…Невелика вулиця столичного Академмістечка, що пишно квітує цієї весни, де колись мешкали переважно молоді вчені й родини науковців, довго боролася за своє нове ім’я. У відповідній електронній петиції №7454 (2018) — «Перейменувати нинішню вулицю Семашка на честь видатного українського філософа, мислителя Мирослава Поповича» — воно було обґрунтоване вагомими фактами з життя цього вченого: один із засновників Народного Руху в Україні, почесний доктор Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», учасник ініціативної групи «Першого грудня», котрий зробив чималий внесок у розбудову незалежної України.
Тож у рамках декомунізації згадану вулицю доцільно було б перейменувати на честь науковця і громадського діяча, який мешкав тут 40 років. Тоді петиція не набрала достатньої кількості голосів, та восени 2022-го ініціатива рідних, друзів, колег, сусідів увінчалася успіхом: у столиці з’явилася вулиця Мирослава Поповича. Серед пішоходів, які щодня поспішають нею у справах, є й ті, хто має що згадати. Бо Мирослав Володимирович був і залишається постаттю не просто помітною і вагомою для суспільства; він давно став легендою України і наукового світу зокрема — академік НАН України, професор, заслужений діяч науки і техніки, доктор філософських наук, фахівець у галузі культурології, логіки та методології науки, історії української культури, професор, педагог… З-посеред його відзнак — Шевченківська премія (2001), французький орден Почесного легіону (2005), орден Ярослава Мудрого (2005). Навіть у поважному віці він не обмежувався працею в кабінеті, але йшов до людей. І якщо вам свого часу пощастило побачити Поповича на Майдані чи на підходах до нього, напевне пам’ятаєте вираз обличчя щасливої людини, мрія якої нарешті стає реальністю, бо своїм найбільшим успіхом він вважав перемогу Революції Гідності.
12 квітня, у день народження вченого, в Інституті філософії імені Г.Сковороди НАНУ традиційно відбуваються філософські читання. Саме цього дня 95 років тому в Житомирі народився Мирослав Попович — моральний авторитет для багатьох, людина мудра і водночас проста у спілкуванні. Той, хто так мріяв про Свободу, і кого посмертно нагороджено Орденом Свободи (2018). Україні, нам усім його досі ніким замінити. Бо такі, як він,– надто рідкісні в цьому світі. Люди на вагу золота. Справжні…
ДО ФІЛОСОФІЇ — У ПОШУКАХ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Мирослав Володимирович походив із козацького роду. Його предки були з Борзенської сотні, з Ніжинського полку. На схилі літ вважав: саме історія українського козацтва надихнула нові покоління українців на відчайдушний опір ворогу ще на початку російської агресії 2014-го, без цього не було б загального піднесення і готовності віддати все, навіть життя покласти за волю…
Його дитинство і юність пройшли в Ізяславі на Житомирщині. Батьки вчителювали. Жили бідно, та завдяки батькам дитинство Мирослава, яке припало на важкі роки, все-таки запам’яталося йому сонячним і радісним. Із початком війни й окупації прийшла темна смуга життя. Батько загинув на фронті 1941-го. Мирослав із мамою і меншим братиком перебивалися як могли. До війни встиг закінчити лише 4 класи. Коли вчитель фізкультури з його школи, повернувшись із полону, організував «самодіяльний» партизанський загін, Мирослав Володимирович теж став «заангажованим». Зокрема, писав і розклеював листівки. Попри те, що це не мало особливого ефекту, люди відчували тоді потребу долучитися до спільної боротьби із загарбниками, згадував Попович. Бажання відновити справедливість покликало його в далеку дорогу 1946-го. Намагався захистити іншого знайомого вчителя, якого після війни заарештували, звинувативши у «співпраці з німцями», бо місяць-два працював у райвно, дарма що водночас допомагав підпіллю. Ця кричуща несправедливість надихнула юнака поїхати «за правдою» в москву. Підготувавши лист із усіми фактами щодо звинувачуваного, зібрав підписи земляків і вирушив у дорогу з багатьма пересадками. Довелося їхати й на підлозі вагона, і на даху просто неба. Сподівався потрапити на прийом до калініна, та йому сказали лишити свої папери — мовляв, «розберемося». Повернувшись із почуттям виконаного обов’язку, довідався, що справу не переглянули. Вчитель, якого він так хотів захистити, відсидів усі 25 років, реабілітували його вже посмертно…
