Наталія Діденко: “Ми, як суспільство, справилися, ми — відбулися”

Як незмінними є вічні загальнолюдські цінності, так і незмінним лишається мій стан та погляд на цю ситуацію, що зараз маємо, на цю страшну війну, яка триває в Україні. Триматися, бути разом, пишатися своїми рідними, котрі кожен на своєму місці стоять на захисті держави, говорити їм про це, піклуватися про них, хвилюватися, підтримувати старших людей, друзів, родину, допомагати щодня. Звичайно, в міру своїх можливостей. Мій товариш, старший роками чоловік, має таке кредо, яке озвучує без будь-якого пафосу і яке мені дуже подобається: «Людина тільки тоді може бути щасливою, якщо вона щось робить для інших». І це ж не обов’язково мають бути якісь там геройства, а навіть просто щось невеличке, щось конкретне. Ми ж знаємо, що в самих аж наче крила виростають, спина випрямляється, коли комусь щось хороше зробимо чи подаруємо, наприклад. Після цього, буває, навіть краще почуваємося, ніж та людина, котрій допомогли. Тому це важливо саме для того, як зараз модно казати, ментального здоров’я, — підтримувати один одного. Не вестися на такі, знаєте, якісь істеричні нотки. Звісно, страху, хвилювань, стресу дуже багато в нашому теперішньому житті. Але принаймні, якщо тебе вже й охопив цей стрес, цей страх (ми ж нормальні люди, не роботи), то не треба його виносити на люди, не треба нікому показувати. Потрібно вчитися опановувати себе.

Ми так виховані — і він, і я — в наших родинах. Тож коли почалася велика війна, і я ще не знала конкретно, як це все виглядатиме, але те, що Сергій ніколи, нізащо не залишиться осторонь, і завжди піде захищати мене, свою домівку, своє місто, свою країну, — для мене взагалі таке питання навіть не стояло. Чи боялася, переживала? Страшенно. Особливо в перші дні. Спочатку чоловік був добровольцем, із побратимами захищав Київ і підступи до нього. Згодом підписав контракт, тепер він уже офіцер, воює у складі 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ і я неймовірно ним пишаюся. Хоча, звичайно, важко самій, і тривожно, і дня спокійного немає, і навіть хвилини спокійної, і страх такий великий, бува, нападає, й постійно думками там, поруч із ним. Але оця гордість за чоловіка — то дуже важливо. Його вчинок — не геройство, не якесь там самолюбування чи бажання отримати «медальку», як хтось казав про себе. Просто бувають ситуації, коли людина не може інакше. Це її моральний вибір.

Думаю, вони пробуджуються, і знаю такі приклади, коли російськомовні вирішують переходити на українську мову. Насправді це дуже важко. Важко позбутися багаторічної звички, коли люди росли в такому середовищі, довгий час жили. Дуже багато чого в мовному питанні залежить від родини. Якщо тато з мамою не зроблять бодай якихось малесеньких кроків для того, щоб дитина більше почала говорити українською мовою, то потім вони будуть дуже тим розчаровані, як на мене. Ще, на мою думку, в нас недостатня така здорова пропаганда української мови. Ці пафосні нав’язливі ролики, якісь такі лозунги — вони ніколи людину не приведуть до мови. Ми ж чудово знаємо, що примусом ніхто нічого доброго не доб’ється. А ще зараз спостерігається тенденція, яка мене дуже засмучує. Люди, котрі зростали в українському середовищі, з дитинства знали українських письменників, українську культуру, і їм уже тепер за сорок, за п’ятдесят років, чую, як дозволяють собі певні нотки зневаги до тих, хто тільки-но намагається спілкуватися українською, називають їх новонаверненими. Мене це страшенно обурює. Вважаю, що кожен паросток, кожен пагін ми повинні підтримувати, плекати і поливати. Не те що зневаги не дозволяти собі, насміху, а навпаки — всіляко заохочувати, підтримувати бажання українців ставати україномовними.

Дуже мене тішить наша молодь, котра навертається до українства, до української мови, відкриває для себе багатющий український світ.

Звичайно, росіянам саме українство, наша культура тисячолітня, наша самоідентичність, наша гордість, наше свободолюбство, наша земля, наші люди — їм це все муляє страшенно. Вони ж справжні терористи, загарбники, хочуть це підім’яти, знищити. Їх навіть таким класичним ворогом не назвеш. Тому що той хоч і завойовує певні території, але зберігає певні цінності, зберігає принаймні потрібних йому людей. Ці ж просто винищують усе на своєму шляху. В орди і то були хоч якісь закони.

