У новорічну ніч 1967 року Левко Дутковський відчув і з цієї дороги не схибив ніколи: «Треба співати не чуже, а своє рідне, українське!»
Левка Дутковського впевнено і без перебільшення можна назвати одним із основоположників української естрадної пісні, великим Вчителем, музикантом і стратегом. У житті мав дане йому Богом щастя: створити славнозвісний, не схожий на будь-який інший колектив, ансамбль «Смерічка» та, знайшовши нову музичну хвилю, визначити його творче спрямування. Саме він підхопив європейську хвилю біг-біту в далекому 1966 році в невеличкому буковинському районному містечку Вижниця. Першим почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп- та рок-музики з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи таким чином свій власний стиль, створивши високопрофесійний колектив, на який рівнялися, в якого вчилися. Ще ніхто в Україні не створював вокально-інструментальних ансамблів (які з’явилися набагато пізніше), а з всесоюзного радіо- і телеефіру звучала українська пісня у виконанні самодіяльної «Смерічки». Майже не маючи ніякої інформації з-за кордону і досвіду, Левко зміг пройти тими ж шляхами, що й легендарні світові рок-групи. Саме він навчив співати і вивів на найвищий рівень виконавської майстерності таких самородків, як Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. Володя Івасюк перші свої твори довірив «Смерічці». Він, автор пісень «Незрівнянний світ краси», «У Карпатах ходить осінь», «Горянка», «Сніжинки падають», «Матіоли цвіт», «Черешневий гай», «Якщо любиш, кохай», усе вище піднімаючи своїх учнів, постійно залишався в тіні.
Вижниця. Самодіяльна «Смерічка»
«Коли 1966-го прийшов у Вижницю і створив свій колектив, це зовсім не означало, що до того часу не було ніякої естради. Демобілізувавшись, маючи музичну освіту після Мукачівського музпедучилища, прийшов на роботу до Вижницького Будинку культури, — згадував той час Левко Дутковський. — Коли побачив танці під баян, подумав зробити щось цікавіше для вижницької молоді, яка нудьгувала, вирішив створити групу, яка грала би на танцях, але вже в новому стилі електронної музики біг-біт.
Групу створював не для якоїсь майбутньої слави, а лише для розваг молоді.
Сам грав на гітарі, клавішних ще не було. Мені доводилося самотужки робити оркестровки для танцювального репертуару та навчати музикантів-початківців гри на музичних інструментах і паралельно розучувати з ними музичні твори. Кожного навчав окремо, а у них навчався пізнання образотворчого мистецтва («кадри» черпав серед студентства місцевого училища прикладного мистецтва). Це взаємно збагачувало».
Дебют відбувся на радянські жовтневі свята (7 листопада) на танцях 1966 року. Репертуар в основному був танцювальний: різні західні хіти (Елвіса Преслі, «Бітлз», «Роллінг стоунз», Луї Армстронга, Адріано Челентано, Тома Джонса, Карела Готта), рок-н-роли, шейки, твісти, блюзи… Хлопці були талановиті, ловили все на льоту.
Коли вперше зазвучали електрогітари, молодь була просто шокована. Музикантів одразу полюбили, вони стали кумирами у Вижниці. Грали у вихідні для молоді на танцях. І ось настав історичний 1967 рік. Дутковський вирішив зробити гарний бал-маскарад. У Будинку культури на 500 місць із зали винесли крісла, музиканти розташувалися на сцені. До новорічного вечора Левко написав музику. Студент училища Анатолій Фартушняк написав новорічний вірш. Так народилася перша пісня «Сніжинки падають». Підспівували дівчата з методкабінету та з музичної школи.
