Хтозна, яким був, як розвивався б український театр, аби до нього не прийшов на початку минулого століття режисер-реформатор Лесь КУРБАС. Адже це він радикально модернізував наше сценічне мистецтво, поєднавши національні традиції з передовими європейськими течіями. Це він перетворив український театр із «хуторянського», побутового на інтелектуальний, авангардний та конкурентоспроможний у світовому контексті. Він хотів такого театру, де актор — це «розумний арлекін», а вистава — не просто розвага, а глибоке філософське дійство.
І хтозна, який театр могли б мати згодом, аби радянська тоталітарна влада, що знищила покоління українських митців 1920-х — початку 1930-х років, названих згодом «Розстріляним відродженням», дала йому можливість сповна творити і віку свого дожити. Втім навіть після арешту та заслання режисер не припиняв свою творчість. Йому вдалося перетворити театр у в’язниці на осередок справжнього мистецтва й поставити там близько десяти вистав.
«Лесь Курбас заблукав — потрапив не в те століття, не на ту вулицю; і вирішив призначити собі роль Слуги Театру — так грають з життям тільки ідеалісти, але – парадокс! — доба на якийсь час прийняла ці правила гри. Ідеалістові вдалося те, на що не спромігся прагматик», — писала про режисера Неллі Корнієнко, засновниця (1994 року) і керівниця Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, докторка мистецтвознавства, театрознавиця, заслужена діячка мистецтв України, дружина шестидесятника, режисера театру та кіно Леся Танюка. Вона мала право те стверджувати, адже саме Неллі Миколаївна, за її словами, 50 років займалася Лесем Курбасом: «І моя перша дисертація, і єдина в світі монографія на 500 сторінок написані про Курбаса… Тому можу стверджувати, що знаю кожен день Курбаса. Я його реконструювала 50 років. І можу сказати, що Курбас сьогодні входить у трійку-п’ятірку світової режисури».
Життя Леся Курбаса (25.02.1887 — 3.11.1937), видатного українського режисера-новатора, засновника модерного театру «Березіль», ключової постаті «Розстріляного відродження», поділяється на етапи навчання, створення «Молодого театру» (європеїзація сцени), творення філософського театру «Березіль» у Харкові та трагічну загибель у таборах.
Згадаймо нині про значиму не лише в українській культурі постать — про нашого великого режисера, актора, теоретика театру, драматурга, публіциста, перекладача Леся КУРБАСА.
ЙОГО ТЕАТРИ
Театр був йому близький з дитинства. І грати на театральній сцені почав у дитячі роки, був задіяний у невеликих епізодичних ролях. І не було в тому нічого дивного чи надзвичайного. Адже народився хлопчина в родині акторів. Степан та Ванда Курбаси грали в галицькому театрі «Руська бесіда». Світ хлопчик побачив 25 лютого 1887 року, під час гастролей театру в місті Самбір (Самбірський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині — Самбірський район, Львівська область). Батьки його не були заможними, та все ж намагалися дати своїй дитині гарну освіту.
Навчався Олександр-Зенон (саме таке повне ім’я Леся Курбаса) в Тернопільській гімназії, потім — у Львівському університеті, де брав активну участь у боротьбі за українізацію цього навчального закладу. На знак протесту проти політики полонізації (ополячення, спольщення) перевівся до Віденського університету, вивчав філософію, слухав лекції зі славістики. Також закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.
Цікавий факт: Лесь Курбас знав вісім мов, вільно володів англійською, німецькою, французькою, польською, давньогрецькою, латиною, санскритом та івритом. При цьому принципово не вивчав і ніколи не використовував російську.
Після повернення на Галичину працював у «Гуцульському театрі» Гната Хоткевича, згодом — у тій же «Руській бесіді», де виступали колись його батьки і він сам, будучи дитиною.
