Чи багато ми знаємо людей в Україні, котрі побували на шести континентах, проїхали довкола світу, при цьому ще й достойно презентуючи свою країну?! «Для того, щоб літати по життю, ноги не обов’язкові!» — вже багато років поспіль стверджує цей неймовірної сили волі, духу, активності чоловік, відколи автотроща в 1991-му відібрала в нього можливість рухатися ногами. Ось так, літаючи по життю, він своїм прикладом додавав сил, мотивації іншим людям, котрі ставали заручниками власної інвалідності з тих чи інших причин. І навіть тепер, коли до тимчасового перебування за кордоном його змусила велика війна, готовий допомагати тим, кому згодиться його величезний реабілітаційний досвід. А ще всіма доступними способами продовжує представляти там свою рідну країну, котра бореться нині за життя, долучається також до волонтерства.
Порадницька гостина з Миколою ПОДРЕЗАНОМ, громадським діячем, кавалером орденів «За заслуги» 2-го та 3-го ступенів, членом Національної спілки журналістів України, почесним працівником туризму України, знаним українським екстремальним мандрівником була онлайн, і ниточка нашого спілкування простягнулася від Києва до Лейпцига.
ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ЗА КОРДОНОМ
Зараз оце дивлюся тут на вітряки, що виробляють електроенергію, а душа моя — в Києві. Здається, вже й поїхав би додому. Хоча, коли запитую в когось із близьких, чи рекомендували б повертатися, відповідають: «На кріслі колісному — ні! Тим більше туди, де твоя квартира». А живу я на 6 поверсі в центрі Києва, й хоча місто тепер і є найбільш захищеним у країні, та все ж… Бо ж як людина на візку реально розумію, що можу, а в чому буду такою собі валізою без ручки.
До Німеччини після початку повномасштабного вторгнення ми з дружиною Наталкою потрапили, не заїжджаючи навіть до Києва, відразу з Єгипту, де впродовж багатьох років холодної, вологої пори за рекомендаціями лікарів оздоровлююсь від минулого надтяжкого запалення легень. Покликали нас сюди друзі, котрі живуть і в Києві, і в Лейпцигу, житло нам знайшли. Якось на першому тижні подруга щось сказала про перспективу шашликів, про каву в Ялті, а я відповів, що, на мою думку, навіть Новий рік, із 22-го на 23-й, будемо ще не вдома. Чим довів її до сліз, бо, мовляв, бути такого не може. Дуже ціную те, що ці люди для нас зробили, але подібних питань узагалі більше не порушую. Не тільки з цією чудовою жінкою, а й із будь-ким. Адже розумію, що, на жаль, це — надовго. Зрозуміла тепер і ймовірність та швидкість Бучі, Гостомеля, Херсона…
ПРО ПОВЕРНЕННЯ
Може, я не в курсі, і вже є бодай якийсь варіант плану державного щодо прийому людей, котрі повертатимуться додому? Бо коли людині немає куди, то що? От Микола Подрезан повернеться за першої ж можливості. І всі наші, кого тут знаю, з ким спілкуюся, теж збираються. Притому, що не всім і є куди. Як, наприклад, нашій подрузі з Маріуполя. Донька її з перших днів великої війни з міста виїхала, а вона сиділа там до останнього. Одного дня в пошуках мобільного зв’язку для телефону піднялася на 9 поверх будинку, звідкіля побачила палаючий Маріуполь. А якраз зранку сусід збирався бабцю евакуювати, то вона з ними й виїхала. Тепер їй нікуди повертатися, але все одно прагне. Але ж побуде тут ще з пів року чи рік, з’являться нормальна робота, звички і вже сумніватиметься: «А як же я там, а житиму де? А працювати?» Тому й кажу, що хоча б планувати повернення наших людей треба. Тоді, може, й ті, котрі залишилися в Україні та засуджують її, мене, ще когось, хто шукав тимчасового притулку за кордоном, теж із розумінням ставилися б до співгромадян, які втратили свій дім і не мають куди повертатися.
