Ця українська Мама, народивши, виховавши сина, всім серцем бажала йому щасливої долі. Про нього разом із побратимами з 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ на початку повномасштабної війни українці з повагою і любов’ю казали — «Привид Києва». Льотчик-винищувач МіГ-29 майор ЗСУ Степан Тарабалка загинув у повітряному бою з російськими окупантами під Житомиром 13 березня 2022 року. Його посмертну нагороду — звання Героя України та орден «Золота Зірка» — отримали син, дружина і вона, мати.
Відтоді шукала шлях, яким могла б іти далі. Тепер Наталія Тарабалка вже з власного досвіду радить жінкам із такою само долею, як вистояти, втративши рідну дитину:
— У першу чергу просити в Бога благословення. Не впадати у відчай, не опускати рук, не замикатися, підніматися — й рухатися. Пам’ятати, що в Бога немає нічого неможливого. Намагатися жити й творити за двох. Не існувати, не горювати, але жити! Бо наші діти віддали життя, аби ми й надалі жили, і їм прикро, якщо не живемо ані за них, ані за себе, а лише існуємо, не знаходячи сил ні на що. Хоч би як важко було, цей шлях треба пройти, і не боятися, бо той страх — не від Бога, але мати відвагу продовжувати мрії наших дітей.
Це тепер її найчастіше називають — мама Героя. А колись вона була просто мамою…
— Син був мрійливий, врівноважений, спокійний, умів спланувати свій час. Завжди питав: «Мамо, що я маю зробити?» Ніколи не сперечався, хіба тінь образи промайне на обличчі — а за мить ані сліду від неї. Яким же світлим і чуйним він був… Часом докоряю собі, що, так виховавши його, допомогла стати воїном, — та, певно, таким був щодо Степана задум Божий.
Змалку мріяв стати пілотом. Сам захотів навчатися в Коломийській гімназії, потім вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, далі — до Харківського національного університету повітряних сил ім.І.Кожедуба. Я ж хотіла, аби пов’язав життя з музикою. Викладач з гімназії, помітивши його музичні здібності, порадив іти навчатися до музичної школи. Тож у ліцеї ранками вже грав курсантам підйом на трубі. Та в Харкові про те й не згадував, аби із занять не забирали на репетиції та виступи. Так прагнув літати, що здолав і проблеми з вестибулярним апаратом, і операцію з вирівнення носової перегородки переніс. І коли 2014-го розпочав службу — світився від щастя. Із початком АТО був на ротаціях у Дніпрі й Івано-Франківську, перед повномасштабним — у Франківську та Чугуєві.
ШЛЯХ ДО МРІЇ
— Колись прибирала в хаті, вже непотрібні дитячі речі хотіла викинути, а батько каже: не поспішай, раптом хтось із твоїх дітей (маю ще доньку) стане відомим, і ти ще показуватимеш людям ручку, якою вчилася писати твоя дитина. Так і сталося: просять дати речі Степана до музею, я ж була настільки не готова те все збирати, та й події синового життя день за днем не занотовувала, — зітхає пані Наталія…
ІЗ СИНОМ БУЛИ ОДНОДУМЦЯМИ
— Ми з ним завжди багато спілкувалися, бо чоловік роками був на заробітках, а я — поряд. Мали довіру між собою, могли щось обговорювати, доповнюючи думки один одного. Із уже дорослим розмовляли і про події в країні, державі. Я тоді брала активну участь у виборах, долучилася до Помаранчевої революції, до Майдану, допомагала продуктами, куховарила. Степан, як військовий, багато чого розумів, нам завжди було про що поговорити. Обмірковували ситуацію в Україні і з християнської точки зору, говорили про всенародне покаяння, про брак любові між конфесіями, ділилися своїм розумінням Біблії.