А вже 1915 року разом із друзями створює в Тернополі перший стаціонарний український професійний театр «Тернопільські театральні вечори». Можливо, до того його надихнула й поїздка до Європи, знайомство з театральним мистецтвом у Варшаві, Празі, Берліні, Мюнхені. «Тернопільські театральні вечори» пропонували своєму глядачеві етнографічний репертуар, українську класику, а також модерні п’єси Володимира Винниченка, що принесли цьому драматургові європейське визнання й ставилися не лише в Україні, а й у театрах Німеччини, Італії, Іспанії та інших країн.
Наступного року Лесь Курбас на запрошення видатного актора та режисера Миколи Садовського переїздить до Києва й працює в його театрі.
Київський період Курбаса значущий заснуванням «Молодого театру», який орієнтувався на європейські модерністичні течії, став театром пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. Спочатку ж режисер організував студію молодих акторів, а вже з неї і виріс згодом «Молодий театр» — ця його назва з’явилася влітку 1917 року.
Хоча вік «Молодого» був недовгим, проіснував він лише два роки, проте мав неабиякий вплив на розвиток українського театру, подарувавши йому згодом багатьох майбутніх театральних режисерів 1920-х років.
Долучався Лесь Курбас і до видавничої діяльності, будучи відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті», що виходив у Києві. Тут він друкував власні статті, переклади (наприклад, «Трагедія актора» Готгольда Лессінґа), а також театральні афоризми Оскара Вайлда, формуючи модерний погляд на сценічне мистецтво.
У 1919 році за його активної участі було створено Київський оперний театр «Музична драма», де Курбас працював режисером. То була спроба поєднати драматичне мистецтво та оперу, орієнтуючись на український репертуар. Ставилися там «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші твори, спрямовані на створення національного оперного стилю. Театр мав значний вплив на розвиток українського музично-театрального мистецтва, хоча проіснував недовго.
А вже у травні 1920 року Курбас разом із дружиною заснували новаторський український театр «Кийдрамте» (Київський драматичний театр). Діяв театр як мандрівний (1920–1922). Курбас европеїзував його, відходячи від побутового етнографізму. У репертуарі були модернізовані «Гайдамаки» за Шевченком, «Макбет» Шекспіра, «Ревізор» Гоголя. У трупі працювали талановиті актори, у студіях навчався, зокрема, поет Микола Бажан. «Київдрамте», ставши простором сміливих експериментів, суттєво вплинув на розвиток модерного українського сценічного мистецтва. На основі цього театру та інших студій Лесь Курбас створює у 1922 році «Березіль».
Загалом за своє творче життя він заснував шість театрів. «Березіль» (староукраїнською мовою «березіль» означає «березень») став найвідомішим і найамбітнішим проєктом. Це мистецьке об’єднання, яке згодом переїхало з Києва до тодішньої столиці України Харкова, перетворилося на справжню театральну академію з лабораторіями, музеєм і власним журналом.
Саме в «Березолі» Курбас розробив унікальну систему виховання актора, що вимагала високої культури, інтелігентності та стилістичної гнучкості, адже, вважав, «актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним». Отож березольці, окрім театральних дисциплін, слухали також лекції з античної філософії, історії світового театру й живопису, займалися танцями, рисунком, фехтуванням, постановою дикції, гімнастикою, акробатикою.
Лесь Курбас і його трупа знайшли й свого драматурга, п’єси котрого були співзвучні їхнім естетичним засадам. То був Микола Куліш. І саме з цим драматургом Курбас досяг кульмінації своїх театральних здобутків. Вони працювали разом і в Києві, і в Харкові. У цьому творчому тандемі режисера та драматурга народилися, зокрема, такі шедеври сценічного мистецтва, як «Народний Малахій» та «Мина Мазайло», що стали символами «Розстріляного відродження», основою модерного українського репертуару.
Щоправда, ці п’єси не знайшли розуміння в радянських критиків. Леся Курбаса звинуватили в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з його творчих пошуків не розумів та не сприймав і масовий глядач. Згадати хоча б виставу «Маклена Ґраса», де режисер сягнув справжньої філософської глибини. Та попри нерозуміння, а то й недоброзичливість не опускав рук і намагався побороти поширені на той час тенденції спрощеності, вульгаризації мистецтва.