…Вже й окупація минула, і закінчилася Друга світова, а жилося й надалі голодно. Несправедливості, за словами Мирослава Поповича, «били в очі». Прагнучи збагнути, чому ж так, він почав читати… леніна — та розуміння від того не додалося. Коли прийшов час обирати фах для навчання, в Київському університеті саме відкрився філософський факультет. Туди і вступив 1948-го. Жилося скрутно. Зо три роки по тому вчителював, був директором школи на Тернопіллі, а 1956-го став аспірантом Інституту філософії, співробітником якого надалі залишався понад 60 років. 30-річним захистив кандидатську дисертацію, у 36 — і докторську. З часом став професором, завідував відділами, а з 2001-го — очолив Інститут філософії імені Г.Сковороди НАНУ. Ще за два роки став академіком НАН України. Утім, про Мирослава Поповича — філософа його учнями і колегами розказано, мабуть, уже все можливе…
ЖИТТЯ У МУДРОСТІ
Згадуючи пройдений шлях, Попович визнавав: у «суспільстві, де панувала постійна атмосфера стеження і підслуховування, було дуже важко жити. Я не був дисидентом — це раціональний вибір, моє особисте рішення. Однак серце рвалося кудись. Звісно, я підпільно щось писав, спілкувався з такими самими іншими, ми обмінювалися думками, намагалися діяти у межах своїх можливостей». Тож ніколи не погоджувався, коли його називали «совістю нації», цитуючи Івана Дзюбу: «Совість у кожного своя».
Власну ж енергію спрямовував, аби «змінити людство на краще». Часто нагадував слова Шолом-Алейхема: «Людина — це те, чим вона може бути», пояснюючи: ми постійно робимо черговий вибір, користуючись свободою прийняття рішень, тож маємо можливість вчинити інакше, а отже відповідаємо за свої вчинки і життя. «Радість нам дається кожну мить», — цитував Сковороду; головне тільки — її не втратити. Відповідальність визначав як позначку на шкалі між свободою і примусом, місце розташування якої кожен обирає сам. Вважав сильною стороною європейців готовність брати відповідальність за свої рішення, а українців — солідарність. Війну з росією називав війною принципів. І наголошував: що відповідальнішими за майбутнє України почуватимемося, то швидше почнемо жити краще. Відповідальності ж передує почуття гідності, породжуючи хоробрість, совість, чесність. Філософа вирізняли увага і повага до кожного співрозмовника, співпрацівника, феноменальна пам’ять, вільне володіння багатьма іноземними мовами, чіткий розпорядок дня, розрахований на щоденну наукову працю, вірність ідеалам правди і гуманізму. За керівництва Поповича Інститут філософії перетворився на «оазу справжньої високої гуманітарної науки, де люди мали змогу вільно мислити, ставити питання до буття і відповідати на них», що змінило життя багатьох учнів. Науковий внесок ученого відзначили особливою нагородою — орденом «За інтелектуальну відвагу» (2002), а згодом — і Золотою медаллю ім. В.І.Вернадського НАНУ.
ІЗ КОГОРТИ «ПЕРШОГРУДНЕВИХ»
Не входячи до жодної з політичних партій і рухів, Мирослав Попович намагався вплинути на них «під кутом моралі та порядності». «Я не політик, тільки інколи буваю заангажований, коли вже не можна стояти осторонь… і часом мені здається, що можу сказати людям щось корисне», — пояснював свою життєву позицію. Утім, більше про неї свідчили факти. Він першим очолив Народний Рух України, ставши його «інтелектуальним обличчям» — і під вікнами оселі «намалювалася» «наружка», а при ремонті телефонів із них нерідко вилучали «жучків», згадують рідні. Коли пішов в опозицію до влади, багатьох людей навчив критичному мисленню. Чи не цілодобово непокоївся через долю країни. Завжди обирав бік світла, підтримав обидва Майдани. Його установкою була праця на результат і сам цей результат, а найпершими цінностями — свобода, солідарність, справедливість, права людини.
