Є люди, котрі попри всі обставини життя завжди зберігають світло всередині себе й діляться ним із іншими. Котрі творчістю своєю дарують справжню емоцію, натхнення до життя. От і про неї кажуть: коли на сцені виступає — то все одно що концерт і виставу водночас дивишся, а що вже пісні красиві та життєдайні!
Улюблена мільйонами співачка, акторка, телеведуча, народна артистка України Оксана ПЕКУН у нинішньому, святковому номері, на порадницькій гостині.
ПРО СВЯТА В ЧАСІ ВІЙНИ
Звісно, на початку повномасштабного вторгнення на думці було одне: як нам усім вижити, як країну зберегти. Більше нічого й не хотілося. А ще напередодні моя мама померла, я весь час була в такому сумі… Однак і розуміла, що життя попри все продовжується і його треба жити. Треба жити заради дітей, заради родини, заради прихильників, заради нашого спільного майбутнього. Тому от уже й навіть за цих постійних повітряних тривог, страшних обстрілів усе одно намагаєшся якось, чимось себе підтримати. Навіть зібратися з родиною — це для мене завжди було цінно, а зараз — особливо. Таке собі маленьке свято. Щось приготувати смачненьке, посидіти, поговорити, погрітися один побіля одного. Бо ми так рідко бачимося. Постійно в роботі, в якихось клопотах.
Ковідний карантин у 2020 році спочатку ніби зупинив нас усіх, у всіх наших планах, проєктах. Та невдовзі в мене, наприклад, стало ще більше роботи, бо почала себе завантажувати по саме нікуди. Зараз так само — працюю дуже багато. Аби менше відчувати біль, що приносить ця жорстока війна, аби відволікатися від усього поганого, а більше концентруватися на тому, що корисного в цей час можу зробити. І — роблю.
А свято — свято завжди впускаю у своє серце. Намагаюся його створити. Людям створюю. Коли ж бачу, що вони щасливі, то і я щаслива. Тоді в мене на душі насправді святково.
ПРО РОЛІ АКТОРСЬКІ
Як на мене, не буває в житті якихось зайвих зустрічей, не буває випадковостей. От, приміром, працювали ми колись у багатьох концертах із Валерієм Астаховим, нашим режисером, відомим актором. Пам’ятаємо його ще із «Золотого гусака» — був такий гумористичний проєкт на українському телебаченні. Валерій окрім усього ще й прекрасний конферансьє. Свого часу був ведучим на концертах зокрема Павла Зіброва, Алли Кудлай. Я бачила його роботу не на одному заході. Якось зробили таку невеличку сценічну замальовочку на тему Диканьки. Як співведуча Валерія Астахова, я грала Солоху. А згодом йому запропонували вже як режисерові поставити виставу «Вечорі на хуторі поблизу Диканьки». От про кого, думаєте, Астахов згадав одразу? Йому в очах одразу Пекун стала і все. Зателефонував моєму Володі (чоловік, Володимир Коваленко, продюсер, керівник та автор телепроєкту «Фольк-music». — Авт.). «Запрошую, — каже, — Оксанку грати роль Солохи у виставі». Чоловік спочатку здивувався: «Ну, як Оксана, вона ж не акторка». — «Та ні, все вона зіграє. Тим паче це ж ще й музична вистава». Я згодилася, і все в нас вдалося. Тепер ця постановка викристалізувалася в такий-от прекрасний спектакль, фантазію режисера за мотивами творів Миколи Гоголя. Було створено спеціально музичне лібрето, є багато комедійних знахідок. А грають і відомі актори, і молоді таланти.
Глядач зацікавлений. Наша вистава незвична. Не класична. Має багато вкраплень музичних. Народним мюзиклом її можна навіть назвати. Отож люди, котрі прийшли отримати задоволення, позитивний, цей такий, знаєте, різдвяно-диканківський настрій, вони його отримують. А хто хоче подивитися справжню виставу, класичну, може піти до театру. У нас же — антреприза, і вона дозволяє такі-от «вольності». Я дуже втішена, що зали завжди повні, люди залюбки приходять на наші вистави.