Найвагоміший внесок Леся Курбаса — європеїзація українського театру, перетворення його з побутово-етнографічного на модерний, інтелектуальний і авангардний мистецький інструмент. Такого театру, де вистава нагадувала б складну мистецьку містерію, була не розвагою, а ставала б способом мислення. Він намагався поєднати на сцені психологізм, пластику, музику та ритм для глибокого впливу на глядача.
Розробив власну режисерську систему та метод виховання актора, що базувався на теорії «перетворення» (актор мав не просто копіювати життя, а створювати новий художній образ через інтелектуальну та фізичну дію).
Саме завдяки Курбасу в Україні з’явилися авангардні декорації, світлові ефекти, контраст світла й тіні, використання кінопроєкцій (у 1923 році в одній зі своїх театральних постановок він уперше вдається до цього засобу).
І дякуючи йому, на українській сцені вперше зазвучали твори світової класики — від Софокла до Ібсена, що вивело національне мистецтво на світовий рівень.
Лесь Курбас став першим українцем, котрий здобув міжнародне визнання, — у 1925 році на Міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі його театр «Березіль» отримав золоту медаль.
Цікавий факт. Режисер працював і в кінематографі, створивши у 1924–1925 роках фільми «Вендетта», «Макдональд», «Арсенальці». На жаль, жодна з цих робіт не збереглася до наших днів.
ЙОГО РЕЖИСЕРСЬКІ ЩОДЕННИКИ
Режисерські щоденники Леся Курбаса — це унікальні документи, що розкривають його творчий метод, філософію авангардного театру «Березіль», роздуми про акторську майстерність і складний процес створення вистав.
У них він фіксував пошук нових форм, співпрацю з драматургом Миколою Кулішем та боротьбу за незалежне мистецтво.
Щоденникові записи є основою для розуміння модернізації українського театру, яку здійснював митець. Вони демонструють Курбаса як новатора, котрий кардинально змінив канони українського театру, випереджаючи свій час.
Уривки зі щоденників, статей і лекцій режисера нині звучать, зокрема, в документальному аудіосеріалі «Горизонти Курбаса», створеному Львівським академічним театром ім. Леся Курбаса та Radio Skovoroda. Проєкт досліджує творчий шлях, модерністські пошуки та трагічну долю видатного українського режисера.
Своєю чергою, Харківська літературна резиденція «Слово» та музиканти гурту «Лінія Маннергейма» (Сергій Жадан, Олег Каданов, Євген Турчинов) випустили проєкт, у якому щоденники Курбаса перекладено на біт (ритмічна пульсація), поєднуючи слова митця з сучасною музикою. Цей проєкт під назвою «Курбас. Щоденники» має на меті осучаснити сприйняття постаті Курбаса, зробивши його роздуми про мистецтво та життя доступними для нового покоління слухачів.
ЙОГО ДРУЗІ
Лесь Курбас мав тісні дружні та творчі стосунки з багатьма видатними діячами українського «Розстріляного відродження», які формували ядро театру «Березіль» і загалом тогочасного мистецького середовища.
Найміцніша творча дружба єднала його з видатним драматургом Миколою Кулішем. Їх називали «двома талантами, що знайшли один одного». Разом вони створили новий тип українського театру, де п’єси Куліша, зокрема «Народний Малахій», «Мина Мазайло», знаходили новаторське втілення в режисурі Курбаса. Трагічним символом їхньої дружби стало те, що обох розстріляли в один день. За деякими свідченнями, вони навіть разом перебували в тюремній камері на соловках.
Одним із найближчих соратників Курбаса в «Березолі» був актор і режисер Мар’ян Крушельницький, котрий став продовжувачем його театральної школи.
Із Миколою Хвильовим, лідером літературного угруповання ВАПЛІТЕ, їх єднала спільна ідеологія модернізації української культури та «європейського вектора» розвитку мистецтва.
Із головним художником «Березоля» Вадимом Меллером Курбас розділяв естетичні погляди на авангардну сценографію.
