У 10 кілометрах від Городища, що на Черкащині, розкинулось село Мліїв — колишня столиця садівництва. Тут народилися всесвітньо відомі вчені-садівники Левко Симиренко та його син Володимир. Якщо вийти на найвищу точку Мліївщини, захоплює дух від простору, ланів і садів…
У села древня історія, яка сягає часів Київської Русі. Вважають, що назва походить від імені половецького хана Ітомглія. Тут, на березі річки Вільшанки, хан розташував своє кочовище. Врешті, слово Ітомглій перетворилося на Мліїв. Перша писемна згадка про Мліїв датується 1499 роком. Селом володіли Радзівіли, польський гетьман Конецпольський, у 1648 році Мліїв тимчасово зайняло військо Богдана Хмельницького. Наприкінці XVIII ст. перейшло у власність Григорія Потьомкіна, а згодом його родичам Браницьким.
На 1840–70-ті роки припадає розквіт Млієва. І цим село завдячує родинам Симиренків–Яхненків. Симиренки були однією з найзаможніших і найвпливовіших родин у Російській імперії. Це був рід благодійників і меценатів української справи. Родина Симиренків стала основоположницею цукрової промисловості, машино- та суднобудування, садівництва.
Нині у Млієві є Інститут помології ім. Л. П.Симиренка НААНУ з дендропарком. Історія видатної родини заслуговує на окрему увагу.
ФЕНОМЕН РОДУ СИМИРЕНКІВ
Син кріпака Степана Симиренка — Федір викупив себе з кріпацтва. З трьома братами Яхненками створив фірму, яка згодом переросла у торгово- промислове підприємство «Брати Яхненки-Симиренки». У 1832 році Федір Симиренко отримав звання «Потомственный почетный гражданин империи». Ним нагороджувались одиниці.
Його син Платон закінчив Паризьку Політехніку. У різних країнах вивчав виробництво цукру. Переконав родину вкласти гроші саме туди. Невдовзі були збудовані чотири заводи. А в Городищі — найкращий і найбільший у Європі. Створювалося й устаткування для виробництва цукру. Почали вирощувати власний буряк. Заводи стали найприбутковішими в Європі. Брат Василь опікувався передовими технологіями.
БЛАГОДІЙНІСТЬ
Брати побудували лікарню на 150 ліжок, школу, театр. Робітники отримували найвищу в імперії зарплату, жили з сім’ями у спеціально зведених для них будинках.
Спілкувалися і вели діловодство українською. На своєму машинобудівному заводі збудували перший суцільнометалевий корабель, назвавши його «Українець».
Упродовж сорока років Симиренки передавали одну десяту своїх доходів на розбудову української культури. Серед іншого, вони профінансували видавництво Шевченкового «Кобзаря» і, викупивши весь наклад, безкоштовно поширили його серед людей. А для сільських шкіл придбали Шевченківський «Буквар».
Їх коштом видавався журнал «Рада». Брати підтримували матеріально українських письменників. Василь Симиренко передав на потреби української культури свій маєток вартістю близько 10 млн рублів.
НОВІ СОРТИ ЯБЛУНЬ І НЕ ТІЛЬКИ
Ще Платон Симиренко захоплювався плеканням у своїх садах нових сортів плодових дерев. У Млієві народилися його син Левко (1855–1920) та онук Володимир (1891–1938). Розведення нових сортів стало сенсом їхнього життя.
Левко Платонович після повернення до Млієва з семирічного сибірського заслання (за свою участь у русі народників) створив колекційний сад і розсадник — один з найкращих у Європі. Тут росли 900 сортів яблук, 889 — груш, 350 — вишень і черешень, 84 — слив, 36 — абрикосів тощо. Зібрані сорти він вивчав, акліматизовував, виводив нові, зокрема відомий сорт яблуні Ренет Симиренка. Левко Платонович був обраний членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників, Почесним членом Французького національного помологічного товариства.
ЯК «ВІДДЯЧИЛИ» СОВЄТИ…
Левка Симиренка у 1920 році у власному будинку застрелив чекіст. Рік перед тим за загадкових обставин загинули у Києві двоє його молодших братів — Микола та Олексій.
Старший син Левка Симиренка — Володимир, професор трьох інститутів, створив розсадники, де росло близько 40 тисяч гібридів плодових дерев і ягідних кущів. Він створив низку середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів садівництва, розробив повномасштабний план розвитку садівництва у Радянському Союзі. План схвалив Микола Вавілов. Але погляди Володимира Симиренка не сходилися з ідеями «мічурінців». Його тричі арештовують. У 1938 році розстріляли.
