У часи молодості наших бабусь і мам, коли селами ходили гурти колядників та водили Маланку, кожна українка вдягала найкраще, що було у скрині, – кожушок, вишиванку, червоні чобітки й обов’язково найяскравішу хустку. Попри те, що нові технології швидко змінюють світ, наші традиції та звичаї живі, а в гардеробі сучасної жінки завжди є місце для красивої хустки. У Лідії Григорівни ШЕРЕМЕТ із Сум (на знімку), біолога за фахом, їх ціла колекція. А точніше, майже 200 хусток. Є нові, виготовлені на сучасних підприємствах, а є й давні, яким вже по 150 років.
В кожної – своя історія, пов’язана з моєю родиною, рідним селом на Полтавщині, або ж з історією життя моїх земляків чи відомих людей, – каже Лідія Григорівна. – Хустка не просто шматок квітчастої тканини, а диво, оберіг. Не випадково вона – яскравий образ українського фольклору, що знайшов відображення в піснях і думах, у приказках, на полотнах художників. Із давніх-давен мала не лише побутове, а й обрядове значення. У недалекому минулому хустки носили всі українки – маленькі дівчатка, юнки, заміжні жінки.
Обряд покривання голови був одним із центральних на весіллі – після того, як свекруха знімала з молодої вінок і пов’язувала на її голові плат, та набувала сімейного статусу. Хустку на весіллі дарували дружкам і дорогим гостям, пов’язували на руки майстру, який починав зводити нову хату, на хрестинах – кумам. І в XXI ст. вона залишається важливим елементом жіночого костюма, надаючи вбранню особливого колориту. Не забувають про платки й народні майстри, які власноруч виготовляють із тонкої шерсті чи шовку хустки, розписують їх або ж розшивають нитками. Орнаменти та українські квіти, які традиційно гаптували на тканині, використовують дизайнери одягу – і не лише в Україні, а й у світових центрах моди.
Два роки тому Лідія Григорівна привезла свою колекцію у рідне село Пізники Чорнухинського району, що святкувало 300-річчя від дня заснування. У сільському клубі на сцені поставили старовинну скриню, а до неї поклали платки. Першою дістала хустку своєї бабусі Мотрони Усенко, яка родом із Пізників.
– У цій скрині – хустки моєї бабусі, мами, рідної тіточки Катерини, військового фельдшера, деякі дарували мені родичі, сусіди, друзі. Два бабусині платки – найдавніші в колекції, їм по 150 років. Наприкінці XIX ст. родина Усенків була великою і заможною, мала власну землю. Мої прабабуся і прадід своїй доньці Мотроні готували багате придане. Коли дівчині виповнилося сімнадцять, батьки поїхали на ярмарок у Лубни по хустки. Мотрона з першого заробітку в панському маєтку купила неймовірно красиву яскраво-червону, квітчасту, з набивним узором, – розповідає Лідія Шеремет. – Бабуся все життя пам’ятала, що за платок із тонкої шерсті з китицями ручної роботи віддали аж 16 карбованців! Це були величезні гроші. На лубенському ярмарку Усенки купили й однотонну чорну хустку, як казала бабуся, жалісну, для жалобних церемоній, а ще крам для спідниці. Терновий платок і спідниця теж збереглися до цього часу.
– І крам, і хустки були привозними, тому й дорогими, вони свідчили про статус жінки в суспільстві, заможні носили із дорогих тканин, з китицями, бідні – з простіших і дешевих, – продовжує розповідь Лідія Григорівна. – Це були дарункові речі, своєрідна інвестиція, адже дорога красива хустка передавалася з покоління в покоління.
Цінним екземпляром колекції дослідниці став подарунок народної артистки України, лауреатки премії імені М.Заньковецької Євгенії Пінчук-Серебрякової – чорно-червона з яскравим золотистим узором хустка, в якій випускниця столичного театрального інституту, родом із Тернопілля, багато років тому приїхала до Сум. У ній актриса зіграла десятки ролей у Сумському національному театрі драми та музичної комедії імені Щепкіна – Марусі Богуславки, Лимарихи, Кайдашихи, Секлети.
Дорожить Лідія Шеремет і подарунком учительки з Вороньківської школи Чорнухинського району Світлани Рубцової. Коли побачила колекцію хусток, які сумчанка привезла на виставку у Вороньки, вирішила «віддати в добрі руки» платок, що пролежав у скрині 60 років.
– Це унікальна шерстяна хустка, великого розміру, оливково-брунатного кольору, виготовлена особливою, у нас малорозвиненою технікою, що прийшла з Європи, – каже Лідія Шеремет. – Ткана на верстаті, з двох боків має різний рисунок. Хустка родинна, куплена десь у Західній Україні. Музейна річ. Особливе місце в збірці посідає оренбурзький пуховий платок, який купила на 80-річчя своєї матусі, вчительки Марії Шеремет у далекому Оренбурзі, де колись брала участь у науковій конференції.
– Про хустки можна розповідати безкінечно. Адже діляться вони на побутові, обрядові, святкові. Цікаво, що способів їх пов’язування в різних регіонах України – більш як сотня, – каже Лідія Шеремет.
Дослідниця організувала й провела десятки етнографічних виставок не лише в Сумах, а й у багатьох селах. Її хустки – червоні та пурпурові, жовті й помаранчеві, сині та сірі, білі, вишневі, блакитні, оливкові, тернові майоріли на Сорочинському ярмарку і на «Пізницьких дядинах» – етнографічному святі на рідній Полтавщині.
Заслужений художник України із Сум Олександр Чередниченко одягнув у колекційні платки і своїх муз — маму, дружину, доньку, відомих землячок. На одному з полотен серії «Жінка і хустка» й Лідія Шеремет – науковий співробітник, керівник філіалу Українського державного степового заповідника «Михайлівська цілина» на Сумщині.
У берегині народних традицій багато задумів та ідей – мріє об’єднати в проєкті «Сумська хустка» землячок, які живуть і працюють по всьому світу.
Орися ВЕЛИЧКО.