ЙОГО КОХАННЯ. З КУЛЕЮ В СЕРЦІ
Він був красивим — стрункий, смагляве, з правильними рисами обличчя, високий лоб, грецький профіль. Замолоду замість краватки носив артистичний бант, на голові — капелюх із широкими крисами. Такого важко було не помітити. Та особисте життя Леся Курбаса складалося непросто. А пристрасть нерідко народжувалася саме в театрі, перепліталася з його творчою діяльністю. Жінки були не лише коханими, а й музами та партнерками по сцені.
Першим коханням-випробуванням стала для 26-річного Курбаса акторка, прима театру «Руська бесіда» Катерина Рубчакова. Котру шанувальники називали «галицькою Заньковецькою», і чоловік якої та батько її дітей був режисером й актором у цьому ж театрі. Із Лесем вони не раз грали у виставах закохану пару, і в його серці народилося справжнє кохання до партнерки по сцені. Коли ж наважився їй відкритися, вона не відповіла взаємністю й начебто просто засміялася колезі в обличчя. Чи могло його закохане серце те витримати?! От і вистрелив із револьвера просто в нього, аби вкоротити собі віку. Та куля застрягла в нижній частині серця. Лікарі не наважилися її діставати, аби не нашкодити чоловікові ще більше.
Так і прожив із тією кулею в серці наступні 24 роки свого життя — аж поки друга куля, випущена в урочищі сандармох, не обірвала його життя…
Те нагадування про перше, нерозділене кохання не завадило йому згодом, після лікування, повернутися до свого театру, більше того — знову виходити на сцену разом із Катериною Рубчаковою.
А справжньою жінкою його життя, вірною супутницею та дружиною стала балерина, згодом провідна актриса театру «Березіль» Валентина Чистякова. Їй було 19. Йому — 30. Вони зустрілися в Києві у 1918 році, куди вчорашня гімназистка разом із батьками втекла з більшовицької москви. Валентина займалась у балетній студії танцюриста Михайла Мордкіна в будівлі театру «Бергоньє» на Прорізній, 17. Там же відбувалися й репетиції та спектаклі «Молодого театру» під керівництвом Леся Курбаса.
Запримітивши красиву й талановиту дівчину, котра вміла співати, танцювати, була артистичною, він узяв її до свого театру. Навчив етнічну росіянку й української мови — та так, що всі свої ролі в україномовних п’єсах грала без жодного акценту. Прийшло до них і кохання. У вересні 1919 року закохані обвінчалися в Андріївській церкві у Києві.
Мати Леся Ванда Адольфівна не в захопленні була від невістки, коли син привів ту на оглядини. Занадто юною, занадто інфантильною видалася вона їй. Та хіба ж могла уявити, що з Валентиною вони проживуть поруч не один десяток років, уже без їхнього коханого сина та чоловіка.
На жаль, доля не подарувала Лесеві та Валентині дітей, і своє спільне життя подружжя повністю присвятило театрові. Чистякова важко пережила розгром театру в 1933-му, арешт і смерть чоловіка. До останніх своїх днів залишалася йому вірною. Жила в Харкові з 1943 року, разом зі свекрухою.
«Я пройшла довгий «хресний шлях» думок про самогубство і, нарешті, подолала себе… Так-от! Моя маска веселості і дотепності коштувала мені дуже дорого, але вона рятувала мене від докучливих друзів!» — писала Валентина Миколаївна. Вона знайшла в собі сили жити далі, виходити на сцену Українського драматичного театру імені Шевченка в Харкові, а її ролі цього періоду увійшли до золотого фонду українського театрального мистецтва. Згодом викладала в Харківському інституті мистецтв, писала статті з питань акторської майстерності, спогади про «Березіль» і Курбаса.
ТРАГІЧНИЙ ФІНАЛ
У 1933 році Курбаса усувають від керівництва «Березолем» — 5 жовтня колегія наркомосу усрр ухвалила рішення звільнити його з посади художнього керівника та директора театру. У протоколі засідання підкреслено, що він займав «позицію українського націоналіста», а театр «не зміг зайняти відповідне місце в створенні українського радянського мистецтва».
