Порадницька гостина з відомою українською телеведучою Лідією ТАРАН, що відбулася наприкінці лютого, вже була зверстана в «Порадниці», але той, по-весняному святковий номер від 3 березня, так і не вийшов. Бо ніяк було тоді друкувати та експедирувати газету – ворог стояв під Києвом. Попервах, ще не усвідомлюючи, наскільки зміниться наше життя й ми самі, все-таки сподівалася на публікацію інтерв’ю в тому ж форматі. Згодом, уже не розглядаючи такої можливості, знову запросила Лідію, котра нині живе та працює у Франції, до онлайн-спілкування.
– Лідіє, наскільки війна змінила ваше ставлення до людей – до рідних, чужих, до світу загалом?
– У ставленні до рідних тільки виразніше підкреслила, що це – найближчі люди, ті, без кого не можемо жити. Війна, з одного боку, ніби знівелювала нашу значущість, оскільки ми всі виявилися, як оті гілочки на дереві. А з іншого, дала таке загострене усвідомлення, що життя – найдорожча цінність, яка тільки є в цьому світі і якою треба дуже дорожити та берегти її. Себе всіляко підтримувати, тому що ти – гілочка, яка підтримує й інші гілки твого роду. А у війну підтримка необхідна всім. І ми бачимо нині так багато самопожертви.
Загалом велика така концентрація любові на тлі великої концентрації ненависті до ворога. Одне слово, з війною всі відчуття загострилися. Любимо свою країну ще сильніше, тільки от тепер її треба й захищати.
– Що робить, зокрема, і ваш рідний брат.
– Дуже переживаю за Макара. Він – найрозумніший із відомих мені людей. Понад 20 років викладав у Київському національному університеті Шевченка, знає китайську, англійську, французьку мови. Але тепер довелось вивчити мову гранатомета й лютої ненависті до ворога. Неймовірно пишаюсь і разом із тим вірю в нього та інших захисників і захисниць України!
– Ранок 24 лютого, напевне, запам’ятається назавжди?
– Таке складно забути. Мене розбудила Василина. Донька увірвалась в кімнату з криком: «Мамо, мамо, почалося!» Ми кілька разів спускались у сховище, адже була оголошена повітряна тривога. А ближче до вечора поїхала на роботу в студію, провела ефір. Канал 1+1 якраз увійшов до телемарафону «Єдині новини». Пізно ввечері повернулась додому. Донька почала збирати валізу. Запитувала, чому ми досі не виїхали, бо в її шкільному чаті однокласники пишуть, що батьки вже всіх вивезли. «У мене робота, – відповіла їй, – і ми поки нікуди не поїдемо». Але потім обставини змінилися, і я зрозуміла, що все-таки їхати з Києва треба.
Тоді ще з донькою не знали, що поїдемо з України. Спочатку рушили в Кам’янець-Подільський. Там переночували, оцінили ситуацію. Я подумала, що оскільки ми на авто, маємо бензин, нас запрошують друзі-французи, то треба рухатися далі й звільняти місце для тих, кому потрібніше.
(Повну версію бесіди з Лідією Таран вже можна прочитати у №46 газети “Порадниця” від 17 листопада 2022 року).
Порадницьку гостину провела Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