А пів року тому з’явилася в мене ще одна — «За двома зайцями», яку поставив наш відомий актор, народний артист України Анатолій Гнатюк. Запропонував цю постановку продюсер, керівник продюсерського центру «Колізей» Олег Шпанчук. У цій виставі за легендарною однойменною п’єсою Михайла Старицького граю Секлету Пилипівну, маму Галі й тітку Проні Прокопівни. Героїня колоритна така, голосиста, смішна, базарна баба. У цю роль я теж вжилася.
Знаєте, мабуть, неспроста в моєму житті театр з’явився. Моя мама, Царство їй Небесне, ще в молодості, до заміжжя, коли в технікумі медичному навчалася, ходила в драматичний гурток. Грала на сцені дуже гарно, і їй навіть пророчили театральну кар’єру. А батько мій уже на той час за нею упадав і дуже ревнував, не пускав на репетиції. Довелося мамі зробити вибір — не на користь свого театрального майбутнього. Вона не змогла втілити свою мрію. А в мене ось так склалося, що нібито замість неї здійснюю ту мрію — граю на сцені, їжджу з виставами на гастролі…
ПРО ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ, ІЗОЛЯЦІЮ І ПЕРШІ ВИСТУПИ
Коли така біда прийшла в Україну, про які співи можна було думати. Тут не знали, що робити, як захиститися, як порятуватися. Думала про дітей своїх, котрі опинилися в окупації. Донька зі своїм чоловіком і маленькою дитиною поїхали в його село, Лук’янівку під Києвом. Це тепер Броварський район, поблизу села Перемога. Де був отой страшний бій з російськими загарбниками. Та хто ж знав! Думали, що в селі спокійніше буде, ніж у Києві. Є хата, є пічка, де можна їсти приготувати. А тут москальня привалила, поставила кругом свою техніку, танк і під їхньою хатою стояв. Я місця собі не знаходила від страху, від безсилля, що не можемо нічого вдіяти, дітей порятувати. Бо ж не можна було туди доїхати. Слава Богу, хоч зв’язок ще був. Уявіть, донька пише: «Мамо, якщо тобі більше не напишу, знай, що я тебе дуже люблю»… Ой, чорні дні. Але щось же треба було взагалі робити. Війна онде яка кругом. Якось відрефлексувати публічно, щось у соцмережах сказати, висловити свою думку, позицію, підтримку. Бачу ж, сила-силенна людей озивається.
Хотілося, може, щось і заспівати. А що? Вийшла в садочок свій, стою, від сліз запухла. Зупинився погляд на калині. І тут відразу ж і заспівалося — «Ой у лузі червона калина». До війни цю пісню мало хто де співав, її завжди забороняли. А тут вона, коли й Андрій Хливнюк на Софійській площі заспівав, і ще багато українців, так дух український підняла!
…І насправді, як я тоді написала, публікуючи це відео 3 березня 2022 року: «У боротьбі за Україну ця пісня вела наших патріотів у бій! Так було у минулому столітті! Але вона актуальна й сьогодні. І дійсно піднімає наш дух». Багато було коментарів під тим відео, патріотичних, оптимістичних, підтримуючих. Юрій Рибчинський написав: «Оксаночко, слухаю тебе і плачу. Тобто ридаю. Дякую тобі, сонечко». А я не знала, звідкіля в мене тоді ті сили взялися, аби заспівати. Бо голос же не звучав. Тому переважно вірші записувала і на свою ФБ-сторінку викладала. Ми перебували з чоловіком в обмеженому просторі в своєму заміському будиночку, тому що навколо розбомбили дороги і до нас ніхто не міг дістатися. Ані продуктів привезти. Бувало, й без хліба сиділи… Без світла. То де вже тому голосу взятися… А знайомі телефонують і кажуть, що треба виступити — то на залізничному вокзалі, то десь для біженців. Відповідаю, що не можу навіть виїхати з дому, дороги немає, а лісами не поїду, бо там усе заміновано. Й так десь майже місяців зо два взагалі не могли з дому вибратися. А коли вже на перший концерт, у травні, до бійців нашої Національної гвардії зібралася, думаю: «Боже, як же співатиму, стільки часу мовчала…» Та коли вийшла на сцену, побачила наших військових — і зазвучав мій голос! Почала з «Червоної калини», потім заспівала «Козачку», «За любов і волю». Виконувала ті пісні, які дух піднімають. Відтоді й почала їздити з благодійними концертами. Так і до цього часу, скільки вже років триває ця велика війна, їжджу.