Куранти пробили північ: уперше зазвучала власна українська пісня, яку співав ритм-гітарист Олексій Гончарук. Успіх був феноменальний. Не спали цілу ніч — грали до 8 ранку. На сцені помітили десятки записок з проханням виконати пісню «про зиму». «Я зрозумів головне: треба співати не чуже, а своє рідне, українське, — зізнавався Левко Дутковський. — 1 січня 1967 року було для мене знаменне ще й тим, що познайомився з талановитою ніжною і красивою студенткою художнього училища Аллою Дехтяр. Вона стала першим художником-модельєром «Смерічки», музою мого творчого життя і моєю дружиною.
Під впливом Нового року першою на думку спала назва «Ялинка», але вона не сприймалася б улітку, і тому я вирішив назвати «Смерічкою», взявши за символ те, що карпатська смерічка завжди зелена і молода. Днем народження ансамблю вважається новорічна ніч 1967-го».
Хлопці грали тільки на танцях, а перший виступ на сцені з концертним репертуаром перед глядачем відбувся у квітні 1967 року. «Смерічку» запросили на обласний фестиваль-конкурс у чернівецький Будинок офіцерів. Спеціально для цієї програми керівник ансамблю написав біг-бітову інструментальну композицію з елементами рок- і поп-музики та абстрактною назвою «Капелюх, постоли і ковбойські штани». У репертуарі були ще «Сніжинки падають» і кілька пісень Василя Михайлюка, які Дутковський спеціально аранжував у стилі «Смерічки».
Василь Зінкевич і Назарій Яремчук — його учні
«Наприкінці 1968 року Чернівецьке обласне телебачення вирішило зробити запис нашого хіта «Сніжинки падають». Тодішній соліст і ритм-гітарист Олексій Гончарук закінчив художнє училище та поїхав додому, в «Смерічці» постала проблема пошуку вокаліста. Валерій Васьков, який очолював танцювальний колектив «Смеречина», сказав мені, що це не проблема, адже з армії демобілізовується учень художнього училища Василь Зінкевич, який у нього танцював, і, якщо треба буде, то він і заспіває, — оповідав Левко Тарасович. — У жовтні 1968 року Василь повернувся до Вижниці з армії у парадному кашкеті, начищених чоботях, обшитій «по фірмі» формі — генерал!
Василь поїхав додому, а через місяць, в листопаді, повернувся. Сіли ми за фортепіано (до того Василь танцював, а не співав). Талант його і наполегливість я вловив одразу. Пісню ми розучували довго, адже у Василя не було навичок співу. Та врешті-решт розучили і поїхали в Чернівці на запис фонограми.
Звукорежисером був Василь Стріхович, який робив багато звукозаписів «Смерічки». У студії оркестр записав «мінус». Зінкевич мав співати соло, а дівчата повинні були виконувати вокальний супровід. Василь не міг заспівати так, як потрібно. Стріхович запропонував знайти когось іншого. Я ж відразу згадав про студента медінституту Володю Івасюка, котрий на танцях у Будинку офіцерів співав мою пісню «Бажання». Він прийшов. Маючи музичну підготовку, будучи скрипалем, він записав пісню за кілька дублів.
Зінкевича у той час заїв гонор. Бідолашний, весь час ходив по коридору студії, щось мугикав, мугикав і попросив мене, щоб йому таки дозволили зробити ще один дубль. Зібравшись, Василь заспівав краще. Коли ми згодом прослухали записи обох виконавців, виявилося, що кожен з них має свої переваги, але у Василя пісня вийшла ніжнішою. Володя був об’єктивним і не заперечував, тим більше що Зінкевич уже був солістом «Смерічки».
…Осінь 1969 року. Я проводив на сцені зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Василь попросив, щоби послухав хлопця. Голос його мені сподобався, але у нього, звісно, не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія в «Смерічку» і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка «Незрівнянний світ краси». Через місяць на Чернівецькій студії телебачення Василь Стріхович записав її. Назарій був дуже щасливий. Вступивши до Чернівецького університету, Яремчук не покидав «Смерічки». Вечорами поїздом приїжджав на репетиції у Вижницю. Коли бачив, що в Будинку культури, де я проводив репетиції, світилися вікна, радів, що приїхав не даремно.