81-річний Мирослав Попович разом із ще десятьма українськими інтелектуалами на заклик українських Церков утворили ініціативну групу «Першого грудня» (2011). Крім нього, туди увійшли Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, В’ячеслав Брюховецький, Володимир Горбулін. «За нами наш вік і переконання людей, що ми не претендуємо на якісь високі посади; це вже не покликання, не раціональний вибір, але обов’язок», — пояснював причини морального авторитету «Першогрудневих». Намагаючись створити такі рамки, в яких може діяти порядна людина, критерієм для політики вони обирали порядність і чесність. У ті часи філософ так окреслив три першочергові задачі, які потрібно розв’язувати: по-перше, самостійність України, без якої всі зусилля стануть марними; по-друге, демократія, потреба в якій зростає; по-третє, економічний добробут. Старійшини українського суспільства писали листи і звернення до найвищих органів влади, сподіваючись, що це має спрацювати. Результатом їх діяльності став документ «Слово про свободу та відповідальність» і проведення круглих столів для обговорення болючих проблем суспільства. Участь шанованих людей у подіях Революції Гідності підтримувала мітингувальників у вирішальні дні, їхнє бачення ситуації стало орієнтиром для багатьох українців.
«Треба, щоб хтось був і дбав тільки про одне — про правду. Хтось мусить бути в цій країні, який думає, що буде через 100 років», — був переконаний Мирослав Володимирович. Не мав сумніву: якби не Помаранчева Революція, а потім Революція Гідності, в Україні з’ явився би «президент путінського розливу… і була би «брежнєвська епоха», тільки з кров’ю». На майбутнє ж радив завжди брати участь у виборах і голосувати так, як підказує совість. Вважав: участь у виборах — єдиний спосіб впливати на все, що відбувається. Відкритий до багатьох ініціатив, які видавалися йому корисними для України, підтримав надання аеропорту Бориспіль імені Казимира Малевича, приєднався до громадської платформи #SOSмайбутнє…
СЕКРЕТИ ЩПСТЯ Й ВИХОВАННЯ
Атмосферу в сім’ї Мирослава Поповича друзі називали унікальною. Його стосунки з Лідією Артюх були взірцем сімейного щастя. Відчувалося, що подружжя крізь роки пронесло свою любов. Гостям імпонувало тут все — від безміру книжок довкола, чудових картин і малюнків доньки господарів до вправ онучки, яка грала для них на фортепіано. Ніхто з гостей ніколи не почувався обділеним увагою і міг вільно поспілкуватися на будь-які теми. «Бенкет інтелекту і людяності» — так охарактеризувала ці пам’ятні зустрічі одна з подруг і однодумців подружжя. Кажуть, подібне притягує подібне. Спільна любов подружжя до етнографії, історії, мистецтва відчувалася і в предметах побуту, й у розповідях про експедиції — невід’ємну частину наукової діяльності Лідії Федорівни. Затишна оселя нагадувала музей, а її господарі чудово доповнювали одне одного. Всесвітньо відомий філософ боготворив свою половинку, котра завше була моральним стрижнем своєї родини, знана в колах столичної інтелігенції і як еталон справедливості й гідності, і як віддана, безкорислива подруга, і як чудова колежанка, і як популяризаторка української літератури, яка, до того ж, неймовірно співає стародавні українські пісні і має абсолютний слух на поезію. Про ці неньчині риси у її ювілейний рік написала донька Аліна, наголосивши: Лідія Артюх завжди, навіть у найтемніші часи — на боці світла, так що можна орієнтуватися на неї як на маяк. Та й хіба міг би поєднати свою долю з жінкою, не наділеною так щедро чеснотами, Мирослав Володимирович, про високу моральність, рішучість казати у вічі «незручну» правду та чуйність якого знали всі, хто хоч раз спілкувався з ним?! Хоч би з ким розмовляв Попович, завжди шукав шляхів порозуміння. У поглядах інших людей його цікавило те, що об’єднувало, попри відмінність кожного.
Коли в нього запитували про секрети виховання дітей, найперше радив більше читати й зацікавлювати дитину книжкою, музикою, загалом культурним життям. Уточнював: «Потрібно завантажувати не тільки розум, а й людську душу, спонукати її до праці. Окрім того, треба просто любити дитину».