Із осені-2021 у сина значно поменшало вільного часу, ми рідше розмовляли. Не про все могла розпитати по телефону, та він готувався до цієї війни — і нас готував. Коли на мій день народження в жовтні зателефонував і, як у дитинстві, сказав: «Мамо, я тебе люблю», ці слова запали мені в душу, насторожили. Він наче поспішав сказати мені те, що, можливо, не встигне згодом. Й у власній родині — вони з дружиною й сином мешкали в Івано-Франківську — поспішав устигнути якнайбільше: позакривав кредити, привчав мою невісточку, яку привіз із Харкова, до самостійного життя. Коли в січні зібралися на його день народження, довго мовчав, зрештою сказав: «Вип’ємо за тих, хто помирає за нас». Розуміла, що прагнув бути з побратимами на війні, та заспокоювала себе, знаючи, що має розвинутий інстинкт самозбереження. Тож сподівалася: повернеться додому живим.
Із Португалії, де пропрацювала сім років, повернулася в перші дні вторгнення, тож ми ще розмовляли телефоном. Хотіла гостинці передати, та син попередив: можуть перевести в інше місце. Знав, що кияни говорять про таємничого захисника повітряного простору столиці, називаючи того Привидом Києва і думаючи, що то один льотчик. Коли на одну ніч відпустили додому, з ним побачилася дружина. Я ж лишилася вдома — і досі шкодую: може, втримала б якось? Та ж настільки віддавала його в Божі руки, що сумніву не мала: з ним нічого не станеться. Бо хто краще від Бога врятує чи допоможе?
У ПОШУКАХ СЕНСІВ
Вже після трагедії розпитувала його командира про всі обставини: адже був денним пілотом, а загинув ближче до опівночі. Виявилося, сам попросився у відрядження до іншої частини. Розумію: Степан зробив усе можливе, що від нього залежало. Його побратими сказали: мій син був не одним із перших, він був першим…
У той час молила Бога дати відповідь: чому так сталося? І дякую Йому, що з часом через певних людей і обставини отримала її, усвідомивши: мушу поважати вибір сина, вищий за родину, за сім’ю. А з іншого боку, ми ж так самі його виховали, та й у пластунах був свого часу. Почула, що син зробив усе, що міг, для нас і країни, тож маю відпустити його — і йти далі. Психолог Степанового підрозділу порадив навчитися гордитися сином. Тоді не розуміла, як можна гордитися дитиною, котрої вже нема? І далі жила надією, що він десь є, бо бачила сина лише живим, труна була закритою. Не знаю, як інші батьки переносять, коли бачать дитину в труні… Для мене він живий і десь є. У січні зібралися в день, коли синові було б 30 років, невістка приїздила до нас. Згадувала: Степан напівжартома казав їй: знайде спосіб, аби жити вічно. Вже провівши невістку, подумки звернулася до сина: «Стьопа, ти десь є? В тебе все гаразд? Дай знак!» А наступного ранку телефонує з Португалії чоловік — і розповідає, що наснився йому Степан десь угорі. Буцім каже, що на висоті 4 тис. км перебуває, і питає, чи батько його бачить? А той відповідає, що бачить, але піде за окулярами — й прокинувся… Ось такі знаки, такий зв’язок…
Якби не син, я б зараз залишалася за кордоном. Та його подвиг усе змінив. Десятирічний Ярослав після загибелі тата сказав: як виросте, також буде літати — на МіГ-33. Син літав на МіГ-29, тож кажу онукові: ти, певно, вже на МіГ-103 літатимеш! Та головне, щоб у мирній Україні, після нашої Перемоги…
ЧАС ЖИТИ ДЛЯ ІНШИХ
Свою частину виплат, отриманих від держави, Наталія Тарабалка спершу витрачала на волонтерство, купила військовим бронежилети, автомобіль, квадрокоптер тощо. А потім збагнула, яка ідея може згуртувати і воїнів, і волонтерів, і всіх довкола. Власне, створити госпіталь для реабілітації душі мріяла давно. Тепер відчула: прийшов час зробити це.
Разом із військовими зареєструвала неприбуткову юридичну ГО «Пізнай свою мрію» імені Степана Тарабалки. Потім почула в ОТГ у П’ядиках, що атовці мріють про місце біля води — а там гарні стави — аби взяти їх в оренду, поставити будиночки, влаштовувати там зустрічі для хлопців. Тоді ж майже випадково — хоч тепер вважає, що випадковостей в її житті нема — побачила приміщення колишньої лікарні в сусідній Ценяві — й відчула: це те, що треба! Віддала на відновлення будівлі близько 500 тис. грн із отриманих виплат. Сподівалася й на підтримку місцевої влади, але, каже, там досі шукають відповідні механізми. Наразі з реалізацією проєкту допомагають рідні, друзі, знайомі, місцеві мешканці та ВПО, для яких виявилося корисним це спілкування.
