Ніколи стільки людей не навідується до Бовсунів, що на Житомирщині, як на Проводи або, як іще кажуть, Радуницю. Щоб пом’янути тих, хто покоїться на сільському кладовищі, запалити свічки на дорогих могилах, і це світле й печальне етнічне свято виливається у своєрідне єднання живих і тих, кого вже немає й ніколи не буде на білому світі, проте не забутих рідними, сусідами, знайомими, друзями.
Тепер місце останнього спочинку багатьох бовсунівців вирізняється гарною огорожею, впорядкованістю більшості могил, уквітчаних квітами, дбайливо пофарбованими дерев’яними й залізними хрестами, міцними гранітними та мармуровими пам’ятниками. Надто у післявеликодні поминальні дні.
Але так було не завжди. Пригадується, хлопчиськом я гнав череду корів на пасовище дорогою, яка пролягала колишнім цвинтарем. На ньому тоді, в 50-ті роки минулого вже століття, самотіло кілька приземкуватих надгробних каменів рожевого і сірого кольорів. Нині вже ніщо не нагадує про те давнє місце поховання.
І на частині сучасного кладовища, що зліва, вціліли не всі хрести, від багатьох могил лишилися хіба що невеличкі горбики. Вони й збереглися завдяки обгородженню його парканом зусібіч кілька десятків років тому.
Світлої пам’яті місцевий учитель, краєзнавець, за шанобливим визначенням односельців сільський філософ Ананій Бовсунівський незадовго до закінчення свого земного шляху підготував і видав ґрунтовну розвідку про кладовище рідного села «Вічний спомин про померлих». Заради пам’яті, якої не буває багато і яка є найбільшим скарбом людини. У книзі-меморіалі наведено сотні імен.
На початку «Вічного спомину…» автор вибачився, що не охопив згадкою усіх, хто спочиває вічним сном, бо ж їх багато-багато. Із зрозумілих причин ні слова немає в книзі-меморіалі, що вийшла за життя автора, й про юних бовсунівців Сергія Бовсунівського та Миколу Колосюка, які стали жертвами війни на Донбасі. Їх могили потопають у квітах, зрошуються горючими сльозами рідних…
Як і в попередні роки, цього разу Радуниця знову покличе місцевих жителів і тих, хто живе деінде, навіть за кордоном, на мовчазне спілкування живих і мертвих – під співи півчих, ладановий кадильний димок, проникливі слова батюшки. Горітимуть свічки, витатиме в повітрі дух родинної спільності й звучатиме традиційне вітання: «Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!».
Микола АТАМАНЧУК.