Серце самого Мирослава Поповича містило безмір любові. Сім’ю, рідних і близьких він називав «найвищою цінністю для людини». І був переконаний: щоб діти були «ввічливі і розумні, гарні і доглянуті», «щоб у сім’ї було все красиво, чистенько і смачно» — «треба над цим весь час працювати». Таку думку мав не з чужих слів, а з власного досвіду. Одружившись із коханою жінкою, він став і чудовим батьком для названої доньки, котра вже пережила смерть рідного батька. Тож з’ява в її житті Мирослава Поповича стала для дитини великою радістю, подібною до потужного спалаху світла.
Мирославу Володимировичу вдалося стати найкращим другом для маленької дівчинки. Вона досі згадує спільні прогулянки міськими околицями, коли «будинки ставали палацами, тварини вміли розмовляти, і навіть зла вихователька перестала бути такою страшною»; сама ж вона була у цій казці принцесою Анілою, а батько — «королем на ім’я Тат-Слив Вісімнадцятий». Так само натхненним стало найменування принесеного додому Аліною вуличного кота, за іменем якого вони придумали цілу країну зі своїми цікавинками. Таких казок і фантастичних світів було чимало. «Він подарував внутрішню свободу і віру в себе», — підсумовує донька. Коли виросла, Мирослав Володимирович продовжив творити нові казкові світи спершу з племінницею, а згодом — уже з малою онучкою, коли та приходила в гості до дідуся і бабусі. Для кожного з цих дітлахів у Поповича були свої казки і неповторні диво-світи…
«Щороку ми відпочивали у Чорнобильському лісі на річці Уші. Ставали з палаткою. Нерідко до нас приєднувалися родичі, друзі. Щовечора запалювали багаття. І ми, дітлахи, індіанці величних дружніх племен, які щоразу будували вігвам на галявині та робили з гілок луки і стріли, нетерпляче чекали на його казку», — поринає в «дочорнобильське» минуле донька філософа. Нерідко він розповідав про козаків-характерників, і несподівані звуки лісу й річки підігрівали дитячу уяву. А от удень Мирослав Попович слухав у лісі радіо «Свобода». В такі хвилини донька любила сідати поруч і теж слухати «те, що викривало навколишню ідеологічну брехню». По тому на її прохання батько не раз розповідав правдиві історії про сталіна і добу його злочинів. У той час, згадує Аліна, він таємно досліджував тему вбивства сталіним кірова, а нотатки «потім стали підґрунтям для його книги «Червоне століття»…
«Для країни він став видатною людиною, а для нас завжди був рідним, світлим, добрим і необхідним, як повітря», — ділилася з друзями донька в один із днів пам’яті батька. Відхід глави сім’ї став для рідних утратою всього, що було опорою і суттю їхнього життя, раз і назавжди поділеного на «до» і «після»…
У ЦІЙ ДОМІВЦІ ЛАМАЛИСЯ СТЕРЕОТИПИ
«Багато хто з моїх друзів, коли потрапляв у наш дім, висловлював щирий подив. Ламалися стереотипи. Вони чекали побачити типову «професорську квартиру», де бородатий вчений у довгополому халаті працює біля антикварного письмового столу, що, як вівтар, стоїть у центрі респектабельного помешкання. Натомість потрапляли на територію випадкового і часто зовсім аскетичного життя, де з «професорського» були тільки розставлені біля усіх стін стелажі з безцінними книжками, стоси книжок біля ліжок, книжкового столу… Простір помешкання був цілком ноосферний, його заповнювали вільнодумні люди й олюднені домашні улюбленці. А обліплений книжками і паперами письмовий стіл ховався у найдальшому куточку. За ним на світанку і працював професор. Обов’язково і щодня. Він не мав нічого зайвого. Усі, хто потрапляв до нас додому, дивувалися його простоті та відкритості. Його усі любили — друзі, колеги, продавчині на базарі, сусіди… У часи, коли влаштуватися у київський готель не було можливості, а з житлом також були проблеми, оселя Мирослава Поповича нерідко розтягувалася, ніби гумова. Квартира, позбавлена будь-яких ознак міщанства, була завжди повна людей. Хтось приїздив у відрядження і зупинявся у нас, хтось захищав дисертацію — і також знаходив тут тимчасовий прихисток. Друзі, знайомі, родичі, а подекуди й знайомі знайомих, — у нас завжди хтось жив. Батько жартував, що полічити тих, хто у нас живе, він може лише за кількістю зубних щіток у склянці», — згадує про М.Поповича донька. Каже, найкомічніші ситуації складалися, коли хтось, наділений атрибутами багатства і влади, вирішував привітати Мирослава Володимировича з днем народження. Тоді на порозі з’являлися бездоганно вбрані кремезні хлопці, які заносили букетище в людський зріст — і починали здивовано і ніяково роззиратися…
«Усі, хто потрапляв у «магнітне поле» його людинолюбства, почувалися особливими — і ставали такими. Це був Ноїв ковчег для багатьох, кому потрібна була підтримка й допомога. А головним надбанням була радість спілкування.
