Цей сивий чоловік із виразними очима — знана в Харкові постать. Микола Мох — інтелігент, інтелектуал, патріот свого міста, мови й країни, людина щедро обдарована й високоосвічена, привітна, ввічлива, товариська, із жінками — галантна, при цьому — дуже скромна.
Театрали пам’ятають його за ролями Степана у «Безталанній», Лопуцьковського — в «Шельменку-денщику», Голохвостого — у виставі «За двома зайцями» та багатьох інших, зіграних за 36 років вірного й талановитого служіння Мельпомені на сцені Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т.Шевченка. Останнім часом увійшов у світ кіно ролями у фільмах «Віддана», «Моя родина», серіалах «Кріпосна», «Кава з кардамоном», а з 8.12.2023 побачимо його на «2+2» в серіалі «Окуповані». У фільмі- присвяті «Григорій Сковорода у Бабаях. Мрії», який є на Ютубі, одвічний співведучий сковородинівських фестивалів постав у головній ролі мислителя-філософа. Громадський діяч, просвітянин, волонтер, відзначений за цю діяльність медаллю й орденом «За розбудову України», із міських сцен і просто неба, під харківським пам’ятником Кобзарю, він несе до людей полум’яне Слово Шевченка, Симоненка, Стуса, Калинця.
Та є в нього ще один дар, який змушує вже кілька років відкладати у грудні багато справ. Бо приходить час передріздяних див — і він «перевтілюється» в «самого» cвятого Миколая, обдаровуючи та сповнюючи всіх довкола радістю, вірою, добрими надіями.
…Іще в дитинстві Миколка почув від мами, що ім’я йому дали на честь святого Миколая. Богомільна бабуся Варвара понесла онука потайки від його партійного батька до старої дерев’яної церквиці в сусідніх Зіївцях, де маля охрестили з таким іменем. Та в тяжкі роки повоєнного Миколчиного дитинства Миколая витіснив Дід Мороз, і святий уже не клав, як колись, подарунки під подушки українським діткам. Не буваючи в церкві, хлопчина довго не зустрічався зі своїм святим покровителем. Аж поки, ставши дорослим, почав звертатися до Бога, заходити до храмів, шанобливо схиляючи голову й перед іконою Миколая Мирлікійського. Але й уявити тоді не міг, що через багато років малеча ототожнюватиме зі святим… його самого, запитуючи про «сокровенне»: «А як стати Миколаєм?» Тоді цікаві оченята аж горять в очікуванні відповіді, і Микола Іванович розуміє: це запитання — не так про його власну роль, як про шанси крихітки й собі стати справжнім cвятим Миколаєм. Бо коли тобі лише 3—5 рочків, для тебе це — одна й та сама улюблена та довгождана персона!
ЯК НИМ СТАТИ
— Отож відповідаю цим крихіткам: для того треба мати велике бажання, гарний одяг Миколая, а найперше — вивчити його історію життя: як став святим, які пріоритети мав тощо, — ось тоді й у вас буде щось закладено від святого Миколая! І, звісно, треба поводитися належно! Бо — пригадуєте? — Миколай, готуючи діткам подарунки під подушку, декому й різочки кладе! — наче звертаючись до малечі, змінює голос Микола Іванович. Каже, доброта, любов до дітей та турбота про них прослідковуються як в образі християнського святого, так і «світського» персонажа, та поєднати їх в одне ціле не виходить, бо Церква відділена від держави. Уточнює: до Харкова святий Миколай як давній дитячий улюбленець повернувся лише кілька років тому. І раптом зізнається: перш ніж стати Миколаєм, він і сам довгенько пробув… Дідом Морозом!
