26 лютого Блаженнішому Любомиру Гузару, Верховному архієпископу Української Греко-Католицької Церкви (2005-2011 роки), виповнилося б 86 років (31 травня 2017 року скінчився його життєвий шлях). Його мудрості, розважливості, працьовитості вистачило, здавалося б, на кожного з нас, та чи й не всьому нашому народові, аби, зрештою, став він по-справжньому незалежним, заможним – духовно та економічно, знайшовши власний правильний шлях у цьому світі. Великою радістю було доторкнутися до того багатства особисто, спілкуючись із цим воістину великим чоловіком, занотовуючи ті його золоті думки.
ПРО ПРАЦЮ
Кожен з нас має таку відповідальність за соціальне добро, і кожен у свій спосіб, хто що може, скільки може щось робить. Бо зі свого життєвого досвіду бачу, що коли не будемо працювати – не будемо нічого мати. Хочемо щось осягнути – мусимо працювати. Саме від себе нічого не приходить. Кожен працює в міру своїх сил, знань, віку. Хтось з молодших пішов на фронт – це дуже важливо. А хтось, скажімо, оре поле, засіває, збирає врожай – це також важливо. Хто що – головне, аби робив щось конструктивного, позитивного, необхідного суспільству. У цей спосіб можемо надіятися на краще. Бо то дуже легко – нічого не робити.
ПРО ГІДНІСТЬ
Наші люди працювали, ми не є такі недбалюхи. То було страшно, небезпечно рухатися. Тепер же зрозуміли, що так бути далі не може, не маємо права залишатися байдужими, мусимо рухатися. Інакше нас зруйнують. Українці усвідомили, що вони є люди і що мусять працювати, творити. Нічого саме не прийде. Добре, ми хочемо жити за новими правилами, популярними в Західній Європі, але для того мусимо щось робити. Революція гідності – дуже широке поняття. Це означає не лише те, що я відчуваю свою гідність, а ще й маю обов’язки та права. А прийшла війна – ще більше змісту до того додала. Люди розуміють, що коли не об’єднуватимуться, не допомагатимуть одне одному, то пропадуть. Відтак війна, яка є дуже страшна і прикра річ, стала для нас поштовхом, своєрідним каталізатором. Вона розворушила нашу спільноту. І, знаєте, подиву гідні речі діються.
…Ми не зіпсувалися за хвилину, на те пішли роки. Нам потрібне очищення і час. Річ не лише в тім, яку хто собі планку поставить, а скільки йому потрібно буде часу, щоб її досягнути! Бажання, цілі може мати дуже гарні – я хочу бути добрим, але я є і грішник.
ПРО ВІДРОДЖЕННЯ
Тепер ми ще не є у стані завершеному, хоча вже й не ті самі. Мусимо крок за кроком перейти до, назву їх так, демократичних понять. Таких, скажімо, як справедливість, правда, краса, добро. А то бере час. І ми є в процесі переходу, в процесі переродження, відродження, що триватиме, можливо 5, а можливо, і 10, 15, 20 років. Отож і не треба дивуватися, що так багато ще є недосконалостей. Ми повинні мати розуміння того і не проклинати направо й наліво: ти такий-сякий. То легко сказати. Проблема, як допомогти людям відроджуватися, ставати сильнішими, здоровішими. Аби те, що робили учора, нині вже не повторювали, а назавтра ставали кращими. На те потрібен час, і мусимо мати цю золоту терпеливість, терпіння з самим собою.
ПРО МИР
Від кого миру не можна сподіватися? Від того, хто його не хоче, кому він не вигідний. Той, хто хоче миру, завжди може його осягнути. Тільки треба дотримуватися певних вимог. Мир — то дар Божий. Але є така приказка: «На Бога уповай, а сам рук докладай». Господь дає тому, хто хоче прийняти, насилу Він нічого не дає. Хочеш прийняти, відкриєш серце, душу, рушиш руками — дарунок на тебе чекає. Дістанеш. Він є для кожного, хто того хоче. Де брак миру? Там, де миру люди не хочуть. Нам треба розвивати бажання миру, треба хотіти миру.
ПРО МОЛОДЬ
Молодь природно є позитивною, доброю. Сподіваюся, навіть серед дітей тих злодіїв і бандитів немало таких, котрі починають прозрівати і вже не йдуть шляхом батьків. Хоча й недбалюхів чимало. Є молодь, яка має багато ентузіазму, але він вимагає заохоти. І якщо суспільство, де той хлопець чи дівчина зростають, заохочує до добра, підтримує добро – Богу дякувати. Прекрасно, що у нас є багато дуже позитивно налаштованих молодих людей, котрі зрозуміли, що не можна бути байдужими, лінивими, що треба вчитися, працювати, думати. І то є наша надія. Яка молодь – така майбутність. Хто почав Майдан? Молоді. Вони першими рушили, а за ними пішли старші. Значить, у них щось там таки заговорило, зануртувало. Тепер питання в тому, аби це не згасло, щоб вони і надалі хотіли працювати, вчитися і робити добро.
ПРО ЦЕРКВУ
Якби ми були справді стовідсотковими християнами, то ми би дбали, щоби Церква була одна, незалежно від всіх політичних обставин. І щоби, будучи одною, вона зберігала духовну єдність, ту властиву дуже-дуже суттєву єдність. Ми сьогодні мусимо боротися за це. Не йдеться, чи хочемо, чи не хочемо. Тут нема вибору. Якщо хочеш сповняти Божу волю, працюй, щоби Церква була одна. Але, хоча ми й поділені, на жаль, – є протестанти, є католики, є православні, – мусимо всі наші зусилля задіяти, щоби піднести духовний рівень і тоді шукати тої внутрішньої єдності.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК.