Із постанови народного комісаріату освіти усрр на доповідь театру «Березіль», 6 жовтня 1933 р.: «Вистави «Народного Малахія», «Мини Мазайла» тощо, які вів Курбас, підкреслюють буржуазно-націоналістичну лінію «Березоля», особливо ж його керівника. При високій майстерності акторського виконання вистави, що ними керував Л.Курбас, були ходульні, схематичні, формалістичні, відірвані від нашої дійсності. Ось чому переважна більшість вистав «Березоля», навіть ті, що їх не можна зарахувати до ідеологічно шкідливих, не могли бути сприйняті широкими пролетарськими масами. В основі трактовки героїв вистав Курбасом велася буржуазно-ідеалістична лінія».
Останньою п’єсою, поставленою Лесем Курбасом і Миколою Кулішем, стала «Маклена Ґраса». Після сьомого показу її було заборонено, театр «Березіль» ліквідовано.
Наступного дня після того засідання Курбас, відчуваючи загрозу, поїхав до москви, де встиг кілька місяців попрацювати постановником у двох театрах. Дружина та мати навіть зібралися навідатися до нього напередодні Нового року. Проте 25 грудня 1933 року його заарештовують, звинувативши в участі у контрреволюційно-терористичній Українській військовій організації, і за намір убити другого секретаря цк кп(б) постишева. Після тривалих «допитів» 10 березня 1934 року Лесь Курбас підписав протокол про те, що він є «контрреволюціонером». Суд, який відбувався у Харкові 9 квітня 1934 року, ґрунтуючись на цих «зізнаннях», засудив його до 5 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Покарання відбував на будівництві біломорсько-балтійського каналу. У 1936 році був переведений до соловецького табору особливого призначення.
Валентина Чистякова листувалася з чоловіком, відсилала йому книги. Він не переставав працювати і в засланні, створивши й там театр — для ув’язнених. Потім листи від нього приходити перестали…
9 жовтня 1937 року «особлива трійка» управління нквс одним списком засудила до смерті 1825 ув’язнених, яких утримували в соловецькому таборі. Серед них були Лесь Курбас і його друг Микола Куліш. 3 листопада, до двадцятої річниці жовтневої революції, їх розстріляли в урочищі сандармох (карелія). Існує легенда, що обох убили однією кулею, аби «зекономити», оскільки в розстрільних списках вони стояли під сусідніми номерами.
Упродовж багатьох років радянська влада приховувала факт розстрілу. Тільки в 1957 році Валентина Миколаївна отримала офіційне повідомлення про те, що справу проти її чоловіка припинено у зв’язку з відсутністю складу злочину, а ще через чотири роки, на її офіційний запит, надійшло свідоцтво, в якому стверджувалося, що Курбас помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Вона так і не дізналася правди про чоловікову смерть, відійшовши в інший світ 1984-го, у віці 84 років. Правда стала відомою, коли в 1997 році були виявлені місця масових поховань, а згодом знайдені розстрільні списки соловецької тюрми особливого призначення. Значився в них і Лесь Курбас.
…На 13-му міському кладовищі в Харкові у 1993 році було встановлено пам’ятник-пантеон родині Курбасів. Там спочивають його мати Ванда Курбас і дружина Валентина Чистякова. У цей пантеон було підсипано землю з урочища сандармох, де ймовірніше і похований Лесь Курбас в одній зі спільних розстрільних ям серед тисяч інших жертв сталінського терору.
ПАМ’ЯТЬ
21 грудня 1991 року Кабінет Міністрів України постановою №367 скасував постанову раднаркому усрр від 17 грудня 1933 року «Про позбавлення Л.Курбаса звання народного артиста УСРР».
На фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка 1989 року встановлено меморіальну дошку в пам’ять про режисера, а «Мала сцена» театру знову дістала назву «Березіль». У холі театру знаходиться бюст Леся Курбаса.
Його ім’я носить Львівський академічний театр.
Скульптурна постать режисера встановлена у Києві, в сквері на вулиці Прорізній, 8, неподалік від будівлі, де колись працював його «Молодий театр».