Свято спілкування з розумними, добрими, відданими людьми контрастувало з сірістю безнадійної радянщини», — каже Аліна, яка і тепер вдячна батькові й долі за знайомство з неймовірними людьми, багатьох із яких, на жаль, уже немає у цьому світі. І не порахувати тих, хто вважає себе учнями Мирослава Поповича, на формування світогляду яких він вплинув…
ЙОГО СЛОВО БУЛО ВАГОМИМ
І це — не лише про усне, але й друковане слово філософа. Головний редактор наукового журналу «Філософська думка», член редколегій часописів «Вища школа», «Людина і Політика», «Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Серія Філософія», він був автором численних публікацій і книжок. Серед його творів — фахові й науково-популярні, з філософії, політики, культури, літератури. Його ж близькі радять усім українцям прочитати принаймні найважливіші твори Поповича. Це прижиттєві видання: «Червоне століття» (2005) — монографія про історію європейської цивілізації у ХХ ст., яка вплинула й на сучасні події в Україні; «Нариси історії культури України» (1998) та «Бути людиною» (2011) — працю, яку можна вважати заповітом Мирослава Поповича кожному українцю, в якому він, зокрема, розкриває сенс цього імперативу, котрим керувався і сам: «Бути людиною — це бути здатним розрізняти істину і хибу, добро і зло, прекрасне і потворне». Згодом до рекомендованого переліку додалася книжка «Філософія свободи» (2018), яку Попович писав усе життя й упорядковував разом із дружиною. Шість років тому це видання отримало Гран-прі конкурсу «Книжка року–2018» і було рекомендоване до використання в лекціях для вчителів під час здобуття післядипломної освіти, у розмовах із учнями та їхніми батьками.
ЗЕМНІ РАДОСТІ
«Мені ніколи думати про те, як зробити життя цікавим», — відверто відповів якось, почувши запитання, актуальне для багатьох його ровесників на пенсії. Мав, окрім наукової й громадської діяльності, надто багато різних справ, які дарували йому радість життя, незалежно від віку за паспортом. Читання художньої літератури було для нього не розвагою — працею. Коли ж голова вже йшла обертом від перевтоми, відновитися допомагали детективи. Не приховував, що любить смачно попоїсти, вважаючи кулінарію виявом любові до життя, яка, однак, може вдовольнитися навіть смачно приготованою картоплею. Любив готувати «творчо і пристрасно», уміючи навіть у часи, коли бракувало грошей і було порожньо в крамницях, перетворити на вишукану страву будь-яку субстанцію з тогочасного гастроному — нирки, вим’я і т.ін. «Для застіль, як гостинний господар, готував ексклюзивні страви, часом, наче алхімік, перетворюючи на них звичайнісінькі доступні простим смертним продукти доволі убогого асортименту», — згадують рідні. Для своїх гостей Мирослав Володимирович традиційно варив ароматну каву, оточував турботою, аби могли відпочити, показував рідкісні кулінарні книжки, згадують його увагу ті, хто відчув її на собі. Нерідко малював з натури акварелі. На його роботах — рідне Полісся, ліс під Чорнобилем, Крим, Кавказ. Дуже тепло ставився й до тваринок, які завжди жили в оселі, — Тільди, Сардельки, Вінні…
ВІЙНА ПРОЙШЛА ЧЕРЕЗ СЕРЦЕ
Починаючи із 2014-го, Мирослав Володимирович постійно слідкував за новинами з фронту. Співчував пораненим, військовополоненим, сумував за убитими воїнами. Війна боліла йому в прямому сенсі, проходячи через серце, після операції на якому його й не стало 10.02.2018. На його могилі на Байковому цвинтарі (ділянка 33) цього дня, як і в день народження, завжди багато квітів. Їх приносять ті, чия любов до Мирослава Поповича триває.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
