«У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився», – писав у «Моїй автобіографії» український письменник, основоположник сатиричного жанру Остап Вишня. Хоч, тут-таки згадував, казала мати, що 1 (13 за н.ст.) листопада 1889 р. в містечку Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині його «витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».
Нехай там як, трапилося це на хуторi Чечва, що бiля Грунь, у маєтку помiщикiв фон Рот, де працював його батько Михайло.
«З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материнi груди, – оповідав про перший рік свого життя. – Трiшки поссеш, трiшки поспиш – i ростеш собi помаленьку».
Про родові свої витоки знав, що дід по батькові був шевцем, а по матері – хлiборобом. Зберіг у пам’яті й батькові слова про покійну тещу: мовляв, «i любила випити, i вмiла випити». Та глибше генеалогії своєї не дослідив: батько не любив розповідати про це, а його матір на розпити внука про предків відповідала однаково:
– Отаке стерво було, як i ти оце! У родині Губенків син Павло став другою дитиною. У дитинстві був вельми схожий на матір Параску, яка добре співала й пересипала слова жартами: казали, такий само рудий і язикатий. Із родинно-біографічного його спомину чи не найбільше вражає «демографічна» складова: за 24 роки спiльного життя, казав, Бог дав його батькам усього тільки 17 дітей, «бо вмiли вони молитись милосердному».
НАТХНЕННЯ ЗНАХОДИВ У… КАРТОПЛИННІ
Майбутній фах сина глава родини вирахував швидко й безпомилково: «Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу».
Щоправда, чекати, коли це станеться, рідним довелося довгенько; «письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина… бо письменники так, спроста, не бувають… справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi». А ще, казав, головну роль у формуванні митця слова відіграють картопля, коноплі й бур’яни. Бо ж на голому місці тільки всядешся як слід подумати, зразу ж почуєш материне: «А де ж ти ото сiв, сукин ти сину? – й усе натхнення мине». Інша річ – на городі;«вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки».
Як почав замислюватися, колупаючи перед собою ямку – знову мати лаялася:
– Яка ото лиха година картоплю пiдриває?
А ще, бувало, тягло кудись угору майбутнього письменника; «тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята».
Та варто було батькові показати «череска або восьмерика» – одразу забирався, тремтячи, під ліжко, «носом сьорбаю й думаю печально:
«Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!»
А ще, пригадував, якось упав з коня, збагнувши: «На щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився», – і знову згадав про літературу…
…Потім віддали його до школи «Мiнiстерства народного просвещенiя». Тамтешнього вчителя свого, Iвана Максимовича, «доброї душi дiдугана», згадував, так само любив, як і лінійку його, «що ходила iнодi по руках… школярських замурзаних», виробляючи майбутньому письменнику «стиль лiтературний» і змушуючи частіше в книжку зазирати.
Із прочитаних у дитинстві книжок найбільше вподобав був ті, що «з м’якими палiтурками. Їх i рвати легше, i не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить…»
А як закінчив коротке навчання, повіз батько в Зіньків, дарма що в родині вже шестеро чи семеро дітей було, аби віддати до місцевої двокласної школи. Закінчивши, отримав свідоцтво: має право бути поштово-телеграфним чиновником якогось дуже високого розряду. Та який чиновник із хлопця, котрому лише «тринадцятий минало»? Як колишній солдат, батько мав право віддавати дітей «на казьонний кошт» до військово-фельдшерівської школи в Києві, тож вирішив учити сина далі, дарма що по лавках уже мав дванадцятеро.
І от уже майбутній письменник із роззявленим від подивування ротом іде разом із матір’ю «з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври». Закінчивши школу, став фельдшером; «служив і все вчився… А потiм до унiверситету вступив».
…Це вже згодом біографи додали: попри таку кількість дітей, усі в родині Губенків отримали гідну освіту. Й уточнили: хоч літературні здібності мала й молодша дочка Губенків, Катерина, відомими стали лише двоє з її братів, Василь і Павло; та першого розстріляли, другий відсидів 10 років, а їй така доля не до вподоби, тому й не стала письменницею, казала жінка біографам.
КАРКОЛОМНІ ЗИГЗАГИ ДОЛІ
Писати фейлетони до газет почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Незабаром уже працював у газетi «Вiстi» перекладачем. А потім подумав: навіщо перекладати, коли може писати фейлетони, а там і письменником стати?
«Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати. I пишу собi…»
…Змовчав був у тій автобіографії про успішну кар’єру свою, зроблену в молоді роки ще за Громадянської війни, коли 1918 року був мобілізований до медчастини Армії УНР, а 1919-го потрапив у полон до більшовиків, уже будучи начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні тоді перебували всі залізничні шпиталі, де лікували хворих офіцерів і вояків Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки, тож ВЧК утримувало його в Харкові як високоповажного «петлюрівського» урядовця до самого кінця Громадянської війни.
Не розповідав і про те, яким згодом став напрочуд популярним серед читачів письменником, так що чимало неграмотних людей у ті часи прагли навчитися читати заради його фейлетонів, а нові твори розбирали на цитати.
…Казали, обираючи ім’я в літературі, Остапом себе нарік, бо Гоголя любив і романом «Тарас Бульба» захоплювався. А «ягідний» псевдонім взяв, бо… вишні йому дуже смакували. Хоч дехто вважав, що то вплив Тараса Шевченка, в якого «хрущі над вишнями гудуть».
…Коли Вишня виступав зі своїми творами, ніколи не грав як актор, та реготали до сліз усі, крім нього. Не марно ж написав: «Усе життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!»
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