А ще хочу вкотре підкреслити: коли українці починають шукати десь ворогів усередині, вони роблять величезну помилку. Тому що будь-які процеси в будь-якому суспільстві можуть існувати, а ворог у нас один — росія і росіяни. І це повинен знати кожен українець, як то кажуть, із молоком матері всотувати. Причому ворогами вони ж стали не ось зараз, не в останні роки, а впродовж багатьох століть хотіли все українське загарбати, знівелювати, знищити. Слава Богу, ми тримаємося, українська мова збереглася, українська культура вижила, й онде які чудові паростки дає. Зараз просто вибух такий український культурний! А росіян те дуже дратує, і, звичайно, намагатимуться все знищувати. Вони й свого не цінують, до людей своїх ставляться, як до сміття. Десь читала про те, що в російській культурі не з’явилося нічого такого видатного за останні 15–20 років. Нічого! Вони просто самі себе знищують і хочуть знищити інших, тих, хто поруч, особливо — із заздрощів. Пам’ятаєте, які «автографи» загарбники залишали після себе на Київщині: «Кто вам позволил так красиво жить». Ось таке ледащо, заздрісне й брудне прийшло на нашу землю.

… Скажу вам так: у мене до них навіть ненависті немає. У мене до них — глибока гидливість. Просто як до чогось такого бридкого, брудного і смердючого. Таке в мене відчуття. І тому цього огидного черв’яка, що приповз туди, куди не слід, треба просто роздушити й викинути геть з української землі.

Тут навіть не треба бути спеціалістом, кліматологом, аби спостерігати, що взимку в нас стало дуже тепло, зима як така, навіть як кліматична, навіть не настає, літо переходить в дуже посушливу фазу із високою температурою повітря. Для того ж, аби робити абсолютні, ідеальні такі висновки, чи прийшло глобальне потепління, чи буде після нього глобальне похолодання, потрібно мати відповідну історію метеорологічних спостережень. Людство має десь близько 130–150 років таких інструментальних, занесених, так би мовити, до книжок спостережень. Що таке 130–150 років для клімату, для історії людства? Це — мить, це навіть мить однієї миті. Тому говорити про якісь глобальні висновки не брала б на себе таку компетенцію. Окрім того, зараз ще побутує думка, мовляв, головною причиною всього того, що відбувається, є людська діяльність. Не погоджуюся. Бо людина, як завжди, занадто високої думки про себе. І говорити про те, що це саме вона провокує якісь такі глобальні періоди клімату Землі, ну, мінімум некоректно. Вплив Сонця, вплив Космосу, сонячна діяльність — ось що визначальне для якихось періодів кліматичних. Ну, говорять зараз про глобальне потепління. Це вже така звична фраза, десь трохи й модна. Вона відображає теперішній стан погоди, власне, погодних умов (погода і клімат — різні речі). Але, наприклад, що буде, можемо змоделювати, якщо так надалі розвиватиметься ситуація, тобто постійно, перманентно підвищуватиметься температура повітря. Теоретично, звичайно, якась модель — мудра, математична, фізична — може спрогнозувати, що буде, скажімо, за 50 років. Але ж ми точно не можемо зараз сказати, що буде через 100 років насправді. Тому варто бути дуже акуратними, і все ж таки з цих питань більше спілкуватися з кліматологами. Хоча й вони також, здається, не можуть точно нічого зараз сказати. Звісно, існують точні наукові розробки, і це прекрасно. На жаль, із наукою у нас зараз дуже все сумно, бо фінансування не те що недостатнє, а просто катастрофічне, наскільки чула. Тому поки будемо говорити, що зараз справді період дуже теплої погоди в Україні.

Сприйняття моє цього великого дня аж ніяк не змінилося. Хіба стало ще глибшим, очікуванішим. Моя бабуся пекла паски, моя мама пекла паски, моя свекруха пекла паски, і я печу. (До речі, пані Наталя поділилася своїм рецептом паски з читачами «Порадниці» — Авт.). І так буде завжди. Зрозуміло, що дехто фокусується загалом на гастрономічній, так би мовити, складовій свята, чого не варто робити. Але все одно дуже багато людей, навіть знаю, що молодь особливо, дотримуються посту, й при цьому насправді думають не про щось таке гастрономічне, а значно вище, духовне. Звичайно, під час війни всі такі почуття загострюються до зворушення, коли бачиш, як багато людей одягають вишиванки, наприклад, на Великдень, йдуть до церкви з кошиками в руках. Тенденція загалом хороша. Хтось прийде до такого от ревного християнства, хтось буде більш ритуально все це виконувати. Найголовніше, аби люди пам’ятали про Бога і що ми всі ходимо під Богом.