— Так, років 30 відпрацював у цій ролі, аж поки постала Незалежність, а з нею — й питання: який тут може бути Дід Мороз, коли маємо свого прадавнього — до того ж, завжди україномовного! — покровителя, котрого вшановують перед Різдвом?! А потім мені запропонували взяти на себе цю місію в Харківському обласному Палаці дитячої та юнацької творчості. У них там багато років був штатним Дідом Морозом заслужений артист України з театру Шевченка, Євген Фролович Плаксін. Напевно, й нову роль найперше запропонували би йому, та через коронавірус його не стало, і Палац шукав нового актора. Так я став там штатним культорганізатором, а для дітлахів — тамтешнім Миколаєм, — згадує про свою «перекваліфікацію».
БЕЛЬГІЙСЬКІ ІДЕЇ
У ці дні Микола Іванович уперше за свою кар’єру Миколая — не в Харкові, а в далекій Бельгії. Коли не знайшов себе у штатному розкладі (припускає, це сталося через брак коштів під час війни), почувався трохи неприкаяним. Тож із радістю прийняв запрошення режисерки цього самого Палацу Альбіни Богун, яка ще на початку війни евакуювалася зі всією родиною до Бельгії з харківської Салтівки. От уже місяць Микола Іванович — у вирі репетицій і підготовки до дитячого свята. Результатом став цікавий фільм для українських дітлахів у Бельгії, які після перегляду онлайн зможуть іще й замовити особисте поздоровлення святого. А ближче до Різдва Микола Іванович в образі Миколая вітатиме дітей у театрі міста Брюгге, де склалася потужна українська громада. Долучаться до свята й малі бельгійці. А щоб побачити фільм змогли й усі бажаючі в Україні, Микола Мох обіцяє розмістити посилання на своїй Фейсбук-сторінці.
Думками він часто лине до Харкова. І всотує всі цікаві ідеї дитячих свят, які міг би спробувати там втілити після війни. Саме зараз він — під великим враженням від дитячої ходи, побаченої в містечку Вьорне на день святого Мартина — улюбленця тутешніх діточок. Процесію очолювали зо два десятки оркестрантів. За ними їхала карета, запряжена парою коней, в яку, вийшовши з храму, сів «сам» святий. Позаду йшло з десяток хлопчаків із запаленими смолоскипами. А далі — ціле море дітлахів із батьками! При тому малеча засвітила ліхтарики, самотужки виготовлені нею спеціально до цього дня. Миколі Івановичу було цікаво: що ж надихає дітей на цю ходу в дощ, і чому вони так показово демонструють свою любов до святого Мартина? Коли процесія, зробивши кілька кіл містом, повернулася до храму, Мартин піднявся на високий балкон. І раптом на площу, наче дощ із неба, посипалися цукерки! На радість дітям, Мартин жбурляв повні жмені солодощів. Це було фантастично! Миколі Моху раптом спало на думку: може й у Харкові після війни святий Миколай щось таке влаштує?! Час покаже! До слова, бельгійці вшановують і Мирлікійського Чудотворця, але дітям там подарунки приносить на Новий рік Санта. У кожного народу — свої традиції.
СЕКРЕТИ ПЕРЕВТІЛЕННЯ
— До свята в Палаці для мене виготовили гарний, сучасний, модний костюм — із білим капелюхом, краваткою, жилетом, червоними штанами й довгим червоним пальтом, — таким відтоді й постає перед харківськими дітлахами святий Миколай. Діткам імпонує, що святий настільки сучасний. А другим вбранням за зображеннями Миколая в інтернеті завдячую театральному художнику-декоратору Михайлу Таєрову. Це гарний автентичний костюм, у якому частіше з’являюся вже перед дорослою аудиторією, ділиться Микола Іванович.
— Цього ж разу навколо мого вбрання побудований весь сценарій дитячого свята. Миколай приходить до дівчинки вночі, аби покласти їй під подушку омріяний подарунок, вона прокидається — і бачить його! Ще сонна, зіскакує з постелі — й хапає Миколая в обійми! Разом із сестричкою просить святого прийти не вночі, а вдень, аби й інші діти його побачили, змогли з ним погратися. Тут-таки дивуються: чого, мовляв, ти в такій одежі, давай підберемо тобі стильний костюм?! І от Миколай разом із дітлахами вирушає до магазину, діти допомагають обрати сучасні речі, які, вважають, будуть йому до лиця — і так з’являється геть інший, ближчий малим діткам Миколай. Цей образ святого — майже той самий, що був у Харкові, але тепер його модний вигляд — заслуга діток, які його перевдягнули, бо в їхній уяві цей дідусь має бути стильним!
