Леся Самаєва: “Жити треба сьогоденням. Жити усвідомлено і наповнено”

Мені здається, що кожна людина саме під час от таких страшних подій, такого горя довкола починає більше цінувати своє життя, життя інших, цінувати стосунки. І, насправді, починає набагато більше віддавати — свого тепла, любові, піклування, розуміння. Як на мене, в кожної нормальної, емпатичної людини саме в такі часи загострюються всі ці відчуття. Ти починаєш цінувати ось такі базові речі, які, можливо, в ситому, мирному житті нам не настільки й потрібні були. А в час катаклізмів, невимовно болючих, несправедливих втрат саме такі якості людські дуже важливі. І, слава Богу, вони є і проявляються в українцях.

Ще одне моє неймовірне захоплення нашими людьми, нашою нацією — волонтерство, яке народилося ще з 2014 року і стало саме таким саме в нашій країні. Сила, самовідданість, активність наших волонтерів просто зашкалюють. І така потужна хвиля волонтерства — це теж, як на мене, саме від тих почуттів, що народжуються у важкі, трагічні часи.

Волонтерство в Україні — абсолютно унікальне явище, що зруйнувало всі наративи сусідньої імперії про українців як про егоїстичний, боязкий народ, якому, мовляв, своя сорочка ближче до тіла, якому аби сало було на столі й таке подібне. Українське волонтерство цілковито перекреслило отой стереотип про «мою хату скраю», нав’язуваний нам росіянами впродовж століть. Становлення нашої незалежної нації, яке ось так турбулентно тепер проходимо, доводить зовсім протилежне.

Загалом початок великої війни для мене — то абсолютна розгубленість, страх перед невідомістю. Зараз геть інакше сприймаю нашу дійсність. І, значною мірою, допомогли мені слова колишнього в’язня нацистського концтабору Аушвіц, австрійського психолога і невролога Віктора Франкла. Пригадуєте, їх часто цитували, коли українці почали усвідомлювати, що ця війна — не на тижні й не на місяці. «Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікувань того, що ж іще може статися» — ось так колишній в’язень описав досвід виживання в концтаборі.

Ці його слова, напевне, зараз і є моїм таким певним девізом. Намагаюся не ностальгувати за минулим, а жити сьогоденням, жити усвідомлено і наповнено. За принципом: прокинулася зранку — слава Богу, дякую нашим захисникам, у мене попереду є день, за який можу встигнути задонатити, зробити ще багато корисного, обійняти близьких, потурбуватися про них, зіграти в театрі, вийти на знімальний майданчик. А ще продовжую мріяти, планувати. Що от закінчиться війна, нашою Перемогою, звісно, будемо відбудовувати країну, яку так нещадно руйнують вороги. Мрію, що поїдемо колись сім’єю подорожувати нашою неймовірно красивою Україною, Європою, світом…

Відразу після повномасштабного вторгнення ми з колегами в один момент залишилися без роботи й, відповідно, без коштів на життя. Вже й мріяти не могли, що колись зможемо вийти на сцену чи стати в кадр. Окрім усього іншого жаху, що тоді переживали, було дуже некомфортно від усвідомлення, що раптом твоє акторство виявилося абсолютно непотрібним. Люди в Україні, в переважній більшості, продовжували робити щось своє, всі інші професії були дуже затребувані, а ми стали безробітними. Більше того, без перспектив на свою роботу. Здавалося, це вже нікому ніколи не буде потрібним. Який театр, які вистави, тим більше, зйомки, серіали, кіно?!

Тяжкий був період… Тому, знаєте, тодішній емоційний кач зараз допомагає реабілітувати усвідомлення нашої потрібності в тяжкі часи. Хвиля театрального підйому — тому доказ. Та й не лише театрального. Адже й кіно знімають. Люди на нього чекають, цікавляться, коли, наприклад, наступний сезон серіалу вийде.

Знаєте, хоч би де бували на гастролях, скрізь люди просять комедію, коли підходять до нас після вистави, аби взяти автограф, сфотографуватися. От реально — просять! Жодного разу не чула прохання про драму. Тому не звертати на це увагу не можна. А загалом, як на мене, творчий процес не має якихось рамок. Якщо людині болить, якщо хоче зараз висловитися про війну, є потреба в такому меседжі, вона має це робити. Так, у нас війна, але життя триває. Боже, ми його живемо таким, яким воно є. Воно більше не повернеться назад ні одним днем, ні однією годиною чи хвилиною. Тому зараз треба робити те, що відчуваєш, зараз відрефлексувати.

