Природою встановлено, що жива істота прагне мати індивідуальну зону комфорту, де буде в безпеці й почуватиметься зручніше і впевненіше, ніж у зграї. Не виняток із цього правила й людина. Хоч вона й створіння суспільне і призначена жити серед собі подібних, але має свою індивідуальність, певні особливості, а також бажання відокремитися. Тому мріє про власне житло, окреме робоче місце і незайманість так званого особистого простору, що, за численними науковими спостереженнями становить 50-60 см.
Порушення меж особистого простору здатне вплинути навіть на тривалість життя. Комунікативна близькість спричиняє дискомфорт і неврози, що, немов ланцюгова реакція, призводять до більш серйозних розладів здоров’я.
Потреба у приватній зоні також зумовлена фізіологічними й анатомічними чинниками, як-от: фокусування зору на статурі й обличчі співбесідника, достатній обсяг повітря для гігієнічно безпечного дихання, зрештою, відстань для уникнення можливого нападу (мінімум – довжина витягнутої руки). Представники екстрасенсорики додають, що деяка відстань потрібна також для функціонування так званої аури, що огортає тіло. Тож людина почувається некомфортно, приміром, у заповненому вщерть транспорті, в черзі, натовпі не лише через тисняву, а й порушення її особистого простору. До слова, й під час спілкування мало кому подобаються поплескування по плечу, доторки тощо. Деякі народи такі рухи сторонньої людини сприймають як агресивні.
У багатьох країнах (Японії, Китаї, США, Канаді, Франції) право на особистий простір загальновизнане, а зазіхання на нього кваліфікують як порушення етичних і навіть юридичних норм.
Юрій ТОКАРЄВ.