Та, звісно, одного вбрання недостатньо, щоб увійти в образ. «Це ж не просто так: бігом ускочив у костюм — і почувся святим Миколаєм! Важливий і професійний підхід. Адже я — актор, тож коли вбираюся в обладунки для нової ролі, підсвідомо входжу в той образ, який несе цей костюм, занурююся у внутрішній світ. І вже почуваюся зобов’язаним перед малечею, аби стати для неї прикладом, як той, хто несе їй розумні речі, певну мудрість. Усе це закладається і сидить у мені перед кожною зустріччю, бо робота ця — і виховна, і творча. Тож спілкуватися починаю, вже увійшовши в образ, почувшись справжнім Миколаєм. Хоч цей образ для мене — більше, ніж роль, бо зовсім не граю при цьому. Просто дуже люблю дітей, відкрите, чесне спілкування з ними, а вони йдуть на це, що мені дуже подобається, — але сам при цьому залишаюся таким, яким є, без краплини гриму чи акторства.
ПРО ВІРУ Й ЛИСТИ
Чи вірять іще наші діти в казку, а чи Миколай нині — це радше про віру, надію, любов, Божу ласку? На думку Миколи Моха, казка і віра в цьому образі здавна поєднані в одне ціле, а сучасна малеча, дарма що з пелюшок зависає в інтернеті, у казку таки вірить. Бо це — суто дитяча потреба, і, мабуть, так буде завжди. А в звичному для малят образі святого Миколая все працює на те, аби виховувати риси, притаманні справжній людині, підсумовує Микола Мох.
— Маю одну світлину, дуже дорогу для мене. В одному з дитячих будинків мене сфотографували із невеличким хлопчиком. Згодом довідався: він глухонімий, не розмовляє. Коли посадив його на коліна, ручкою дуже обережно став торкатися моєї бороди, вочевидь, перевіряючи: приклеєна чи справжня? Саме цю мить і зафіксував фотоапарат. І от коли малий зрозумів, що в Миколая справжня борода (а вона в мене, бачите, яка?!) — у нього були такі очі, така віра в очах! Обійняв мене, притулився — і сидить, не хотів навіть повертатися до мами, яка там чекала… Така ось дитяча віра в «справжнього» святого, який вітається зі словами: «Я до вас спустився з неба…» І хоч малеча бачить, що не маю крил, та уявляє, що якимось дивом Миколай звідти, з високого неба, від Самого Бога, перелітаючи з хмаринки на хмаринку, спустився — і навідав їх, приніс їм свято, подарунки, а головне — добро, любов і віру!
…До повномасштабної війни грудень Миколи Моха починався з цілих стосів дитячих листів із мріями про подарунки. Малі харківці часто просили про нові фломастери, конструктори. Під час канікул на свято до Палацу цілими автобусами приїздили й дітки з різних районів Харківщини, привозячи з собою написані ще вдома листи до Миколая. Особливої різниці в проханнях нема; принаймні корови чи кролика ніхто ще не попросив, усміхається Микола Іванович. Каже, якщо такий лист передають рідні, то є надія, що дитячу мрію швидко здійснять. А от коли його приносить до Палацу сама дитина, доводиться залучати досвід святого Миколая. Буває, що виправдовується: не має при собі такого подарунка, але постарається його приготувати наступного року. Звісно, при цьому надія лише на те, що про дитячу мрію дізнаються батьки і візьмуть справу в свої руки. Та лише Миколай може розпитати дитину про всі її здобутки й негаразди, з’ясувати, чи вважає, що заслужила на подарунок, — і почути чесну відповідь. Бо ж неправдиво отримана іграшка і зламатися може! Якщо ж у дитячі рученята нарешті потрапляє «заслужений» дарунок, радості малечі немає меж, і віра в святого Миколая — теж безмежна!
