Дощ лив як з відра. Поминальний обід завершився. Вони лишилися з Улею удвох – не лише в порожнім залі, але в усьому світі. І без того схожі як дві краплі води, а тепер ще й однаково заплакані в чорних жалобних хустках, тулилися одна до одної біля вікна, визираючи таксі.
Офіціанти поквапливо збирали посуд, дощ не вщухав, таксі не їхало.
– Не можна так казати, а я скажу, – Уля запхала під хустку неслухняне пасмо русих кіс. – Добре, що наша мама померла. Бо їй тепер точно нічого не болить. Правда ж?
Леся мовчала. Бо не мала аж такої сміливості – сказати це вголос. Зізнатися, що смерть звільнила їхню маму від довжелезних місяців нестерпного болю, який вже не під силу було втамувати найсильнішим лікам.
– Знаєш, – Уля дивилася на дощ і кудись углиб себе. – Добре, що нас у мами двоє. Не уявляю, як це все можна пережити без сестри. Як добре, що ти в мене є.
Вона міцно притулилася до Лесиного плеча.
Лесі забракло дихання.
– А ти свого тата пам’ятаєш? – раптом спитала. Лесі раптом шалено закортіло, щоб таксі приїхало якомога швидше. Чи щоб зараз же йти додому пішки, попри кілометри й дощ.
– Трохи пам’ятаю, – мовила спроквола, перебираючи Улину довгу косу, яку неможливо було заховати під
жодною хусткою. – Але ж ти знаєш, що він помер, коли мені ще п’яти років не було. Що я могла запам’ятати!
– Знаєш, – Уля відсунулася від сестри, – я якось запитала в мами про мого тата.
У Лесі похололо серце.
– І?
– Вона сказала, що народила мене для себе. Що їй було уже за сорок, ти вже була студентка. Вона сказала якось так… «я могла собі тебе дозволити».
Уля схлипнула, але продовжила:
– Я тоді образилася на неї дуже.
Начебто я річ яка, щоб мене можна було собі дозволити. Не говорила з нею майже тиждень.
– А я де була?
– Ти якраз тоді поїхала у Німеччину на стажування, познайомилася з Алексом. Ну, в тебе все було добре, типу…
– Улю, – Леся пригорнула сестру. Та тепер заходилася плачем.
– Але я така рада, така рада, що мама мене народила. І що в мене є старша сестра. Бо якби я без тебе, як?
– Я теж без тебе ніяк.
Вони тихо плакали втрьох: дві сестрички і дощ.
Того далекого літа всі складали літню сесію, а вона народжувала Улю.
Так склалося. Вона не хотіла. Не планувала. Не думала.
Бо якби думала, того би всього не сталося.
А планувала вона взагалі зовсім інше: трохи повчитися, трохи поїздити світом, знайти хорошу роботу, закохатися, вийти заміж, жити в маленькому будиночку з охайним газоном і не знати лиха.
Але тепер її планам уже було по всьому. Замість навчання, подорожей, кохання – і навіть замість першої в житті літньої сесії у неї була лише Уля. А в Улі замість тата й мами була лише мама. Ну, і ще бабуся.
Утім, так тривало недовго, буквально ті кілька днів, допоки вони з Улею у задушливій лікарняній палаті звикали одна до одної. А коли повернулися додому (жодних вітальних букетів, кульок і світлин напам’ять, лише мама і таксі), мама сказала суворо:
– Доню, треба серйозно поговорити.
Вона чекала цієї розмови відтоді, як зізналася мамі, що завагітніла, і що це – дурна випадковість, і що з тим хлопцем у неї насправді нічого спільного, окрім випадкового сексу, і що вона не знає, що робити, бо щось робити вже надто пізно, а не робити нічого не можна. Що треба кидати навчання або кидатися з мосту в воду, або і перше й друге одночасно. Що ще є тисячі різних «що», про які треба серйозно
поговорити. Але мама тоді сказала:
– Заспокойся, розберемося.
Жодних докорів чи розпитувань. Просто якось зіщулилася вся, ніби їй на плечі кинули важкий лантух. Та ще губи зрадливо затремтіли.
А ось тепер – треба серйозно поговорити. Про що тут вже говорити, якщо їй нема вісімнадцяти і в неї немає молока, а на руках заходиться голодним криком немовля?
– Доню, ти не сердься. Хочу тебе попросити. Віддай мені Улю. Я ще не настільки стара, щоб не могла народити.
Вона дивилася на маму й не вірила тому, що чула.
Того літа у її мами з’явилася маленька донечка, а в неї молодша сестра.
І звали її Уля.
Аліна АКУЛЕНКО.