За радянської влади маєток Симиренка був націоналізований і на його теренах засновано Мліївську дослідну станцію садівництва, яку згодом назвали іменем Левка Симиренка.
У 1926 році було збудовано приміщення нинішнього Інституту помології ім. Л.П.Симиренка НААНУ. Нині перед ним стоїть пам’ятник Левку Симиренку.
Неподалік інституту знаходиться родинна Свято-Троїцька церква Симиренків. Побудована у 1858 році. Поруч — родинний цвинтар. У цій церкві молилася українська еліта тих часів. Радянська влада віддала церкву під сільський клуб, де на могилах Симиренків влаштовувались танці.
Відбудована у 2008 році церква включена до програми «Золота підкова Черкащини».
Меморіальний будинок-музей родини Симиренків існує з 1970 року. Музей облаштували у будинку, зведеному родиною у 1850 році. Нині фонд музею налічує 3,5 тисячі експонатів. Це фотографії, листи, книги, меблі та інші речі, що належали Симиренкам. Щоб ознайомитись із його експозицією, бажано попередньо зателефонувати за номером 0(98) 412-11-07
.Крім самого музею, вцілів дім Яхненків 1887 року, приміщення лабораторії, насіннєсховища, оранжереї. Збереглися деякі дерева, посаджені Симиренками.
Є в історії Млієва і Мліївська республіка, яка проіснувала з 1919 по 1922 рік. Сім тисяч повстанців боролися проти білогвардійців і червоноармійців. Жили в урочищах Середин Яр, Марусин Яр, Ламані гори, Недашівський став. Командував повстанцями отаман Голий. З його смертю Мліївська республіка припинила свою боротьбу.
ГОРОДИЩЕ
Місто за 67 км від Черкас, розкинулось на берегах Вільшанки, правої притоки Дніпра. Перша писемна згадка про Городище належить до XVI ст.
Сучасна Городищина також славиться продукцією садівництва. Великими є перспективи міста як туристичною центру, оскільки знаходиться фактично на сплетінні доріг до Шевченківських місць.
У самому Городищі з пам’яток архітектури особливе місце займає Михайлівська церква, збудована у 1844 році. Належить до провінційної неоготики. В церкві збереглися розписи XIX ст. «Страшний суд» площею понад 100 кв.м. За радянських часів використовувалася як спортзал.
Є у Городищі краєзнавчий музей, а також Музей Семена Гулака-Артемовського (замовити екскурсію можна за телефоном 0(98) 396-33-17) та Літературно-меморіальний музей письменника Івана Ле (тел. 0(67) 604-79-86).
Тут у 1813 році народився співак і композитор Семен Гулак-Артемовський. Він автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Його родичі досі проживають у Городищі.
Літературно-меморіальний музей письменника Івана Ле (1895–1978) розташовано в його власному будинку неподалік залізничного вокзалу. Ле побудував його у 1950 році за своїм кресленням, оскільки за освітою був архітектором. Сюди часто навідувалися і працювали Павло Тичина, Володимир Сосюра, інші письменники. У домашній бібліотеці налічувалося близько 800 книг із автографами. У творчому доробку Івана Ле понад 50 книг та зібрання творів у семи томах.
ЯК ДОЇХАТИ, ДЕ ПОЇСТИ І ПЕРЕНОЧУВАТИ
Відстань від Києва до Городища –165 км.
Автобуси відходять від станції Видубичі кожні 1-1,5 год. Перший — о 6 год. 40 хв. Вартість проїзду — 140 грн. З вокзалу до Млієва можна дістатися автобусом. Ходить із інтервалом до двох годин. Таксі з вокзалу довезе вас за 120 грн.
Останній рейс з Городища на Київ о 17 год. 40 хв. За бажання впродовж дня можна з’їздити у Мліїв і Городище та повернутися до Києва.
А можна винайняти кімнату в готелі «Арарат», який розташований за два кілометри від Млієва. Тут вам запропонують номери від 300 до 700 грн за добу. У номері, скажімо, за 300 грн є двоспальне ліжко і диван, душ, санвузол. Платите за номер, а не за кількість людей, які там проживатимуть. У ресторані запропонують варіанти комплексних обідів від 100 грн.
У самому Городищі є ще три готелі, кілька кафе. Серед них піцерія «Тропікано». Вартість комплексного обіду — 50 грн.
Данута КОСТУРА. Черкаська область.
Фото автора.
