Коли жінці «далеко за», їй здається, що вже все минуло, нічого хорошого з нею не трапиться, лишається тільки туга та самотність. А глянувши в дзеркало, бачить там стомлене, змарніле обличчя, і їй хочеться просто кудись утекти. Вона вибігає на вулицю, сідає у трамвай та їде у віддалений район на околиці міста.
Це сорок із гаком років тому була околиця; а зараз будинки нові спорудили й торгові центри. А стару хату, в якій колись жила, знесли. Нічого не лишилося. Надії згасли, батьки померли, сім’я розпалася – та яка там сім’я, був чоловік і покинув. А потім були стосунки, нетривалі. І на роботі нічого особливого не сталося – все життя швачкою. І так сумно приходити ввечері додому, де на тебе ніхто не чекає.
У цей день Надія чомусь поїхала туди, де минуло її дитинство. Їй наснився старий будинок та алея поруч із залізницею. На алеї була лавочка під старим ліхтарем, де колись на юну Надію чекав Іван – хлопець із паралельного класу. Вони домовились: о шостій годині вечора він приходив на алею і чекав її на лавочці. Приходила, якщо могла. Вони гуляли вузенькою зарослою алеєю, махали потягам, що шуміли насипом, розмовляли й цілувалися. Тут можна було йти обійнявшись: Іван обіймав Надію за плечі, вона його за пояс. Це було побачення. Це було кохання.
А потім закінчилася школа. Вона поїхала вчитися в інше місто, він залишився, до армії пішов… А далі якось загубили одне одного. Це ж були часи, коли не мали навіть домашніх телефонів. А листи треба було надсилати поштою. Кидати в синю скриньку… Тоді дуже легко було втратити зв’язок…
І ось жінка через багато-багато років у зимових сутінках пішла тією алеєю. Мерехтіли ліхтарі, шумів потяг, алея здавалася такою маленькою. І голі дерева скрючилися від холоду. Це ж треба – лавочка на місці стоїть, під ліхтарем.
Інша, сучасна, але ж на тому місці. І на ній сидів бородатий чоловік у темному пальто, розчистивши собі місце від снігу. Якось байдуже подивився на жінку в окулярах, у в’язаному беретику. А вона з острахом глянула на чоловіка – хтозна, місце доволі безлюдне. Чого він тут сидить? А потім… потім вони впізнали одне одного. Не відразу… Знайомі сірі очі, серйозні й трохи лукаві, дивилися на неї не з глибини пам’яті, а в реальності.
…Іванові теж наснився сон про алею та лавочку. Він нечітко пам’ятав, що саме снилося, але прокинувся в сльозах і з грудкою у горлі. І його потягло до місць юності – сорок із лишком років там не був. Проїжджав повз, бувало. Але навіщо було навідуватися на ту убогу доріжку поруч із залізничним насипом? Там нічого цікавого нема. Нікого немає… А може, є?!
Мовчки обійнялися, як сорок років тому. І мовчки пішли доріжкою: Іван обіймав Надію за плечі, а вона його – за пояс… Може, й ще когось десь хтось чекає, як і багато років тому? Може, ми просто не перевіряємо і не довіряємо своєму серцю, яке кличе туди, де були колись щасливі, де кохали?
Надія Андріївна. м. Київ.