У фіналі телефестивалю «Пісня-71» вперше на весь радянський союз прозвучала «Червона рута» у виконанні солістів «Смерічки» Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і автора пісні Володимира Івасюка. А наступного року на «Пісню-72» запросили «Смерічку» з моєю піснею «Незрівнянний світ краси», але я переконав музичну редакцію центрального телебачення, що піснею року повинен стати «Водограй», він був більш популярним.
На телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» «Смерічка» перемогла з моєю піснею «Горянка» (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук). Тоді ніхто й не думав про те, що буде далі…»
Чернівці. «Смерічка» на професійній сцені
Після зйомок «Червоної рути» заступник директора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Фалік запросив Дутковського разом зі «Смерічкою» та Софією Ротару перейти на професійну сцену в філармонію. Левко, порадившись з колективом, вирішив залишатися у Вижниці. А чоловікові Софії Анатолію Євдокименку запропонував створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм. Наприкінці 1971 року ВІА «Червона рута» із солісткою Софією Ротару, взявши за основу свого репертуару популярні пісні ансамблю «Смерічка», поїхав у свій перший концертний тур. «Вважаю, що, напевно, зробив помилку, можливо, «Смерічка» з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Софією Ротару була би неперевершеною на той час не тільки в Союзі. Але ж хто не помиляється… У творчості все може бути», — розмірковував Левко Дутковський.
Фалік два роки стояв на своєму, він мав рідкісне відчуття талантів, він чудово розумів, що українське мистецтво тільки виграє від того, якщо «Смерічка» стане професійною. І йому все вдалося! Левко з Аллою і Василь Зінкевич переїжджали в столицю Буковини.
Усі домовленості Фаліком були дотримані, також питання зарплати і житла.
«Я дуже багато навчився у Фаліка, — підкреслював Левко Дутковський. — Міг мені шепнути: «Прікідивайтєсь «валєнком»: ані гаварят, а ви — малчітє! Не дай Боґ сказать, што ета пєвіца хуже етой. Для музикантов і пєвцов ета будєт абідой на всю жизнь!»
1975 року естонське телебачення зняло на Буковині і в Косівському та Коломийському районах Івано-Франківщини фільм «Виступає ансамбль «Смерічка» під керуванням Левка Дутковського». У стрічці через призму пісень «Смерічки» було показано багатогранне образотворче мистецтво народних умільців Буковини та Гуцульщини. Телефільм центральне телебачення демонструвало лише раз, а в рідній Україні він був заборонений і знятий з телеефіру. На щастя, естонці спромоглися продати його в 16 країн світу. У нас залишилась вже перероблена копія…
«Після зйомок почались чергові цькування. «Нас постійно «розбирали» і критикували на партзборах, хоча ми не були членами партії, створювали для нас певні творчі «умови»… Довелося покинути філармонію і «Смерічку». Першим пішов Василь Зінкевич і почав працювати у волинському ВІА «Світязь», яким керував буковинець Валерій Громцев. Назарію запропонували житло, і він повернувся у філармонію, а я став звукорежисером на Чернівецькому обласному телебаченні. Робив звукозаписи ансамблів «Смерічка», «Червона рута», «Жива вода», «Беркут», «Гуцулочка», співаків Назарія Яремчука, Софії Ротару, записував фонограми до нових пісень Володимира Івасюка і робив записи його авторського виконання. Виготовляв фонограми на замовлення центрального телебачення та всесоюзної фірми грамзапису «Мелодія». Якось прийшов до мене на пробний звукозапис юний студент Чернівецького музичного училища Павло Дворський, і я порекомендував його Пінхасу Фаліку для роботи у Чернівецькій обласній філармонії…» — в деталях усе пам’ятав засновник «Смерічки».