Тепер, бачу, багато театрів ставлять епічні драми, класичні, звертаються до світової драматургії. Тому що є така потреба. Ми ж розуміємо: сто років тому світ трусило, а людство жодних висновків не зробило. ХХІ сторіччя, а воно знову по колу ходить, знову турбулентність по всьому світові. Тобто людство не змінюється — чи то воно з камінням у руці, чи то з ядерною зброєю. Все одно знаходяться виродки, які хочуть зруйнувати все навколо. Тому й кажу: якщо є потреба в таких-от класичних творах, треба ставити. Але й комедія теж, як бачимо, важлива. Не можна обмежуватися якимись рамками: от те на часі, а це — не на часі. Якщо хоча б в однієї людини болить, отже, на часі. Отже, знайдуться ще ті, яким це відгукнеться. Сучасне мистецтво повинне відображати те, що і як відчуваємо зараз, що переживаємо.

Вони неймовірні! Вони талановиті! Вони такі цілісні всі, такі дорослі. Це абсолютно інше покоління. Іноді мені здається, що наші студенти значно доросліші за нас самих. Вони вже зараз відчувають відповідальність за своє життя й дуже свідомо до цього ставляться. Вони добрі, дружні, красиві. Маю на увазі красу не зовнішню. Красива людина для мене — це наповнена людина. Тобто в якої бачу розум, бачу стрижень усередині, в якої очі світяться. Отож у мене аж подих захоплює від усвідомлення того, яких хороших дітей ми з Олександром Яремою набрали на свій акторський курс.

Із 2014 року я прийняла принципове рішення, що в публічному просторі спілкуватимуся виключно українською мовою. (Хоча на той момент ми ще в театрі грали й російською, переважну більшість серіалів зазвичай знімали тоді російською). Розмовляти українською — це для мене зараз природно, звично, хоч і росла в зросійщеному середовищі. Більше того, мене неймовірно обурює і дратує, коли чую російську, особливо ж у відповідь на мою українську. Просто не можу цього зрозуміти й пережити. Мій покійний тато все своє життя говорив українською мовою. І тоді мені здавалося, що він один-єдиний україномовний у зросійщеному Києві. Зараз розумію, що тато насправді, бідний, переживав, коли ти в Україні не можеш бути забезпечений своєю рідною мовою. Це ненормально! Як українка, як людина, котра хоче чути, говорити, спілкуватися державною мовою, маю ж на це право. Та мене ним й досі не забезпечують повною мірою. На одинадцятому році російсько-української війни, тепер, коли нас усіх просто фізично знищують усіма можливими способами, все одно чути у відповідь російську, — ну, це якась дикість, це приниження. Тепер не змовчую і даю відсіч. Занадто вже довго толерувала подібне.

Невже так важко вивчити державну мову?! Відкриваєш будь-яку книжку українською мовою і читаєш вголос, виговорюєшся. Бодай зробіть для початку таке мінімальне зусилля над собою. Ніхто ж не вимагає відразу бездоганного володіння мовою. Нехай це буде з помилками, нехай суржиком, але — з бажанням. Тільки-но людина сама собі скаже, що хоче розмовляти українською мовою, і щось для того робитиме — їй усе вдасться. То брехня — про вік, про звичку, про своїх російськомовних батьків. Це просто небажання. А коли в такій війні воно й досі є в людей, то виникає запитання стосовно їхньої позиції. І що це за принциповість така, і що ви тоді робите в цій країні, державну мову якої так зневажаєте?!

Мене сильно зачіпає, коли люди, які не хочуть переходити на українську мову, аргументують це одними й тими ж наративами. Про те, що військові говорять російською, про те, «какая разніца на каком язикє». Ну, добре, ви такі недалекоглядні, але чому вважаєте, що довкола вас такі ж самі недалекоглядні люди?!

Дуже вдячна вам, що запитали мене про нашу мову. Бо хочу говорити про свою принципову позицію в цьому питанні. Адже це я, як і інші україномовні українці, й досі почуваюся притисненою за свою рідну українську мову в рідній Україні.

Нам відступати немає куди, нас просто тоді знищать, тож маємо витримати, маємо перемогти. Бо ми дуже потужна, красива, креативна, талановита, працьовита нація. Нація, яка повинна продовжуватися, прикрашати цей світ, надавати йому геніальних ідей і допомагати людству ставати кращим.