У Старому Скалаті на Тернопіллі діє Меморіальний музей-садиба Леся Курбаса. Працює державний Мистецький музей режисера у Самборі, філіал Національного музею імені Андрія Шептицького, та встановлені дві меморіальні дошки. У Відні, де свого часу жив Лесь Курбас, також є меморіальна дошка.
Нацбанком України до 120-річчя режисера 26 лютого 2007 року було введено в обіг присвячену йому ювілейну монету, що входить до серії «Видатні особистості України».
130-річчя від дня народження великого режисера відзначали в Україні на державному рівні.
У багатьох населених пунктах України є вулиці його імені, присвоєно воно й деяким школам.
Заснована державна премія імені Леся Курбаса, яку щороку присуджують професійним театральним режисерам за вагомий внесок у розвиток сучасного театрального мистецтва України і вручають у лютому до дня народження режисера.
Тоталітарному радянському режиму не вдалося знищити Леся Курбаса, й він продовжує жити — як постать, як новатор. У 1926 році режисер написав:
«Власне, все моє життя — підйоми світлого стремління, віри і сили — в чергу з ніччю безвілля, коли чернь моєї душі бере верх і править державою Леся Курбаса. І після тридцяти рішаючих змагань, коли темне перемагало — я все-таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, що вміє бути свідомістю моря, хмар, гір, нації, людини взагалі. Сказано десь: досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропаде. Вона навіки наша власність. Навіть у калюжі до нас повернеться, на неї ми будемо сліпо і помацки йти».
«ВІН І ДОСІ НЕ ВИЧЕРПАВСЯ»
«Курбас — людина майбутнього, і це зовсім не метафора. Сьогодні ми можемо констатувати, що театр — а український театр так точно — не доріс до його відкриттів. І в ХХІ столітті європейський театр робить ті речі, які пропонував і впроваджував Курбас. І це був дуже важкий шлях, трагічний шлях. Курбас прийшов у народ, якому він відкривався, якому дарував свої сенси, — і зустрів велику безодню. І він був змушений себе адаптувати. Так було, бо прийшли люди, зовсім не готові до нього, так склалась історія. І Курбас насправді досі не вичерпався, — писала про нього нині покійна Неллі Корнієнко. — І я можу сказати, що Курбас сьогодні входить у трійку-п’ятірку світової режисури. Його викладають у шести європейських країнах, пишуть дві монографії. Сорбонна пише монографію про Курбаса. Вони вже побачили всі реконструкції вистав Курбаса. Іншу монографію пишуть в Італії».
Це дійсно знакові події для популяризації українського авангарду у світі.
Університет Сорбонна (Sorbonne Universite) в Парижі активно досліджує спадщину «Березоля». Зокрема, в межах циклу конференцій «Українська весна» проводилися лекції, присвячені сторіччю театру «Березіль» та українському театральному авангарду. Дослідники мають доступ до унікальних матеріалів, включаючи цифрові реконструкції та архіви, що дозволяє аналізувати втрачені вистави.
В Італії дослідженням творчості Курбаса займається, зокрема, Ніколетта Мізлер (Nicoletta Misler), професорка історії театру та фахівчиня з українського авангарду. Вона є авторкою праць про український театр і брала участь у підготовці матеріалів про Курбаса для європейських наукових видань.
Завдяки проєкту Open Kurbas науковці по всьому світу тепер можуть бачити тисячі оцифрованих негативів, макетів сценографії та щоденників, що фактично замінює перегляд «живих» вистав для істориків театру.
Його спадщину продовжують вивчати і в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса.
«Я покараний за те, що люблю українську націю», — писав режисер у своїх щоденниках. Високу ціну заплатив він за ту свою любов. Не допустімо, ми, нині сущі, бути покараними тим самим ворогом за нашу любов до України, до своєї культури, до свого слова, до своїх людей. За прагнення бути нацією. Бути вільними. Бути собою.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК.
У розповіді використані матеріали про життя та творчість Леся Курбаса з відкритих джерел.
