«Моя віра не підлягає компромісам. Вона є непохитною, незламною, як скала, на якій будується наша Церква. Віра — це не обряд, це позиція. Бути з народом — навіть тоді, коли світ мовчить», — це слова Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка, 100 років від дня народження якого виповнилося 9 грудня.
Дмитро Степовик називав Патріарха Володимира «воїном на полі духовному й на полі національному», порівнюючи із птахом-буревісником.
«…Шлях віруючої людини — це шлях через власну Голгофу до славного Воскресіння», — скаже Архієпископ Коломийський і Косівський Юліан на відкритті Всеукраїнської наукової конференції «Патріарх Володимир Романюк: життя, служіння, національна і духовна місія» у Національному музеї Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського в Коломиї. Життєвий шлях Патріарха насправді був подібний до хресної дороги — та, попри це, його вирізняла велика любов до Бога, людей, свого краю, України, а простота і щира духовність притягували людей. Він горів сам, запалював і надихав інших. Там, де він служив священником, люди єдналися довкола церкви. Йому випало стати борцем за гідність людини, захисником прав і свобод, голосом репресованого народу й одним із розбудовників української держави та незалежної української церкви.
«Я був священником серед дисидентів і дисидентом серед священників», — казав про себе. Його Сила духу — одвічний взірець для духовних нащадків. На рідному Патріархові Прикарпатті 2025-й оголошено його Роком. У Космачі, де служив, встановлено його погруддя, у рідному Хімчині — відкрито пам’ятник. Після чину освячення і панахиди за упокій душі Святійшого Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній наголосив: «Славне ім’я Патріарха Володимира золотими літерами вписане в нашу історію. Завдяки таким особистостям, як він, ми зуміли відродити нашу державну незалежність і зараз маємо великий успіх в розбудові нашої автокефальної помісної Української Православної Церкви. Патріарх Володимир був і назавжди залишиться в нашій пам’яті як великий син українського народу, який у непрості часи атеїстичної доби боровся, мріяв і робив усе задля відновлення Української держави та Української Автокефальної Православної Церкви». Тоді ж було презентовано документальну стрічку «Бог і Україна: дві великі любові Патріарха Володимира Романюка», доступну до перегляду на Фб-сторінці голови Івано-Франківської ОВА Світлани Онищук.
Із очоленої Предстоятелем ПЦУ молитви біля могили Патріарха розпочалася XV Міжнародна наукова конференція «Православ’я в Україні», присвячена, зокрема, 100-річчю з дня народження та 30-річчю з дня упокоєння Святійшого. Минулого вівторка пам’ять Патріарха прийшло вшанувати багато українців. Ця розповідь — також данина його світлій пам’яті.
Початок страдницького шляху
Його рідне село Хімчин на Косівщині, засноване ще 1590 року, яке має 53 присілки й кути, славиться у наш час майстрами художніх промислів, чиї таланти розквітли в незалежній Україні. На малій батьківщині патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка тут знали ще Василем. Він дуже любив свій край і завжди називав себе гуцулом. Не раз казав: спомини про рідні гори допомогли пережити два ув’язнення і заслання.
Хімчин відповідає йому любов’ю. Пам’ять про видатного земляка зберігає його меморіальний Музей-садиба, до якого від центру села — менше 30 хвилин ходу. Хоч рідної хати Романюків давно нема, а невеличку дерев’яну садибу в гуцульському стилі звели поруч із капличкою спеціально для музею. Сюди нескладно дістатися автобусом із Косова чи Рожнова. Та можна почати знайомство і з віртуальних відвідин за допомогою Фб-сторінки музею, що інформує про значущі події з ушанування пам’яті патріарха.
…Батьками первістка, охрещеного Василем, Омелян і Анна Романюки стали 9 грудня 1925 року. Хімчин тоді входив до складу Станіславського воєводства Польської республіки. Пізніше народилося ще трійко синів. Жили бідно. Через десятки років він згадуватиме своє дитинство як «пролетарське» й «архибідняцьке».
Змалку хотів бути священником. Мав віру в Бога, на Нього надіявся, Його любив. Малим прислуговував в алтарі — і так уподобав процес кадіння, що, випасаючи корів, часом імпровізував із саморобним «кадилом». Або ж голосно співав, наче дяк, маючи досвід у церковному хорі. Уже тоді був ревним християнином, і в селі вірили: Василь Романюк неодмінно вивчиться на священника.