ПРО СУЧАСНИЙ МУЗИЧНИЙ ПРОСТІР
Дуже багато зараз з’явилося молодих виконавців, серед яких є і хороші, талановиті. Зараз навіть блогери почали співати. Зрештою, маючи на озброєнні штучний інтелект, будь-хто може за його участі написати пісню, заспівати, а ШІ ще й кліп зробить. Тобто зараз настільки все полегшено, спрощено. Й дуже легко може завіруситися в інтернеті, зробити пісню, виконавця відомими. Ми й не знаємо напевне, що саме потрібно нашому глядачу, слухачу, що «зайде», так би мовити. Звичайно, багато з’являється і низькопробного, м’яко кажучи, не дуже якісного музичного контенту. Але люди його споживають. Та все ж, сподіваюся, що з часом усе просіється, виконавці професійно займатимуться творчістю. Вибрунькуються справжні молоді таланти, виокремляться з-посеред оцієї всієї маси, яка співає, танцює, виступає, робить кліпи, знімається, ті, котрі дійсно заслуговують визнання. Упевнена, будуть, будуть у нас такі творчі особистості.
ПРО ПОВЕРНЕННЯ «ФОЛЬК-MUSIC» НА ТЕЛЕБАЧЕННЯ
Головне, аби знайшовся телеканал, який хотів би взяти нашу програму до ефіру. Наразі, як можемо, робимо її в Ютубі, все своїм коштом. Ніяких спонсорів у нас немає. Це така благодійність наша. Несемо благо. Розвиваємо українську пісню, зберігаємо її. Бо ж розуміємо, що оті старші чоловіки, жіночки, берегині народних пісень, які передавалися з покоління в покоління, із роками відходять. У 2017 році наша програма перестала виходити на телебаченні. І скільки ж то людей за цей час померло. Котрі знали сотні народних пісень, а ми їх показували на весь загал. Шукали невідомі, маловідомі, відроджували, із самих глибин. Ми ж їздили в найглухіші села, де не було ні церкви, ні пошти, ні магазину, ні газу. І що ви думаєте? Хоч би скільки і що говорила в обличчя тим людям, які закривали програму, не почули мене, не захотіли. Просила: пожалійте людей, які несуть цю прадавню пісню, ви ж маєте зберегти її. Тож не для мене особисто ця програма. Тому що вони думали, нібито для себе її роблю. Кажу, для людей працюю, для держави. Це настільки державницький проєкт! Адже за ті 10 років, які виходили щотижня в ефір та мали мільйонні перегляди, ми відродили півтори тисячі маловідомих народних пісень. А скільки ще могли б зберегти тих скарбів нашої народної культурної спадщини!
Звісно, маю надію на відродження. Нехай це вже буде не «Фольк-music», а якась інша програма, але щоби йшлося про відродження, про збереження української культури. Пісні, спілкування з людьми, показ майстрів, показ сіл, наших краєвидів, нашої історії, культурної спадщини. До самої глибинки. Віримо, знаємо, що так колись і буде. І Україна наша житиме.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Ми повинні перемогти. Бо іншої такої країни, як наша, немає. І навіть не треба нікому нічого доводити: ми — найкращі. Ми талановиті. Ми працьовиті. Ми патріотичні. Ми неймовірно стійкі та жагучі до життя люди.
Повну версію порадницької гостини
З ОКСАНОЮ ПЕКУН
можна прочитати у номері газети «Порадниця»
від 25 грудня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
