В юності він проходив строкову службу в спецназі під Москвою, та коли 2014-го колишні співслуживці прийшли на українську землю з війною, вирішив стати воїном, аби захищати свою сім’ю, своє місто, свою країну. На той час Олег працював тілоохоронцем, та у вільний час служив старшим дияконом помісної церкви євангельських християн.
Тож брати по вірі бачили Марінченка на фронті не звичайним вояком, а служителем Бога. Так потрапив до батальйону військових капеланів і служителів різних церков і конфесій, а потім БТР завіз його в Піски. Тільки закинув речі на вежі ДАПу, прибігли хлопці з запитанням: як мають чинити, коли з монастирських приміщень по них працює ворожий снайпер? Досі не мали в кого компетентного запитати про це. Марінченко тоді відповів: «Церква – то не будівля, а люди». Попри силу власної віри, спершу боявся війни, особливо потрапити в полон або згоріти. Але Бог примножував його сили, і Олег відчував це. Найбільше спілкувався з бійцями 93-ї і 80-ї бригад під час бойових чергувань на посту, де вели цілодобове спостереження.
А повернувшись, допомагав Ігорю Зіничу рятувати поранених. Тоді вони тижнями не знімали каски й бронежилети, і Марінченко, позивний Капелан, молився, аби всі витримали це випробування війною. Пройшов кілька ротацій. Потім був у Краматорську, з десантниками. Зброю в руки не брав, хоч умів нею користуватися. Вважав: кожен повинен займатися своєю справою, тож має служити своїм побратимам.
У лютому 2022-го пішов боронити столицю від ворога, отримав поранення, тож міг би вже не повертатися в стрій, але… відповідальність перед Богом і людьми не дозволила. У липні капелан і парамедик Олег Марінченко прибув до 206-го батальйону 241-ї київської бригади ТрО ЗСУ. В різних підрозділах мав позивні Архітектор та Капелан. Брати по вірі звали його Падре. Нарівні з рештою ніс усі тяготи служби, ділив із бійцями нічні чергування, каву і хліб, ставши для багатьох близьким другом, наставником, лікарем. І тихо, не привертаючи уваги, творив добрі діла: допомагав, ремонтував, лагодив, підтримував ділом і словом. Завдяки капелану бійці почали регулярно збиратися на спільну молитву. В усьому був Справжнім – як Людина, служитель Господа, Воїн… Був… Та під час мінометного обстрілу 18 серпня міна пробила бліндаж, й уламки забрали життя Падре. Він якраз надавав допомогу побратимам – і своїм тілом закрив чотирьох бійців, урятувавши їм життя…
«Кожен із нас має виконувати свою справу по совісті й честі, до кінця, до останнього, навіть до смерті, якщо так складеться», – сказав колись, даючи інтерв’ю після виходу з ДАПу. Сам відійшов у вічність із усмішкою на обличчі, і останнім його словом було «Амінь»…
Світла пам’ять!
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
