Ви бачили, авжеж ви бачили, як виступає, як танцює наш легендарний Ансамбль Вірського! Бачила його вся Україна, бачив увесь світ. А багаторічний керівник колективу ще задовго до того, як одним із перших отримав у 2021 році відзнаку «Національна легенда України», започатковану до 30-річчя Незалежності, став тією легендою. Адже найвідомішим танцювальним колективом України, якому наступного року виповнюється 90, керує майже 47 років. А загалом його творча кар’єра — то майже 70 років життя.
«Аби керувати, вимагати, треба самому бути взірцем», — вважає відомий хореограф. Таким і був усі ці роки, таким і лишився досі. Напередодні його 87-го дня народження запросила на порадницьку гостину генерального директора — художнього керівника Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, директора хореографічної школи при Ансамблі Вірського, народного артиста України, професора, Героя України Мирослава ВАНТУХА.
Розмова наша випала на суботній ранок, після чергової масованої ракетно-дронової атаки росіян на столицю. Та мій співрозмовник не змінив своєї багаторічної звички — як і будь-якого дня тижня, був на своєму робочому місці.
ПРО ГАСТРОЛІ І БЛАГОДІЙНІ КОНЦЕРТИ
За час великої війни побували ми з Ансамблем в усіх прифронтових містах. Окрім, щоправда, Харкова, бо таким великим колективам там не можна виступати. Загалом 18 міст проїхали по Україні. Виступали зокрема в Запоріжжі, Дніпрі, Одесі. Поїхали в Чернігів, три години тривала повітряна тривога, чекали відбою. Потім нам дозволили два танці станцювати, і — знову тривога. Мусили повертатися до Києва. А через тиждень все ж таки поїхали до Чернігова і відпрацювали для людей свою програму.
Ми зробили, до речі, 18 благодійних концертів у Європі, і всі кошти — 4 мільйони 430 тисяч гривень — перерахували на потреби ЗСУ.
ПРО МИСТЕЦЬКЕ СЛУЖІННЯ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ
Поважаю всі нації, та люблю найбільше свою. І служу своєму народові з високою честю, з високою любов’ю. Десятки разів мені пропонували за кордоном залишатися, навіть кошти величезні пропонували і будинок показували, де житиму. Та не зрадив свою Україну, свою землю. І цим пишаюся. Як і тим, що є українцем. Пишаюся своєю приналежністю до такого великого народу.
Я побував у 91 країні з Ансамблем Вірського. І на всіх континентах люди в залах стоять, без кінця нам аплодують, дякують. Завжди виходжу на сцену наприкінці концерту — і в мене повні очі сліз. Від гордості, від радості за свою рідну землю, за наших людей, за свою культуру. Коли артисти повертаються після виступу до готелю, їм роблять живий коридор, засипають квітами. Це — до сліз…
Мій батько, котрий повернувся після війни хворим, із інвалідністю, помираючи, прикликав мене до ліжка й сказав: «Сину, я дуже хочу, щоб ти став українським офіцером». Звісно, у свої 6 років я не розумів, що він має на увазі. А вже потім усвідомив, що батько мій був великим патріотом України, любив її, мріяв про незалежність, про те, що наша країна матиме свою армію, в якій я буду офіцером.
Офіцером я не став, але на своїй роботі багато зробив для нашої України. Зустрічався із 35-ма президентами різних країн, і всі вони в один голос дякували — і Україні дякували за те, що українська культура об’єднує весь світ. То дорого вартує. Слава Богу, Україну пізнали не тільки «завдяки» Чорнобилю, як було за часів радянського союзу. Не тільки завдяки нашим спортсменам, зокрема боксерам Віталію і Володимиру Кличкам та футболісту Андрію Шевченку. А й завдяки Ансамблю Вірського теж.
І я пишаюся тим, що весь світ визнав його колективом номер один у світі.