До початку Другої світової закінчив 6 класів. Відвідував читальню «Просвіти». За німецької окупації пішки ходив до сільськогосподарської школи в Косові. Долучився до національно-визвольної боротьби, хоч і не тримав зброї в руках. Та повернулися «совіти», викликали повісткою до військкомату — і заарештували, звинувативши у співпраці з ОУН: «Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру». Два менших брати із батьками потрапили до Сибіру, а 15-річному Танасію вдалося втекти й повернутися до Хімчина, де його вбили енкаведисти. 1946-го Омеляна Степановича не стало на засланні від непосильної праці, голоду й холоду. Анні Якимівні самій довелося ховати чоловіка. Після заслання вона разом із молодшими синами осіла на Харківщині.
Тим часом 19-річного Василя засудили до 10 років виправно-трудових робіт у таборах ГУЛАГу. Покарання відбував на Полтавщині, де через два роки йому додали ще один вирок і запроторили до магаданської області. На колимі він важко працював. Після смерті сталіна випустили — не додому, а на заслання. Там одружився з дівчиною із Рівненщини, членкинею ОУН Марією Антонюк, яка теж вийшла на заслання. 1958-го Романюкам дозволили повернутися в Україну. «Долі й характери в них були дуже подібні, вони взаємодоповнювали одне одного», — згадував їх народжений 1959-го син Тарас.
«І репресований був, і сім’ю мою знищили, але це не є моя доля якась така особлива, тому що це спіткало мільйони таких, як я… Я, може, щасливим був тільки тим, що я вижив, а інші не вижили», — вже ставши патріархом, згадував Романюк.
Коли прощався, люди плакали
Під час ув’язнення його віра стає глибокою. У таборах сиділо чимало віруючих різних конфесій, аж до єпископів. Спілкування з ними утвердило Василя у рішенні присвятити себе служінню Богу. На засланні починає займатися самоосвітою. Вбачаючи свою місію у просвітленні та відродженні українського народу, ставить за мету здобути духовну освіту.
Повернувшись із заслання, стає слухачем дворічних Вищих Богословських курсів при єпархіальному управлінні в Івано-Франківську, 1959-го — дияконом. Але у висвяченні на священника відмовляють. Забороняють і проживання в Косові.
…На священника його висвячують у Вербну неділю 1964-го в Івано-Франківському кафедральному соборі. Заочно навчається у московській духовній академії. З часом стає парохом у церкві св. ап. Петра і Павла в Космачі. Не обмежуючись пастирськими повчаннями, закликає вірян зберігати національні й культурні традиції, приводити до церкви дітей, розмовляти рідною мовою. Засновує приватний музей старожитностей, експонати якого потім передасть до відомого у наш час Музею села, створеного в Космачі Михайлом Дідишиним. Його заслугами космачани єднаються довкола відбудови церкви Петра і Павла, нині пам’ятки національного значення.
У Космачі о.Василь стає пастирем для «неблагонадійних» і дисидентів, репресованих і депортованих. Там бувають Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Борис Антоненко-Давидович, Іван Світличний, Опанас Заливаха, подружжя Калинців, з якими в Романюка складуться дружні стосунки. Чорновола він сам охрещує. Коли 1970-го заарештували і засудили на 14 років В.Мороза, о.Василь стає на захист товариша. Як наслідок, церковну громаду Космача розпускають, а прізвище Романюка лунає в ефірі Радіо Свобода з Мюнхену. Це спричиняє обшук кдб, під час якого вилучають «наклепницькі рукописи» і «антирадянську»літературу — як-от загальновідому тепер «Історію України-Русі» Миколи Аркаса. По тому його переводять на парафії Покуття. Люди проводжають його, плачучи…
Ув’язнений — шукав скарбів духовних…
Самого о.Василя затримують під час масових арештів шістдесятників (1972). До справи долучають і доноси «стукачів». На суді він каже: «Мене переслідують як священника, що не догодив владі», нагадує про русифікацію України, переслідування невгодних тощо. «І вся моя вина була в тому, що я, священник, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика В.Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а потім вже працівники кдб почали збирати про мене різні сміхотворні чутки… і я названий «особливо небезпечним державним злочинцем», — коментував новий вирок — 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання.
