив під ворожий обстріл і зазнав вогнепального поранення плеча й лівого стегна, але зміг організувати вогонь у відповідь, у результаті чого було знищено солдатів і техніку окупанта»).

Беззаперечно, мова має значення, і в Україні повинна бути державна, українська мова. Ділова, офіційна, в публічному просторі. Але ж починати потрібно не з військових. Починати треба не знизу, а зверху. З депутатів, наприклад, які зобов’язані володіти державною мовою. Це прописано в законі. І я не розумію, чому ж тоді наші депутати порушують цей закон? Якщо така особа не знає державну мову, нехай складає свій мандат. Не подобається українська і не хоче нею спілкуватися, а російська подобається — їдь у росію. Я от за національністю поляк, хоча народився і виріс у Рівному, все життя живу в Україні, польської мови не знаю. Ну, так, дещо розумію при спілкуванні. Моя рідна мова — українська, і я тільки за перехід в Україні на українську в повному обсязі. Але, ще раз наголошую: в першу чергу, скрізь має бути ділова українська мова, всі державні установи мають бути україномовними. І тільки. А хто приходить у нашу державну установу й не розуміє української, має привести з собою перекладача. Сподіваюся, ми поступово вийдемо на той рівень, коли відпаде будь-яка потреба піднімати мовне питання.