ПРО ВІЙНУ
Був я свідком ще Другої світової. Через наше село Великосілки на Львівщині відступали німці. І стріляли, і бомби летіли. Усе село майже, матері з дітьми до лісу втікали. Піднімаєш голову –таке враження, що та бомба на тебе летить. То мами нас на землю клали й собою прикривали. Ця картина мені й донині в очах. Що то значить мати, її пожертва задля порятунку дитини… І голод, і холод, і розруху — все це пам’ятаю, хоч і дитиною був. Знаю ціну шматку хліба. Як і людській доброті. Втім, бувало в моєму житті всяке — і підлість від людей, на жаль, теж. Але не збочив, не пішов, як кажуть, на вулицю. Батько помер, коли мені було 6 років, мама сама нас із сестричкою на ноги піднімала. Учився в школі досить добре. А влітку руки мої до крові в мозолях були, бо треба було працювати. Адже тоді ще за навчання у 8, 9, 10 класах мали платити, а не було з чого. (Плату таку в радянському союзі запроваджено було з 1940 по 1956 рік. — Авт.). То вже коли круглою сиротою став, зняли ту оплату. Ми й колоски збирали, за які при сталіні людей у тюрми саджали. Картоплю на колгоспних полях, після того, як її вже викопали, шукали… Було всяке. Але пережили, вижили…
А за цю війну — я ніколи не міг би подумати, що росія зробить таке з Україною. Знаєте, з путіним двічі зустрічався за своє життя. Вперше у Вітебську, в 2003 році, на фестивалі «Слов’янський базар», де були присутні й Кучма та лукашенко. Публіка приймала виступ нашого Ансамблю стоячи. Оплески були безкінечними. Леонід Данилович на радощах прийшов за куліси, подякував усім нашим артистам. А потім тодішній міністр культури Юрій Петрович Богуцький прийшов до мене, я в залі був, і каже, що Кучма запрошує до себе. Я прийшов, де він був із обома президентами, обійняв мене, подякував, а в очах — сльози. Кажу: «Чому ж плачете, чи не добре ми виступили?» — «Та це ж своє, і воно так за душу бере!» А путін потис мені руку, привітав і сказав, що в нього, на превеликий жаль, такого колективу, в такій відмінній формі немає. Чому ж немає, заперечив йому, а ансамбль танцю під керівництвом Ігоря Мойсеєва? «Так, але він уже в дуже похилому віці, і це позначається на колективі», — відповів путін.
А вдруге спілкувався з ним у москві під час Днів української культури. Видавався мені тоді нормальною людиною. А виявилося, я дуже й дуже помилився. Він — не нормальний. Це взагалі не людина. От собі думаю: ну, як він живе?! Як ходить, як спить після стількох смертей, що на його совісті?! Майже півтора мільйони поклав своїх солдатів. За що вони тут воювали? А скільки наших — і військових, і цивільних убив. Інфраструктуру нищить, міста на руїни перетворює. Де ж та совість, де ж та людськість?! Там від людини хіба оболонка, а насправді — нелюд.
ПРО НЕНАВИСТЬ РОСІЯН
Мені здається, то все із заздрості. А ще тому, що ми не лягли під їхній чобіт, не скорилися. Ми хочемо бути вільними, хочемо бути самостійними. Такими, як є. Ми працьовиті люди. Ми талановиті люди. Я ж бачив у росії: там, де українці живуть, — і хата біленька стоїть, і садок росте, і город, і парканчик, а де русаки… Не хочу навіть про них говорити. Так, вони нас ненавиділи і ненавидять. Тепер і ми їх — теж. Їм-то нас нізащо, бо то вони прийшли на нашу землю. А ми мусимо захищатися і берегти своє. Дуже важливо зберегти нашу Україну. Аби не бути під чужинським, загарбницьким черевиком.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Вірю в нашу Перемогу! А як без віри можна жити. Віра, надія з нами до останнього. Так, вірю, як і в те, що світло переможе темряву, що добро переможе зло. І навіть у нашій «Казці про 12 місяців» наскрізна тема — добро перемагає зло. І так мусить, і так повинно бути.
На нас напали. Маємо захищатися. Воювати за нас ніхто не буде. Самі повинні робити все для того, щоби нашу землю не топтав черевик русака. Бачте, тісно йому на своїх просторах. Треба знищити сусідню націю. Один нелюд таке придумав, а мільйони підтримують. Бо вони виховані такими. Здавалося б, кожна людина мусить вірити в щось святе, в те, що не можна переступити, має поважати інших. Але то — не про них.
А нам треба жити надією на Перемогу, вірою в неї. Й надіятися найперше на себе.
Повну версію порадницької гостини
З МИРОСЛАВОМ ВАНТУХОМ
можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця»
від 15 січня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