У мордовському таборі особливого режиму в с.Сосновка на той час перебувало чимало відомих політв’язнів — Святослав Караванський, Левко Лук’яненко, Валентин Мороз, Олекса Тихий, Іван Гель, Данило Шумук… Разом із ними брав участь у голодуванні в дні політв’язня і прав людини, річницю масових арештів тощо. 1975-го Романюк відкритим листом просить стати на його захист Всесвітню Раду Церков, Міжнародну амністію, Міжнародну організацію юристів. Він переконаний: «Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в срср — країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права». Звертається й до Патріарха Константинопольського та Папи Римського Павла VI. Йому починають надходити листи зі словами підтримки з усього світу. На захист о.Василя виступатиме й академік Сахаров, племінник дружини якого, Едуард Кузнецов також у таборі. Разом із Кузнецовим і Шумуком Романюк створює Комітет сприяння поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, взаємної поваги і визнання гуманітарних прав особи.
1976-го стає першим українським кліриком, який проголошує свій перехід до УАПЦ. Листовно звертається до її очільника Мстислава (Скрипника), за розпорядженням якого о.Василя починають поминати в українських православних церквах США і діаспори як «ісповідника віри», що є дуже вагомим у церковній традиції. Чи не єдиний з православного священства він виступив проти безбожного режиму, вже в ті роки ставши одним з найвідоміших в’язнів сумління в срср.
Наступним кроком стає відмова від радянського громадянства. На Заході створюють «Комітет оборони отця Василя Романюка». 1978-го Романюк і Тихий пишуть статтю «Спроба узагальнення», в якій зокрема згадують про розкуркулення, голод 1932–33 рр., до- та післявоєнні репресії, пропонують чинити пасивний спротив русифікації. Отець Василь стає членом-засновником Товариства колишніх радянських політв’язнів. Того ж року за відмову публічно засудити погляди батька його сина відраховують з факультету журналістики Львівського університету.
Світ чув його голос
У січні 1979-го Романюка відправляють на 3 роки заслання до Якутії, клімат якої був для нього вбивчим. Перед етапом вилучають усі рукописи, на етапі — й молитовники. Того ж року стає членом Української Гельсінської Групи. В Якутії, де церкви були рідкістю, його поважають прості люди, а керівник геофізичної експедиції, уродженець Львівщини і справжній патріот, працевлаштовує нічним сторожем у конторі й допомагає чим може.
У вільний час о.Василь читає Біблію і філософську літературу, пише вірші, проповіді та бесіди на релігійні теми, пересилаючи у приватних листах на Захід. Його книжка статей, заяв і звернень із табору «Голос у пустелі» виходить англійською в США. 1981-го, попри ризики нового арешту, повертається до Косова — і потрапляє під адміннагляд. Кілька спроб еміграції до Канади — невдалі. Умова служіння в церкві, кажуть у кдб, — покаянна заява в пресі. Погрози справою «про дармоїдство» змушують працювати двірником і сторожем у Косівській райлікарні. Повернутися до служіння йому дозволять лише після смерті брежнєва. За рік єпископ УАПЦ в Америці Андрій нагороджує його вищою священичою відзнакою — митрою — «за сумлінне й чесне служіння Божій церкві в Україні».
На Різдво публічно закликає людей колядувати. Сам уже переніс перший інфаркт. Після смерті дружини і трьох невдалих спроб сина вступити до семінарії («не проходив за конкурсом» через «сімейну неблагонадійність») Романюк просить міжнародну християнську громадськість допомогти їм із сином виїхати за кордон, аби Тарас здобув духовну освіту. Приймає запрошення предстоятеля УПЦ в Канаді. Читає лекції як правозахисник. Син вступає до колегії Святого Андрія у Вінніпезі. Того ж 1987-го року о.Василь звертається відкритим листом до тодішнього екзарха РПЦ в Україні митрополита Філарета із закликом сприяти українізації церкви, відкриттю духовних семінарій з українською мовою навчання і виданню Біблії українською мовою. Служить у парафіях УАПЦ, пише книгу «Голос у пустелі», зустрічається з членами УГГ — українськими дисидентами і правозахисниками, а також митрополитом Мстиславом, Президентом США, прем’єр-міністром Канади. Та коли з початком перебудови в Україні починає відроджуватися УАПЦ і виходити з підпілля УГКЦ, повертається додому.