1979 рік. Ренесанс «Смерічки»
«Смерічка» за ці роки дуже занепала, втратила популярність. Назарій усе робив, щоб повернути мене в колектив. І таки вмовив. У 1979 році ми відродили ансамбль. В колектив прийшли нові музиканти. Солістами стали Віктор Морозов і Павло Дворський. Ми знову здивували глядача новими піснями, світло-лазерним оформленням, його мали одними з перших у союзі. Алла Дутковська знову приємно вразила всіх оригінальними вирішеннями концертних костюмів, — свідчив Левко Дутковський. — До нас повернулися всесоюзна популярність, супераншлаги. Та, «дякуючи» партійним функціонерам і їхнім інтригам, у нас виникали різні колізії і непорозуміння. Коли Назарій у новій концертній програмі на Українському телебаченні заспівав ще й рок-н-рол у чорній декольтованій сорочці з абстрактно вишитими золотистими зірками (костюм Алли Дутковської), ця «вольность» переповнила чашу терпіння начальства. За вказівкою цк компартії України відбулися закриті партійні збори на телебаченні, мене звинувачували у «націоналізмі». Почалось цькування «Смерічки», і доля «нєуправляємова» та безпартійного Дутковського була вирішена. 1982 року покинув свій колектив назавжди.
«Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя — ми зробили б набагато більше»
«На жаль, з плином часу все потроху почало забуватися. З’явилися самозванці- «друзі» Володимира Івасюка, всезнаючі «теоретики-Івасюкознавці», а також по кілька «перших виконавців» на кожну його пісню, які, вигадуючи різні небилиці та випинаючи себе, навмисно замовчують заслуги «Смерічки» і мою продуктивну творчу співпрацю з Володимиром Івасюком, — із сумом зазначав Левко Дутковський. — Безумовно, мені це небайдуже. Щоби хто не говорив і не вигадував про ансамбль і Володю, затерти, затьмарити чи применшити роль «Смерічки» у розвитку української естради неможливо. Всі, хто пам’ятає ті, вже далекі, 1970-ті й шалений успіх ансамблю в Україні та поза її межами, твердо знають, що саме «Смерічка» дала життя і планетарний розголос першим пісням талановитого Володимира Івасюка.
Ми дружили і співпрацювали більше одинадцяти років. Разом переживали творчі злети та падіння, недоброзичливість і заздрість чиновників і «друзів», а також пожинали лаври великої слави, яка мала і свої негативні наслідки, що не легко позначались на нашому неспокійному житті…
Коли Івасюк приїжджав зі Львова до Чернівців, ніколи не оминав мою скромну «хрущовку», завжди заходив до мене в гості і показував свої нові пісні. Моя кімната наповнювалась потоками чарівних звуків Володиного акомпанементу, а добре поставлений сильний, приємного тембру голос його лунав на весь багатоповерховий будинок. Здавалось, навкруги все піднесено співало і раділо від Івасюкової музики. Моя дружина Алла, яку вже неможливо було здивувати новою піснею чи вокальними даними співака, захоплено слухала Володимира, радіючи його творчим успіхам, і казала мені: «Оце Володя! Який чудовий композитор, а співак який! Шкода, що стаціонарно навчається, а то був би у «Смерічці» неперевершеним солістом».
…Були часи, коли все чинилося для того, щоб я нічого не робив. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя — ми б зробили набагато більше. Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, один одного доповнювали.
Назар до «Смерічки» хоч якийсь час співав у хорі, а Василь взагалі не мав уявлення про спів.
Звання заслуженого артиста отримав пізніше від своїх учнів Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. І народним став набагато пізніше від них. Тренери завжди за кулісами, в тіні. Нагороди і регалії мене ніколи не цікавили.
Швидко плине час, але я завжди відчуваю відсутність Назарія Яремчука, Володі Івасюка… Їх не замінить ніхто. Як ніхто не замінить дуету Яремчук–Зінкевич.
З ностальгією згадую ті незабутні часи. Те, що колись творив, — уже історія, легенда, приємний спогад, найкращі роки життя, молодість і… моя та наша «Смерічка».
Михайло МАСЛІЙ.
