…Найзручніше йому у камуфляжі. Військова форма, каже, підіймає настрій і дух. Петрович ностальгує за побратимами і запевняє, що там, на сході України, де триває війна, все було чітким і зрозумілим, а тут, удома, звикнути до мирного життя важко.
Петровичу нині трошки більше за 30 років, але вже у 20 із хвостиком дорослі та діти шанобливо величали його по батькові. Він — тренер із рукопашного бою. Коли на сході розпочалася війна, Василь Петрович займався мирною і доброю справою: працював учителем фізкультури в одній зі шкіл району, а ще створив спортивний клуб для дітей та молоді, де проводив тренування. Клуб для Петровича — наче його дитина. Але війна відірвала від мирної професії і улюбленої справи.
«Чи міг я не піти? -– запитанням на моє запитання про службу якось відповів він. — Не міг! Яким би прикладом я був для дітей, котрих виховую, навчаю основам захисту?!»
Так Василь Петрович Авраменко опинився з автоматом у руках в окопах на сході України. Добре загартованому фізично молодому чоловіку найважче давалася розлука з вихованцями. Постійно отримував від дітей відео з тренувань, побажання якнайшвидшого повернення і слова подяки за те, що тримає оборону країни.
Він і сьогодні щиро каже, що війна — це страшно і холодно. Але саме завдяки цим трагічним подіям у нашій країні Петрович знайшов ту, хто стала його долею і супутницею життя, — свою Наталку, теж людину військову.
…Вони познайомилися на військових навчаннях у Бродах. Життєві обставини складалися так, що Петрович навіть мріяв потрапити на передову. А там — як складеться! Однак зустріч з Наталкою перевернула всі його плани. Спокійна усміхнена сіроока красуня мала фах психолога і медика. Тому була незамінна у частині, її поради і розмови повертали у Петровича жагу до життя. А потім саме від Наталки йому стали приходити передачі на схід, коли розпочалася справжня служба, а в них — бережно спаковані теплі речі, їжа, необхідні ліки. Батьки лише дивувалися, коли, телефонуючи, цікавилися: «Що потрібно?» Бо у відповідь завжди чули: «В мене все є».
Служба закінчилася. Петрович повернувся до улюбленої справи, до свого спортивного клубу, до своїх дорогих вихованців. А найголовніше — букетом жовто-блакитних квітів його зустрічала з війни Наталка. Життя завирувало: клуб розширився, юних спортсменів стало ще більше, аж у трьох населених пунктах. Постійні тренування, змагання різних рівнів, перемоги на міжнародній арені. А ще у Петровича і Наталки тепер підростає дзвінкоголоса Соломійка.
Служба закінчилася. Але війна — ні. Наталка отримала чергове військове звання і продовжила службу. Петрович сьогодні — директор школи. Від нього часто можна почути, що на війні все було зрозуміліше, а тому простіше. А ще і батьки, і діти знають, що до Дня захисника України Петрович збирає волонтерську допомогу побратимам на схід. Тому до школи і до спортивного клубу несуть ліки, теплі речі, консервацію, домашні смаколики.
Служба закінчилася… Війна триває… І такі, як Петрович, воюють на двох фронтах: у тилу будують мирне життя, виховують майбутнє покоління, але завжди готові стати на захист України від ворога.
Ольга СОБКО.