Служіння Богу й Україні
28.04.1990-го він був пострижений у чернецтво з іменем Володимир і висвячений у Космачі на єпископа Ужгородського і Виноградівського. «Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави», — каже присутнім на хіротонії. Завдяки його діяльності вся Івано-Франківська єпархія на початку 1990-го виходить із підпорядкування РПЦ, а Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ відновлює репресовану Церкву, заочно піднісши митрополита Мстислава до сану патріарха. 24 липня 1990 р. архієпископ Володимир освячує національний прапор, який під час 100-тисячного мітингу піднімають над Київміськрадою. Очолює місійний відділ патріархії УАПЦ, виконує обов’язки вікарія Київської єпархії з титулом Архієпископа Вишгородського і Білоцерківського. У червні 1992-го стає одним із фундаторів УПЦ КП, а після смерті патріарха Мстислава в червні 1993-го — місцеблюстителем Патріаршого престолу з возведенням у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21.10.1993 його обирають патріархом. Інтронізація відбувається 24 жовтня у Софійському соборі. «Думаю, що Бог допоможе мені у цьому служінні», — каже в день урочистостей.
У той час Святійший виступає з численними проповідями і статтями на богословські, патріотичні, державницькі теми, епіграфом до яких могли би стати рядки поезії з табірного циклу: «О, коли б глагол такий проректи, Щоб громом прогримів на віки, Щоб підняв отупілих з тління і мертвоти, А серця холодні напоїв нектаром доброти…» Ось кілька найпопулярніших цитат з його публічних виступів, мудрість яких підтвердив час.
«Скрізь по Україні сидить стара партноменклатура… яка розкрадає Україну наліво й направо. Звичайно, ми стоїмо за те, щоб оце масове ограблення народу України… було припинене».
«Від москви нам не треба навіть автокефалію приймати, якби вона навіть зараз нам її давала. Чому? Тому! Ми за мирне спілкування і за екуменічний зв’язок із усіма християнськими церквами. А що стосується московської церкви (не Руської, бо Руська — це крадена назва, це вони нашу назву київську собі вкрали, хай собі своєї шукають!), вона мусить зняти з нас всі анафеми, котрі вона насилала проти української нації. Тоді зможемо говорити про якісь спільні зносини з ними. А поки вони цих анафем з нас не знімуть, то ми не хочемо від московського патріархату ні милості, ні почесті!»
«Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру, як це ми маємо тепер з так званою УПЦ МП. Тому єдиним нашим порятунком у даній ситуації є об’єднання всіх православних України саме довкола Києва, нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму».
«Нема такої сили, що зупинила б нашу світлу дорогу до нашої волі і незалежності».
Іще в 1994-му він наголошував на необхідності служити на Сході України, попереджаючи: якщо східняки не навернуться до українського коріння, це нестиме небезпеку для української державності.
Осінь патріарха
Із 19 місяців свого патріаршества майже 7 він провів по лікарнях через проблеми з серцем. У Києві не мав ані власної резиденції, ані квартири, ані прописки. Мешкав у скромних покоях на 3-му поверсі резиденції УПЦ КП, приймачи відвідувачів у кабінеті на 2-му поверсі. По великих святах служив у Володимирському соборі, решту неділь і свят — у церквах Києва, які підпорядковувалися патріарху. В інших єпархіях через стан здоров’я з часом бував усе рідше.
До Хімчина востаннє приїздить 1993-го, перебуваючи на Прикарпатті з пастирською місією. Уся громада зустрічає його. Діти, утворивши живий коридор, кидають під ноги патріарху квіти. Побачивши друзів дитинства, він підійшов до них привітатися, назвавши по іменах…
Навесні 1994-го проводить понад місяць у реанімації через уже третій обширний інфаркт міокарда, спричинений постійним нервовим і емоційним перевантаженням, вочевидь, пов’язаним із відповідальністю патріаршого служіння. Йому рекомендували «піти на спокій», а він і в лікарні підписує папери. На думку Тараса, у той час патріарху бракувало підтримки друзів, бо тих, хто йому тоді допомагав, було небагато. Натомість чимало людей так чи інакше порушували його емоційну рівновагу, а йому не можна було хвилюватися. Він часто стикався з осудом, неприязню, неправдивими свідченнями, чутками. Напевно, спокійне життя продовжило би його дні, але він ніколи не шукав спокою і власної вигоди. Часто до нього на прийом приходили люди з особистими проблемами, що не потребували його рішень, але після зустрічі з ним відчували полегшення, бо вислуховував їх і завжди міг щось порадити. Ось тільки якою ціною… Він іще встиг обговорити із Димитрієм (Яремою) можливості майбутнього об’єднання УПЦ КП і УАПЦ, домовившись розпочати діалог і, в разі якщо це станеться, заради єдності Церкви обом піти у відставку. Хотів зустрітися і з митрополитом Сабоданом, але часу життя патріарха на це вже не вистачило…
На відстані серця
«Патріарх Володимир, або спогади про батька» — так назвав свій документальний нарис нині покійний протоієрей о.Тарас Романюк. На відстані серця можна побачити значно більше… Саме приклад батькового життя привів о.Тараса до рішення здобувати духовну освіту. Ставши студентом, зрозумів: система через нього намагатиметься тиснути на батька, тож несправедливе відрахування сприйняв відповідно. Не можучи знайти роботу як син дисидента, після служби в армії він вирушає до батька на заслання, залишаючись із ним до закінчення терміну. Приходить час надолужити багаторічний брак спілкування — і батько розповідає йому про пережите, кажучи про ті часи: «Мої університети».
