Цими днями видавництво «Комора» запросило своїх шанувальників до участі в розмові письменниці-філософа Оксани Забужко, завідувачки столичного Музею Лесі Українки Ірини Щукіної та письменниці, журналістки Олени Гусейнової. Йшлося про українські еліти ХІХ-початку ХХ ст., чиї імена нині повертаються з небуття. Серед джерел нових знань на цю тему згадаймо зокрема недавно видані перші дві книги повного зібрання листів Лесі Українки, томик «Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум» Михайла Косача та присвячена Лесі Українці перевидана книга-дослідження Оксани Забужко під назвою «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», вихід яких став іще одним приводом для зустрічі.
Оксана Забужко починає розмову згадкою про знищений у середині 1970-х років. будинок дворянського зібрання, де давав перші концерти Микола Лисенко, відбувалися засідання Літературно-артистичного товариства за участю Олени Пчілки, Михайла Старицького, молодих Косачів… А на початку цієї весни з меморіального будинку Лесі Українки по вул. Саксаганського, 97, де понад 10 років мешкала її родина і з 1960-го працює музей поетеси, зникло її унікальне бронзове погруддя. В обох випадках, каже пані Оксана, порушено відчуття святого у людях, тож архіважливо виховувати шану до своїх витоків і світочів духу.
Знищення нації починається з інтелігенції, нагадує Забужко. На початку Голодомору спершу винищили Спілку визволення України, потім взялися за селян, яких не було кому очолити і згуртувати. Але й відродження нації ініціює еліта, яка творить її історію, каже письменниця. Український Гімн складено зусиллями 12 патріотів. Привертає увагу і до важливості роботи з молоддю, яка могла б гідно продовжити державотворення. На зламі ХІХ-ХХ ст. під прикриттям днів відкритого прийому гостей у чиємусь домі на це працювало чимало домашніх підпільних шкіл. На заняттях найздібніші учні, яких українська професура добирала в університетах і гімназіях, читали реферати, студіювали україністику, а багато хто саме там навчався української мови. Так українці готували свою майбутню еліту для боротьби з тогочасним «руськім міром». Висновки: вивчаймо українську історію, це й нині актуально!
«Спершу всього треба здобувати собі інтелігенцію, вернути нації її мозок, аби не було так, що є над чим працювати, та нема кому», – нагадує завідувачка музею Лесі Українки Ірина Щукіна актуальні слова поетеси. Працюючи з архівами, дійшла висновку: студентські друзі Михайло Драгоманов, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Петро Косач, Володимир Антонович, Петро Чубинський усвідомили себе українською інтелігенцією в 1860-ті, взявши за мету явити світові неповторність української історії і культури. Вони справді були елітою, не здатною, за висловом Лесі Українки, на «глибоко хамські вчинки». Творили вчинки шляхетні. Старицький заснував на кошти від продажу свого маєтку український драматичний театр. Лисенко відкрив музично-драматичну школу для обдарованих дітей, включно з тими, які не могли оплачувати навчання, на гроші, зібрані до його ювілею. Леся Українка лікувала хворих на черевний тиф у рідному Колодяжному, а вже смертельно хворою збирала кошти на фольклористичну експедицію, аби записати кобзарів. Для справжньої еліти пріоритетними були вищі цілі. А з тих, хто не знає власної історії, в усі часи виходять манкурти без роду-племені, які живуть одним днем.
Та лише апеляціями до моралі світ не змінити, каже Оксана Забужко. Справжні українські еліти, маючи кошти, освіту, привілеї, відчували відповідальність перед історією і Богом за тих, хто не мав таких можливостей. Знаю й можу, — отже, мушу! Ось чому повчитися б! Бо свобода передбачає певний обов’язок, без якого стає сваволею. Як приклад відповідальності згадує Єлизавету Милорадович, яка після виходу Валуївського циркуляру щодо заборони української мови віддала свої кошти на будівництво друкарні, на базі якої у Львові заснували Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка. Так було збережене українське книговидання, та чи багато ми знаємо про це?
З оточення Лесі Українки згодом вийшла еліта УНР, названа «петлюрівською інтелігенцією», нагадує письменниця. Еліта тієї доби творила інституції української держави, котрими ми послуговуємося і тепер, однак майже всі невдовзі були репресовані. Леся вціліла і залишилася в радянському «літературному каноні», бо не дожила до того часу. А тепер, коли її листи вперше стали доступними широкому загалу в Україні повністю і без купюр, маємо змогу відкрити для себе цей культурний пласт.
За радянської доби кращих синів і дочок України традиційно змальовували вихідцями з бідняків; от і Леся «походила з родини повітового службовця». Насправді ж Косачі належали до роду… королів Боснії і Герцоговини! А українські еліти переважно були не бідними, і це пішло на користь українській справі.
Ольга ГОЙДЕНКО.
