Козачка. Чураївна. Берегиня української пісні. Її співом захоплювалися слухачі в Канаді й Алжирі, США і Тунісі, Філіппінах, Болгарії, Польщі, Німеччині, — що вже й казати про Україну! А вона летіла з далеких доріг на крилах душі своєї до неньки, коханого чоловіка, рідного села, української сцени.
Гарна з лиця і душею, піснею ділилася зі світом радістю і журбою. І хоч кожна, казала, додавала рубців їй на серці, — але саме тому люди сприймали цю пісню як сповідь.
Герой України, лауреат Шевченківської премії, кавалер ордену княгині Ольги, народна артистка України Раїса Кириченко. Шляхетна, горда, незламна жінка. Співачка, донька, дружина, подруга. Про неї наш нинішній спогад.
НАРОДЖЕНА НА ПОКРОВУ
Третя дитина — дівчинка в родині Коржів знайшлася на Покрову 1943 року. Її перший спогад — про справжню ляльку, яку батько привіз донечці з війни. Решту забавок матуся шила з клаптиків тканини, малюючи їм олівцем усмішку. І ці лялькові усмішки, як і любов батьків, їхній спів та заквітчана хата, творили радість у серденьку малої Раї.
Тож дівчинка почувалася щасливою, попри надзвичайно скромне життя родини.
У важкі повоєнні роки Коржі вижили завдяки домашньому господарству, яке вправно вела мати. Рая, єдина дівчинка в родині (решта четверо — сини), щоб допомогти їй, бралася до роботи й у хаті, й на колгоспному полі, де всі тоді працювали за трудодні. А коли підросла, як і більшість сільських дітей, пройшла всі ланки колгоспної праці, трудячись там, де потрібно колгоспові. Тож коли згодом співала на сцені про струджені мамині руки, квітучу вишню в саду й білу хату, згадувала пережите, пропускаючи через серце кожен рядок і своїм диво-голосом спонукаючи до власних спогадів і слухачів.
Змалку щоліта пасла сусідську корову, заробітком було платтячко до школи. Перші роки ходили туди по черзі з братом у різні зміни, маючи одні чоботи на двох; з 5 класу щоранку долали 3 км до знань. Та коли степом несла обід татові, жайвір підспівував Раї…
Батька, який прожив лише 49 років, згадувала піснею: «Не продавав, але пізнав ціну і колосу, й маленькому зернятку». А от мамі Бог щедро відпустив віку, аби Раїса довго залишалася донею, співаючи: «…Дай, Боже, нам іще багато літ до твого світла, мамо, прилітати». І навіть провівши в засвіти, не раз здавалось на концерті: та ондечки ж матуся в залі, в останньому ряді!..
ЩАСЛИВА ГОЛОСОМ СВОЇМ
Першим джерелом музики для Раї стала батькова трофейна гармошка «Хофнер»: «Легка і зручна, ніби для моїх пальчиків. Заберуся, було, з гармошкою на вишню, та як почну співати!.. Де бралися ті пісні, і сама не знаю. Вигадувала здебільшого. Або переробляла те, що чула, коли грав патефон… Згодом виступала вже в шкільній самодіяльності… таким високим дискантом виспівувала, що аж шибки у вікнах подзенькували… Я була щаслива…»
— Таке мале, а таке голосисте! — дивувалися земляки. Уже тоді вона твердо вірила: стане співачкою!
А водночас — «пасла в колгоспі телят, у 16 років ходила на ферму підміняти доярку. Тричі на день по 12–14 корів видоювала…» І пальці її ще багато років самі ворушилися вночі, наче продовжуючи доїти колгоспних корів…
КРУТИМ ШЛЯХОМ ПІСНІ
Перше прослуховування у Полтаві, на яке разом із мамою пішки йшли 18 км до потягу, було невдалим: мовляв, голос «народний», тож серед «академічних» співачок вирізнятиметься…
До хору при Кременчуцькому автозаводі 1961 р. запросив тамтешній керівник, Павло Оченаш. Та колгосп довго не хотів давати паспорт: «А хто корів доїтиме?!» Школу закінчила, вже працюючи контролером. З ансамблю «Веселка» Полтавської філармонії перейшла у житомирський «Льонок» під керівництвом Анатолія Пашкевича. Завдяки композитору до її репертуару увійшли такі пісні, як «Степом, степом» на слова Миколи Негоди, «Синові» Василя Симоненка, «А мати ходить на курган» Дмитра Луценка.