В Україну Тарас повернеться, отримавши духовну освіту, коли батька вже оберуть патріархом — і намагатиметься його підтримати. А той перейматиметься самотністю сина в «30+» років і радітиме, коли той познайомиться в Києві з чудовою дівчиною Галиною і поведе її під вінець. За два тижні до трагедії благословить їх на поїздку в Карпати — а повернувшись додому вранці 15 липня, тоді ж почують від водія патріарха скорботну звістку…
Цьогоріч книгу було перевидано. Вона варта прочитання. Ось одна лише з наведених там порад батька синові (приміряймо на себе!): «…треба виховувати в собі почуття любові до Людини, не дивлячись на всі її недостоїнства, і вміти прощати їй. Адже людина створена за образом і подобою Божою!» Як тут не згадати слова його радника, історика С.Білоконя: «Святійший не любив адміністрування, він просто жив серед своєї пастви. Це був тип старосвітського ченця, що в своїй ніші підносив до Господа ревну молитву за свій народ. Добрий і довірливий, він умів і розрадити, і розвеселити в скруті». Матеріальне його не обходило.
Посмертна Голгофа
Патріарха не стало ввечері 14.07.1995. За словами сина, хтось зателефонував йому, і він разом із келейником пішов на вечірню прогулянку до Ботсаду, де до нього підійшли кілька жінок. Коли патріарху Володимиру стало зле і він упав, келейник побіг по лікаря до сусідньої лікарні. Прибулі лікарі не змогли вже нічим допомогти. Офіційною причиною смерті, підтвердженою розтином, назвали ішемічну хворобу серця і обширний четвертий інфаркт. Усі обставини трагедії так і залишилися нез’ясованими.
Чин поховання відбувся 18 липня у Володимирському соборі Києва, біля якого зібралося багато людей. Подальші трагічні події в загальних рисах нам відомі. Проблеми виникли найперше через відмову тодішньої влади дати дозвол на поховання патріарха в найбільшому християнському храмі — Софії — начебто через те, що вона під охороною ЮНЕСКО. Кривава бійня стала посмертною Голгофою патріарха. Відтоді минуло 30 років, та цей похорон нам і досі болить. Життєвий подвиг патріарха посмертно було відзначено орденом «За мужність» I ступеня (2006). Наша церква отримала омріяну українцями автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія, ставши Православною Церквою України. Могила патріарха — і досі біля дзвіниці…
У процесі роботи над цим текстом було переглянуто десятки друкованих і відеоматеріалів, присвячених патріарху Романюку. В одному з них вразили слова: за мірою пережитих за життя страждань патріарх Володимир — серед найбільших мучеників XX ст. А ще привернула увагу висловлена кожним окремо спільна думка кількох священнослужителів: мовляв, на часі піднімати питання про канонізацію патріарха Володимира нашою Українською Церквою як священномученика і прилучення його до лику святих землі української, а також назва доповіді на конференції в Коломиї настоятеля Храму Різдва Пресвятої Богородиці с.Криворівня митр. прот. Івана Рибарука: «Про можливість канонізації Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка в Чині святих сповідників і страстотерпців». Та наразі це, вочевидь, приватна думка окремих священників.
…Виходячи через дзвіницю після служби Божої в Малій Софії, багато хто сповільнює кроки, аби вклонитися світлій пам’яті патріарха Володимира Романюка. На білому мармуровому надгробку з його іменем восени бачила калинове гроно, весною — гілочку бузку, в серпні — червоне яблуко, а нині — сонячну хризантему. Прості знаки нашої пам’яті, шани, любові й удячності тому, хто казав: «Молитовно бажаю всім, щоб ми всі пізнали істину. І ще більше бажаю, щоб ми всі стали насправді вільними, щоб ні на хвилину не забували, що Україна у нас одна».
Ольга ГОЙДЕНКО.