До тієї ж Німеччини, наприклад, приїхало спочатку сто, двісті, триста тисяч людей, тепер уже є понад мільйон, і з першою хвилею вона за місяць майже розібралася: що, куди, до чого. Бо німці мали вже досвід після сербсько-боснійської війни у Боснії, коли вперше прийняли відносно великий натовп людей, потім були сирійці, афганці. По тій же схемі почали й українців приймати. Але у другому та третьому випадках люди тікали не тільки від війни, а й від злиднів. А ми ж не від злиднів поїхали…
ПРО ВЛАСНУ «ВІЙНУ»
… Я розбився наприкінці 91-го, і моє життя було на «війні» із суспільством за себе і за собі подібних, щоб ті, хто має інвалідність, мали можливість просто жити по-людськи. Я майже «воював» зі своєю рідною країною 30 років, і деякі мої побратими на візках втратили своє здоров’я і життя через цю «війну». Бо через вашу недопомогу не змогли вчасно потрапити в лікарню, не мали ліків від пролежнів, у них не було належних засобів гігієни, і сиділи вдома та спивалися. Аби залишився в Києві, то кожен день мене друзі запитували б: «А ти в ліфті не застряг? А як пережив чергову атаку? А чи є для тебе доступні безбар’єрні бомбосховища?» Хтось може відповісти мені на останнє запитання?
ПРО ВИКОРИСТАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
Десь наприкінці 22-го року дізнався, що до соціального центру поблизу Лейпцига привезли на реабілітацію кількох наших поранених Героїв, із родинами. Знайшов координати людини, котра організовувала цей приїзд, і запропонував, що як чоловік активний, з досвідом, і дружина моя — реабілітолог, із радістю поїхав би до наших хлопців, кіно своє показав, поспілкувався б, адже робив це роками. Ще з часів АТО, до початку великої війни — це ж моє життя, ви знаєте. Не мета, не робота, а життя. Поїхали ми до наших Героїв, щоправда, в інше місце, в реабілітаційний шпиталь, де проходили реабілітацію двоє наших воїнів. Один, спецназівець, був важко поранений, причому ще 28 лютого 22-го на Донбасі. Показав свою світлину колишню — атлет, Геракл, а на ліжку лежав поламаний чоловік. Другий був на ногах, але після тяжкої черепно-мозкової травми. Показав я їм на компі свій фільм. І той другий воїн каже: «Пане Миколо, велика вам подяка, другий раз усміхаюся за рік: уперше через силу, коли дружина з мамою прийшли до мене в шпиталь, а оце зараз просто так усміхнувся. То ви поїдьте і туди до наших, їм же буде цікаво. А до мене ще приїдете?» «Обов’язково, хлопче», — відповів. Але коли вже мова зайшла про поїздку до того соціального центру, то організаторка сказала: «Знаєте, це небажано. Бо в наших поранених хлопців є надія, що стануть на ноги, а приїде людина на візку, і ця надія може померти»…
І подібного — немало. Ще одне. Я знав, що створюватиметься безліч реабілітаційних центрів. Вони з’являлися ще після початку АТО. І, на жаль, були серед них (меншість) напівфіктивні, такі, що мали різні проблеми, в тому числі, із законністю. Бо створювали їх не професіонали, а ті, хто мав дотичність до ресурсів.
Але багато є надкорисних, дійсно надсучасних, світового рівня. Написав, було, листа керівникам двох модерних центрів в Україні (причому керівниця того, що в Києві, зверталася колись за порадою до мене), відправив своє відео, і з повітряною кулею також, написав, що зараз перебуваю в Німеччині, але, може, мій досвід вам буде корисним, і міг би приїхати. Ніхто не відповів…
Не знаю, чому так. Може, як і за кордоном, вважають мене, сивочолого, за відпрацьований матеріал… Але як людина, котра вже багато прожила на цьому світі, можу сказати: не виключаю, що не хочуть, аби сторонні очі були, очі незалежної людини, з великим реабілітаційним досвідом.
Мені дуже не хочеться, аби в читачів склалася думка, що сиджу тут за кордоном і все та всіх критикую. Це мені насправді дуже й дуже болить. Мої думки та життєві плани були, є та будуть лише з Україною.
Повну версію порадницької гостини з МИКОЛОЮ ПОДРЕЗАНОМ можна вже прочитати у свіжому номері газети «Порадниця» від 14 березня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