Оздоровчий центр відкрили торік 21 листопада — й одразу почали приймати воїнів. Назву «Тепло крилатої душі», придуману Наталією, обрали з-поміж багатьох самі військові. Приміщення лікарні — недобудований колишній панський маєток, територію якого люди допомогли прибрати. Основні ремонтні роботи виконують переважно на волонтерських засадах, навіть проводку безкоштовно поміняли. Пані Наталія каже: намагаються хоч трохи оплачувати працю тих, хто давно тут працює, але це — одноразові виплати. Тож усі працівники заробляють на життя працею в інших місцях, а тут фактично волонтерять. Ті, з ким починали створювати Центр, зараз воюють, тому робочі руки — не зайві. У ці дні тут облаштовують кімнати, білять, аби хлопці могли на кілька днів приїхати, переночувати, підлікуватися, відпочити. Поки що сюди водночас приїздило до 10–15 осіб, та коли завершать ремонт у кімнатах, за потреби можна буде розмістити до 30 осіб. Про тривале перебування поки не йдеться, та й кухні сталої ще немає. Більшість приїздить ненадовго, тож обходяться кавою-чаєм зі смаколиками. Для більшої кількості людей у разі потреби харчування забезпечать; можливо, тимчасово привозитимуть готову їжу. Коли на початку три місяці поспіль приймали хлопців регулярно, то й варениками їх пригощали, й борщі варили. І пічки топили, аби в теплі були, бо система опалення вийшла з ладу. Тож хоч і придбали обігрівачі, та на випадок вимкнення світла підстрахувалися. Знайомий пічник прочистив димоходи, встановив металевий камін, тож були й будуть із теплом. Є тут і своя кав’ярня, де чаї з хлопцями п’ють, каже жінка.
Наразі в Центрі вже працюють травматолог, психіатр із досвідом реабілітації військових і психологи, навчені канадськими фахівцями. Троє масажистів також допомагають відновитися воїнам. Приймають, оздоровлюють і місцевих жителів, але на платній основі, аби трохи заробити на реабілітацію для військових. Бо для захисників вона — повністю безкоштовна, хіба якщо хто з власної волі захоче зробити благодійний внесок на користь Центру. А найцінніше для хлопців, зізнаються, те, що під час короткої відпустки мають змогу пройти курс масажів, поспілкуватися з психологами, за бажанням — спочатку телефоном. Обіцяють воїни і з ремонтами допомогти — це ж бо трудотерапія!
Місце тут гарне, неподалік ліс і ставки з рибою, які на сесії ОТГ Центру дозволили використовувати, тож у вихідні запрошують хлопців приїздити на риболовлю. Минулої неділі ті ловили рибу — і… відпускали, усміхається пані Наталія: їм сам процес важливий.
Після розголосу в ЗМІ з пропозиціями допомогти коштами чи потрібними речами до неї телефонують і з-за кордону. Нещодавно отримала з Німеччини тренажери, на яких вже займаються хлопці, з Португалії — ширми, із закритої клініки — топчани… Благодійники передають продукти, подарували постільну білизну на 30 осіб, ліки, посуд, шафки — всього й не перерахувати. Наразі вона приймає з удячністю все, що жертвують добрі люди. Якщо ж чогось забагато, домовилася ділитися з іншою жінкою, дружиною Героя, яка втілює схожий проєкт. Та й передати щось на фронт може через знайомих волонтерів, із якими їздила туди на Великдень, аби на власні очі побачити, що і як.
«ХОЧЕТЬСЯ СТВОРИТИ РАЙСЬКИЙ КУТОЧОК»
У планах — облаштування просторого кабінету масажу та фізіотерапії, надання послуг з ароматерапії, спілкування хлопців із капеланами. Хотіли укласти угоду з МОЗ щодо фінансування Центру, та через брак спеціалістів не вийшло. Думали про таку само угоду з Мінветеранів, але й там поки не склалося.