Та коли хтось просить у святого «зірку з неба», доводиться, намагаючись не образити дитину й зберігши її віру в Миколая, пояснювати недоречність такого прохання. Розповісти дитині, що святий Миколай дарує речі, які сприяють її розвитку, допомагають дорослішати, мали би її батьки, та часом це доводиться робити й самому Миколаю. Буває й таке, що дитина просить замість подарунка про Перемогу України над ворогом, і аби тато (матуся, брат, дідусь…) повернулися додому з війни живими і неушкодженими…
— Вірмо, малі й дорослі, Перемога обов’язково прийде! Та якщо зараз заспокоїмося — не до всіх же долітають ракети, бомби, снаряди! — то можемо надто дорого сплатити за безпечність. Маємо вірити в Перемогу — і допомагати, хто чим може, не чекаючи, що інші самі все зроблять. Хоч три гривні, а перерахуй військовим! Чи відремонтуй їм машину! Хоч сітки поплети, чи вареники зліпи! Є різні способи допомогти, було б бажання, — емоційно каже Микола Мох, який і сам усі ці роки волонтерить.
ПОМІЧНИК ЗАХИСНИКІВ
За новим календарем в Україні 6 грудня — і день святого Миколая, і день ЗСУ. Миколай теж наближає нашу Перемогу, каже Микола Мох, адже впродовж тисячоліть був захисником і моряків, і рибалок, і тих, які захищають свою свободу та незалежність. Допомагає і нашим захисникам; у багатьох із них при собі — іконки Мирлікійського Чудотворця. Минулого року Миколай уже вкотре завітав і до поранених у Харківський шпиталь (офіційно це — Військово-медичний клінічний центр Північного регіону), ходив по палатах, спілкувався з хлопцями та дівчатами, які, бачачи упізнавану постать, ясніли очима, всміхалися назустріч.
— Ото підійду до кожного, потисну руку, присяду поряд, розпитаю, хто чекає вдома, чи є дітки, тато-мама? Побажаю одужання, і щоб малеча була здорова, і життя склалося якнайкраще, і прийшла Перемога, яку Україна таки виборе, бо ми не можемо залишитися рабами, бо ми — вільні люди. І хоч виношу звідти так багато болю за поранених, що всередині все розривається — а скільки вже воїнів на наших цвинтарях!.. — зітхає Микола Іванович. — Та все одно — мушу йти до них, як і до діток. Поки зможу, поки житиму, — допомагатиму їм, нестиму до них оцю віру, надію, любов, аби вистояли…
Серед ключових подій життя Миколи Моха в часи війни — і 5 років чергування на першому в Україні волонтерському пункті «Південний Пост» для воїнів на харківському залізничному вокзалі, й поїздки з ризиком для життя на фронт із харківськими волонтерами, під час яких читав українську поезію перед воїнами навіть на знаменитій позиції «Республіка Міст», і навідування діток із особливими потребами та тих, чиї батьки загинули на війні. Плів і маскувальні сітки — у Горішніх Плавнях на Полтавщині, куди тимчасово переїздив через війну, й у харківському шпиталі… І на світлинах він часто — в центрі товариства — чи ж не святий Миколай усіх єднає?
— Може, й він, — напевно! Люди до мене тягнуться, тож намагаюся віддати їм усе, що можу і вмію, — сором’язливо зізнається пан Микола. А на пропозицію звернутися від імені святого Миколая до всіх-всіх українців — і малих, і дорослих, і тих, хто на фронті, або під обстрілами, в тилу чи на ТОТ, ВПО і поранених та полонених — каже, що скористається словами поета, якого дуже любить. І читає напам’ять пронизливо-прекрасні рядки Володимира Cосюри:
— Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну…
Любіть у коханні, в труді, у бою,
Як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
І вічні ми будемо з нею!
Ольга ГОЙДЕНКО.
