Часи тяжких випробувань для українського народу, часи, коли зло робить свою чорну справу, руйнуючи нашу країну, вбиваючи її громадян, породжують і багато запитань. Відповіді на які намагаємося знайти чи то в собі, чи то звертаючись до тих, чиє слово має для нас вагу. Адже мусимо зберегти Україну, зберегти своїх дітей, зберегти себе.
Напевне ж людина, котра майже 30 років служить священником, близько третини з яких — військовим капеланом, має ті відповіді.
Сергій Дмитрієв, із позивним «Падре» — ветеран російсько-української війни, від 2014-го служив капеланом у 30-й Окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького, згодом — головним капеланом у Силах тероборони. Свого часу став одним із засновників руху соціального служіння відродженої Православної церкви України, а також одним із ініціаторів створення мережі шелтерів для жінок, котрі під час війни зазнали сексуальних та інших знущань.
Із офіцером Служби військового капеланства командування сил ТРО ЗСУ, протоієреєм ПЦУ, головою правління громадської організації «Елеос-Україна», яка є офіційним представником Синодального Управління соціального служіння ПЦУ, Сергієм ДМИТРІЄВИМ спілкуємося напередодні Великодня.
ПРО КАПЕЛАНСТВО
Капеланство – це, найперше ж, служіння священника. І воно більше стосується армії. То вже пізніше з’явилося в медичних закладах, у закладах пенітенціарної системи, в якихось відокремлених групах, в університетах, наприклад. Тобто це коли священник служить для окремої визначеної спільноти. Армія — теж спільнота, тому саме там і зародилося капеланство. А я ще до 2014 року служив священником у лікарні, служив допомогою людям у біді, працював зі студентами, тобто — для різних відокремлених груп. Тому вже мав певний досвід на момент початку війни.
Говорити про потреби військових нині — це все одно ж про потреби людей. Бо військо — то зріз українського суспільства, і військові мають такі ж потреби, як й інші наші співгромадяни. А священники, котрі ще з 2014 року прийшли в армію, вже мали досвід служіння людям. Звичайно, він не був саме таким, капеланським. Під армію доводилося підлаштовуватися — під її побут, розклад, життя. Але цей досвід здобувався — десь інтуїтивно, десь ситуативно. І згодом, коли проводили навчання для наших капеланів із найкращими ізраїльськими фахівцями, або ж коли ми їздили до США, знайомилися з результатами роботи Єльського Університету, я завжди порівнював, як діяли за тих чи інших обставин наші капелани, як діяв я. З’ясовувалося, що ми робили все правильно, а в дечому були навіть досвідченішими від наших іноземних колег. Не знаю й випадків, аби українські капелани десь у чомусь помилялися. Ми вже самі можемо ділитися досвідом із іншими. Він у нас здобувається на фронті, на полі бою, поруч із військовими.
… Військові бачили діяльність капеланів у своїх підрозділах, бачили, для чого вони потрібні. Ті підрозділи, де був капелан, ставали більш спроможними, боєздатними, більш згуртованими, стійкими. Отож командири, котрі вже мали досвід роботи з капеланами, хотіли, аби ті служили в їхніх підрозділах. Саме тому й з’явився в листопаді 2021 року Закон «Про Службу військового капеланства», який набрав чинності в липні 2022-го. Капелани підписали контракт на проходження військової служби, стали військовослужбовцями згідно з цим Законом. Їх кількість збільшилася. Військові вже самі запрошували капелана. Він не міг би просто так приїхати до підрозділу, якби його не хотіли там бачити.
ПРО СИЛУ МОЛИТВИ
Найкраща, найсильніша молитва — це любов. Молитва повинна бути щирою. Немає якоїсь особливої, про яку ви запитуєте. А ще молитва підкріплюється вчинками. У Святому Письмі, в багатьох релігіях є гасло, що віра без справ мертва. Тож коли молимося, ми повинні й діяти.
ПРО БОГА І ВІЙНУ
Чому Бог допускає зло на українській землі?
У глибоко віруючих людей подібне запитання не виникає. У мене таке запитання ніколи не виникало. Гадаю, воно здебільшого є в людей не те що невіруючих, а в тих, котрі сприймали Бога як такого собі дядька на небі, Котрий щось дарував, щось віддавав, тобто як певну матеріальну субстанцію. Але Бог — це духовна субстанція.
А зло на нашій землі, тобто війна, має чітку назву: це — російська федерація і її президент путін. Війна має чітку назву — це платники податків, громадяни російської федерації. Війна має чітку назву — це різні всесвітні міжнародні організації, європейські уряди, які допускають це зло, при тому постійно декларуючи «ніколи знову». Запитання мають бути до людей, бо то вони розв’язують війни, а не Бог вишикував їх і наказав: «Давайте, воюйте, бо я так хочу». Це є людський вибір.
ПРО ВКЛАД КОЖНОГО У ПЕРЕМОГУ
Треба просто в себе запитати: а що конкретно я роблю для Перемоги, і наскільки роблю? Тому що тільки наша згуртованість може перемогти.
… Ми зараз не повинні говорити тільки про донати від людей. По-перше, нам потрібно сплачувати податки. Питання до того, хто працює, — він сплачує податки чи ні? Бізнес, у якому він працює чи на кого він працює, його керівництво, його роботодавці — сплачують? По-друге. Чи ці податки сповна направляють на військо, чи правильно держава розподіляє бюджет? Про це треба говорити. Не можна покласти фінансування армії тільки на волонтерів і приватні пожертви людей. Звісно, це добре, що вони є, що можемо допомагати. А ще всі працюючі, хто має доходи, мають сплачувати півтора відсотки військового збору, який і я сплачую як військовослужбовець. Наша організація соціального служіння церкви «Елеос-Україна» перерахувала за рік більше 20 мільйонів податків, тому що працюємо виключно відкрито. І це ж тільки невеличка громадська організація. А якби всі сплачували податки як належить, думаю, їх би в Україні вистачило, аби розбудовувати оборонну промисловість, організовувати потрібне сьогодні виробництво.
ПРО ЄДИНИЙ ДЕНЬ СВЯТКУВАННЯ ВЕЛИКОДНЯ
Для мене це не є важливим питанням на сьогодні. Чому? Тому що об’єднання не залежить від дня святкування. Воно залежить від допомоги людям, найперше. Як на мене, краще, аби сьогодні Папа Римський допомагав нам, більше був адвокатом України і проголошував правильні гасла, ніж те, аби ми могли разом із католиками святкувати Великдень. У Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій є люди, котрі мають різні релігійні традиції — і християнські, й іудейські, і мусульманські… Але попри це нас сьогодні об’єднує допомога людям у біді, допомога війську, допомога країні, здобуття миру, Перемоги. Ось що насправді повинно об’єднувати людей сьогодні, а не дати святкувань.
Повну версію порадницької гостини з СЕРГІЄМ ДМИТРІЄВИМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 2 травня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».