Оздоровчий центр уже має медичну ліцензію, тепер на часі створити тут у співпраці з місцевою лікарнею і шпиталем іще одну лікарняну установу, аби надавати фахову психологічну допомогу, душевну підтримку тим воїнам, яких при певних відхиленнях досі відправляють до психлікарні. Адже навіть звичайне спілкування із захисниками дає добрі результати, бо відчувають тут довіру, повагу, шану до себе. А ще познайомилася з жінкою, в якої на подвір’ї окремий будинок, де під лежаками облаштовано вулики, тож можна буде воїнам і там безкоштовно відпочити, поправити здоров’я, розмістившись водночас навіть ушістьох.
Кортить пані Наталії і кіз завести (вже обіцяли дати безкоштовно!), бо виростила своїх дітей на козячому молоці й хоче, аби захисники теж мали таку можливість, і новий сад на місці старого, що нині 60 соток займає, посадити. Сама-бо вчилася в сільськогосподарському технікумі, тож і знання має, і знайомих, які за потреби обіцяють допомогти саджанцями. Хотілося б і теплиці зробити, і коней завести, а в приміщенні старого клубу — музей організувати, аби людям цікаво було. А як матиме Центр власний транспорт, можна буде їздити до підприємця по сусідству, який тримає козячу ферму й сироварню. Або з іншим знайомим, який зараз теж свій Центр створює, організовує кількаденні походи в гори, запрошуючи історика, культуролога чи мистецтвознавця, психолога, відкрити для себе Карпати. Адже спільне облаштування привалу здатне об’єднати навіть людей із різними політичними поглядами, зауважує пані Наталія. І приходить розуміння: всі ми різні, але маємо поважати думку інших. У дієвості таких заходів вона після втрати сина переконалася на власному досвіді. Пройдена тоді 4-денна реабілітація, спілкування з такими само мамами Героїв і капеланами допомогли не впасти, знайти нові сенси — і надихають її тепер допомагати іншим.
— Після річниці по синові втратила маму, яка дуже підтримала мене після його загибелі. Навіть не знаю, що було б, якби та пішла перед онуком. Зараз тут із чоловіком. У всьому бачу задум Божий. Кожен день щось нове дарує, приносить підтримку. Можливо, не в омріяному форматі, але ж таки запрацював наш Центр! Для мене це стало підтвердженням слів із колись почутої проповіді — про те, що людина прагне запланувати щось від початку і до кінця, а Богові подобається сам процес. Цим і живу зараз, а сили дає те, що можу бути комусь потрібною. Якось побачила на аукціоні картину з дівчиною-українкою, яка тримає і розсипає навколо себе яблука, мов Боже благословення роздає. Зараз ця картина — в одному з приміщень Центру, а художники подарували нам ще одну схожу. Хочеться створити тут для воїнів, ветеранів такий райський куточок, де б їм гарно було, облаштувати таке місце, де не зважатимуть ані на їхню конфесійну приналежність, ані на політичні погляди, обираючи те, що нас об’єднує, дозволяє рухатися вперед, шукати можливість разом творити таку націю, яка гідна своїх Героїв.
Приїздять до нас із різних підрозділів, багатьох із гостей давно знаю. Ми відкриті для всіх — ветеранів, цивільних, військових. Бачимо, що реабілітації потребують і родини загиблих, і сім’ї тих, хто захищає нас зараз. Ми вже проводили такі зустрічі, під час яких і картоплю смажили, й сеанс ароматерапії проводили, і з капеланами спілкувалися, й місцевого священника запрошували, аби за спільним чаюванням люди могли з панотцем відверто поговорити. Хочу ще в Києві зустрітися з капеланом — фахівцем із психології, бо ж задум був — надавати психологічну допомогу на базі віри в Бога. Тож якщо кого зацікавить можливсть такої короткої реабілітації, звертайтеся у приватні повідомлення на Фб-сторінці «Оздоровчий центр «Тепло крилатої душі». Будемо вдячні й тим, у кого виникне бажання надати благодійну допомогу на становлення нашого Центру на картку ПриватБанку 4246 0010 0346 7432.
Ольга ГОЙДЕНКО.
Світлина надана Наталією ТАРАБАЛКОЮ.
