Лариса Руснак: “Вірю в силу, яка є всередині кожного українця”

Принаймні намагаюся ті сили, оптимізм і віру знаходити. Зараз рятуюсь роботою, якої, на щастя, маю дуже багато. Сама рятуюсь тими концертами, з якими буваю у шпиталях. Рятуюсь і коли ходжу на зустрічі з вдовами, матерями загиблих та зниклих безвісти наших захисників. Звісно, неможливо перебрати увесь той їхній біль втрат, але важливо бодай якусь його частинку допомогти притишити, просто побути поруч із цими жінками, обійняти їх… У нашому страшному сьогоденні й така допомога потрібна… Мене ж особисто рятує ще й те, що дуже стомлююся репетиціями, які мусять бути регулярними. А вони фізично дуже виснажливі. Як, скажімо, у виставі «Кураж» за твором німецького драматурга Бертольда Брехта, що була поставлена ще задовго до великої війни. Ми нещодавно відновили на сцені Театру юного глядача на Липках показ цієї пластичної драми режисера Олексія Скляренка, котрий від початку повномасштабного вторгнення пішов на фронт. Грають у ній зараз нові виконавці — теж прекрасні, чудові. Вистава без жодного слова, танцювальна, тому потрібно постійно фізичну форму підтримувати, розслаблятися не можна. Як фізично, так і морально. Але це теж таке рятівне коло в моєму сьогоднішньому дні.

— Прочитання, а ще точніше — протанцьовування вами своєї ролі матінки Кураж змінилося з великою війною?

— Ще й як змінилося. Воно стало дуже глибоким. Ми ж коли готуємося до вистави, то максимально занурюємося в умови свого існування в ній, у своєму персонажеві, у його переживаннях. Це історія жінки, котра проходить крізь війну з усіма її жахами, руйнаціями, втратами. Зрештою, війна це чи ні, а переживати смерті дітей — про те навіть говорити страшно. А зараз це стало, на жаль, для багатьох українців тим власним гірким, трагічним досвідом, про який не прочитаєш в книжці і не подивишся в кіно. Це стало ось тут, поруч. На роботу до Театру Франка я йду або їду через Майдан Незалежності. І щоразу дуже боляче бачити ту величезну кількість прапорців, що утворили такий-от народний меморіал пам’яті загиблих українських воїнів. І кількість тих персоналізованих прапорців збільшується з такою швидкістю — там уже просто ліс із них виріс. А скільки таких по всій Україні…

От і тому ця вистава стала настільки глибокою й болючою, вона просто серце пронизує, рве його. У ній присутні різні сцени, об’ємні, різні стани проживання війни. Навіть втрачаючи, людина з часом пристосовується до життя у ній, звикає. На війні й зустрічаються та розлучаються, закохуються і сміються. У виставі якраз є все: біль, радість, горе, любов, жарти… І вона — поза часом.

Часто виступаю з віршами на різних заходах, зустрічах, і завжди дуже обережно ставлюся до того, що саме, де і кому читати. А вірші ж у моєму наборі різні: болючі, складні, ліричні. Наприклад, до хлопців наших коли йду, то що їм — про війну читати, коли вони тільки-но звідти повернулися?! Тому більше читаю про кохання, лірику, яка зігріває, часом щось жартівливе. Бо там — так. А от мами, хоч би як це дивно може звучати, сприймають, коли читаєш те, від чого сльози на очі навертаються. Потім спілкуюся з ними, обіймаємося, плачемо разом. Запитую, чи не боляче їм від прочитаного мною. «Ні-ні, — кажуть. — Ось таке нам треба».

Із матерями наших захисників часто зустрічаюся, уже так багато серед них добре знайомих облич. З’являються й нові… У цих мам обличчя просто стерті від сліз, вони весь час плачуть. І як ти можеш їх утішити, чим?! Але ж приходять на зустрічі, їм потрібне спілкування, їм потрібно знати, що вони не самі. Їм потрібно, щоб хтось потримав за руку. Попри все шукають ліки для своєї душі. Вони не лежать і не вмирають. Багато хто з цих жінок мають таку силу, що тягнуть ще на собі й інших. А багатьом потрібен просто пластир якийсь душевний, чи що. От і намагаюся такий притулити до їхніх ран, аби полегшити біль…

Загалом що з мовою нашою відбувається… Хоча ж, здавалося, повинно було б уже до кожного прийти розуміння, що говорити чи ні українцям в Україні українською — зараз це питання життя та смерті.

Готували ось зі студентами спільну історію для поетичного вечора при свічках до дня народження нашої Ліни Костенко. Подивилася на цих дітей — Боже, вони прекрасні. Зараз знімаюся теж із молодими — вони прекрасні. Все усвідомлюють, чудово говорять. Можливо, мені просто щастить на таких. Та, з іншого боку, (зітхає) навіть від цих прекрасних дітей інколи чую дуже багато… російського матюччя. Воно вже стало просто бідою якоюсь. Мене дуже тригерить, коли на вулиці чую російський мат — від дітей, від дівчаток. Можна зрозуміти мат в окопі — у хлопців вихід енергії такий. А тут?! Потрібно ж берегти, тримати все українське, чисте! Ось від цього мені боляче дуже — чути матюччя саме від дітей. Якось батьки мають про це дбати. Інколи роблю зауваження, дівчатка начебто й усвідомлюють. Хоча мені й не дуже комфортно їх повчати. Бо коли починаєш на когось тиснути, обов’язково це спричинить опір, заперечення. Тому, напевне, треба жити так, як сама вважаєш за потрібне. Звісно, ідеалу бути не може, все одно хибиш, помиляєшся, зрештою, усвідомлюєш свої помилки. Але принаймні маєш жити чесно — для себе найперше. І максимально прагнути до ідеалу. І вперто робити свою справу, без жалю й каяття, як кажуть, хоч би як важко нам усім сьогодні було.

Як на мене, сильно піднялася українська література. Дуже багато прекрасної, глибокої поезії. А от у театрі, відверто кажучи, не бачу такої глибини. Саме глибини. Так, люди ходять на вистави — і як на своєрідну терапію. Але, мені здається, в театрі зараз стало багато форми і менше змісту. Коли ти приходиш туди й неспішно занурюєшся в усвідомлення себе, своєї потрібності, усвідомлення того, що треба в собі розгледіти, аби зрозуміти, яких змін потребуєш сам. Щоби змінилася реальність навколо. Але це процес, як на мене, неспішний, не тіктоківський, що захоплює просто зміною картинок. Ось мені не вистачає в театрі саме такого процесу. Складається враження, що він намагається змагатися з інтернетом: картинки, красиві форми, аби неодмінно чимось вразити, такий собі екшн, фільм дії представити.

Ми повинні перемогти! Бо життя ж не зупиняється! Травинка й крізь асфальт проростає. Божий задум не в тому, аби життя знищити. Нас би вже давно не було, аби судилося зникнути з землі. Ми ж все одно відновимося, все одно будемо жити і творити! Я вірю в Бога, вірю у вищий розум, вірю в силу, яка є всередині кожної української людини. Навіть знаю, де та сила, — вона прямо в нашому серці. Дуже вірю, що життя переможе смерть, переможе цей жах, і ми, як природа навесні — попри цьогорічний холод, морози, сніги — все одно розквітнемо.