Згодом стала солісткою очоленого А.Пашкевичем Черкаського народного хору, народною артисткою УРСР (1979), лауреатом Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1986). Працювала і з Національним оркестром народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала.
Усьому вчилася на сцені; Харківський інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського заочно закінчила наприкінці 1980-х. На той час робота з хором вичерпала себе, тож треба було мінити формат виступів, та й здоров’я потребувало переїзду. Рідна Полтава вже чекала. А невдовзі вся Україна услід за Раїсою та ансамблем «Чураївна» підспівувала: «…пане полковнику мій синьоокий!»
«ДОЛЯ В НАС — ДВА КРИЛА»
Із Миколою Кириченком, баяністом Полтавської філармонії, вони познайомилися під час прослуховування Раїси. Потім, працюючи в одному колективі, часто репетирували удвох. Він милувався її голосом, вона — його грою. Творча дружба переросла в кохання. Побралися 15 грудня 1963 р. — і навіть брак коштів на обручки не затьмарив щастя, яке панувало на весіллі в Миколиному селі.
Він завжди допомагав і підтримував її в усьому.
— Я вам зараз Колю пришлю!– не раз чула, телефонуючи з проханням поділитися з «Порадницею» словами нової пісні. Микола Михайлович безвідмовно приносив на місце зустрічі аркушики, помережані гарним жіночим почерком, які дотепер бережу. Разом вони прожили понад 41 рік, ставши взірцем подружньої любові «в горі і в радості».
«Я ВДЯЧНА ВСІМ, ХТО ВИМОЛИВ МЕНЕ У БОГА»
З дитинства їй доводилося долати десятки кілометрів пішки або на відкритому возі. Під час гастрольних поїздок на собі випробувала холодні автобуси, готелі, плацкартні вагони. Певно, наслідком цього й стала хвороба нирок, через яку вони не мали дітей. 1995 р. після повернення з гастролей у Канаді стан співачки різко погіршився.
«Про свою хворобу я знала ще до операції, розуміла, яка доля мене чекає. Скоритися неминучому, склавши руки? Це не для мене. І я пішла проти всього, визначеного природою…»
Її рятували тоді всім миром. До багатьох друзів потім могла звернутися піснею на слова лікаря Миколи Сніжка: «Моя подруго мила, нас життя поріднило…» Першою закалатала у всі дзвони, довідавшись, що Раїсі залишилося жити лічені дні, Тамара Іванівна Луценко. Лариса Король з Інституту Гете домовилася з німецьким посольством про швидке оформлення документів. У Бремені просили гарантій оплати за лікування, а обіцяна на вищому рівні державна допомога затримувалася, — і німецький бізнесмен Бенно Аззоліні шляхетно віддав під заставу свій тамтешній будинок. Тим часом радіожурналістка Емма Бабчук в ефірі звернулася до слухачів: хто може, допоможіть урятувати Раїсу Кириченко! — і люди почали нести кошти. У числі перших була й Раїса Писаренко, яка стала співачці вірною подругою на всю решту життя. Допомогли й колеги по сцені.
У Бремені Раїса Опанасівна перенесла кілька складних операцій. Заключну і найскладнішу, з трансплантації нирки, 1998 р. провів в Інституті урології тоді головний трансплантолог України професор Євген Баран. У ті дні про співачку самовіддано дбала дружина Олександра Таранця, Алла.
Раїса Кириченко тоді перемогла. Повернулася на сцену. І відтоді на кожному концерті повторювала: «Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога».
* * *
Вона ще встигла побачити маму, заспівати нових пісень, багато зробити для рідного села, стати Героєм України (2003), написати спільно із нашим колегою з «Вістей…» письменником Анатолієм Михайленком книгу спогадів «Я козачка твоя» (2003) і перенести операцію (2005) на зболеному хворобою серці, відійшовши у засвіти 9.02.2005. Поховали Чураївну, як і заповідала, в рідному селі поруч із ненькою — і ми всі, хто поїхав туди, нарешті побачили милу її серцю хату…
Микола Кириченко пережив дружину на 8 років. У червні 2013-го його поховали поруч із Раїсою.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
