Катерина Степанкова: “У моєму колі немає байдужих”

У підвалі театру «Сузір’я», тобто безпосередньо на Малій сцені опинилося багато людей. Потім хтось виїздив, приходили інші. 25 лютого мені передали ключі, оскільки лишилась єдиним представником театру серед тих, хто там лишався.

У тому підвалі були Ада Миколаївна, Матвій, я, друга дружина мого сина Вікторія Петрова (вже нині Степанкова) та Віолетта Кіртока. Дякую Богові, що Віолетта опинилась поруч. Вона з 16-го року наш провідник на фронт. Саме завдяки Віолетті на момент широкомасштабного вторгнення я мала і певні знання, і певні контакти, і хоч якийсь власний досвід щодо війни, оскільки саме з нею ми стали заїжджати у військо, без якихось високих погоджень. Віолетта воєнна журналістка, хоч терпіти не може, коли її так називають. У грудні вийшла упорядкована нею друга книга «Народні герої України. Історії справжніх» — результат тривалої та ретельної роботи Віолетти на фронті з 2014-го. Тоді, в останні дні лютого, вона була поруч і з моєю родиною, і допомогла мені зорієнтуватись, що і як робити для посильного нашого цивільного спротиву.

Велика підтримка і тоді, й донині — від неймовірної Юлії Бартле. Також безліч конкретних питань і дієвої допомоги я отримала від волонтерки Наталії Дмитрієвої — і волонтерської точки, яку організувала вона. Наталія Хазан, Юлія Даценко, Оксана Деменко, Аня Янчевська, Наталія Погожева, Ірина Батько-Ступка, Віктор Петров, Олександр Кришталь, Лесь Косинський, Кирило Нікрашевич, Богдан Жданов, Роман Костін… Я не перелічу всіх, хто в ті дні був поруч і не зупинявся ні на мить, і чим міг допомагав, впрягаючись в усе.

До мене почали звертатися з питанням, куди можна було б перераховувати кошти, аби долучатися до нашої допомоги хлопцям. Так і виникла назва «Дрібне сузір’ячко», — чотири жінки, дитина і кіт у маленькому підвальчику рідного театру.

Із вечора 3 березня в основному приміщенні театру ми розташували бійців. «Рух Опору «Вільна Україна» формував добровольчі підрозділи, з усієї України на захист Києва та Київщини стікалися добровольці. До мене звернулися з приводу розташування бійців, і ми підготували театр таким чином, щоб непошкодженою зберегти власність театру, і прийняти 35 людей для проживання із харчуванням і можливістю навчання. Протягом березня–квітня так і функціонували, як розташування та навчальний центр. Жило в нас до 40, а навчалося до 70 бійців. Для багатьох військових театр «Сузір’я» став останнім цивільним домом перед фронтом.

А було нас у театрі для забезпечення: Віка Петрова, мій менший Матвій, Маруся Шварньова, Ліза Цапенко, Олександр Полонський, Саша Кришталь, Іра Батько-Ступка, Світлана Орліченко, Ольга Атанасова… Хтось на початку виїжджав, хтось вертався, хтось час від часу від’їжджав. Зручно, що наш дім біля театру, у другій лінії за ним. Наші бійці ходили до мами додому по черзі митися, по 7–8 чоловік щодня, якось нарахували і 22. Тобто це тільки з підрозділу, що стояв у «Сузір’ї». А ще ж приходили помитися, попрати речі, ковтнути чаю інші бійці, так би мовити, залітні екіпажі, тоді ж весь Київ носився, а дім наш знали в багатьох підрозділах. Бійці Добровольчого Українського Корпусу, які тримали Київ і Київщину, навідувались до мами. В неї в домі весь час сушилися чиїсь речі. Ада весь час прала, сушила, готувала, годувала. Ще й говорила з усіма. Мене дражнили «фрау комендант», але окрім того мала шалену кількість координаційної роботи, й аби не Віка, не Юля, не Віолетта, не Наталка Дмитрієва — я б тоді не витягла.

Не нехтували ми й індивідуальними запитами, допомагаючи лежачим хворим, родинам літніх людей. Володимир Півень, який став водієм-волонтером «Дрібного сузір’ячка», розвозив продукти та ліки по адресах Києва, окрім наших нагальних справ.

Дуже багато роботи щодо біженців тяг на собі Олександр Мегель, рідна мені людина, дуже нам допомагав… Згодом став до лав Збройних Сил і загинув у Бахмуті на початку цього року.

У найперші дні в шаленому темпі безліч питань вирішив для нас Паша Лі. А 6 березня його вже не було на світі. Російська куля в серце. В Ірпені.

Згодом, наприкінці квітня, ненадовго темп трошки приповільнився, і знову пішли запити, бо хлопці виїхали — хто на північ, хто на схід, хто на південь. Ми переформатовували свою роботу. У нас уже не стояли бійці, не треба було двічі на день годувати і знаходити для них усе необхідне саме тут, але театр довго ще залишався для багатьох логістичною точкою.

Хочу сказати про неймовірну людину, котра допомогла нам із харчуванням бійців. Жанна Данілова, менеджер ресторану на Ярославовому валу, яка в перші дні сама стала до плити. І то саме її їжа першою поїхала на «Охматдит», коли мені Наталка Нагорна сказала, що є така потреба. Тоді в кілька лікарень від нас поїхала їжа, й готувала її Жанна. І потім раз на день вона годувала наших бійців півтора місяці поспіль.

Тобто спрацьовували побутові та фахові контакти, те, що живу на Ярославовому валу з 90-х, що працюю там у театрі. Тоді люди швидко спізнавалися, навіть просто глянувши один одному в очі.

Жодної людини, на яку я не могла б покластися, — друзі з 2014, 15, 16… і давні, перевірені війною! Вдячна Богові за тих, хто допоміг мені бути корисною упродовж 2014–2021, інакше не знала б, куди бігти, що робити.

Чому можу радіти нині… Ось нещодавно озвучила своїй подрузі, котра вчергове готувалася до виїзду на фронт, що оскільки хороших новин немає, треба витягувати хороше з поганого. Чесно кажучи, боюся радіти. Але ж тут є і така жіноча хитрість на виживання. Гірко тим, із ким поруч нікого немає. Коли є дитина, то іноді радієш навіть із того, що поїла, бо має поганий апетит. Радієш її маленьким радощам. Днями разом із іншими батьками була на звітному уроці в Школі Вірського, де займається менший син. У воюючій країні, в столиці, діти вчаться танцювати, займаються класикою. А як вони танцювали «Гуцулку»! З яким захватом. Радість це? Радість. І коли ти рахуєш радість від того, що ми не в концтаборі нині, то знайдеш її і в дитячій усмішці, і в муркотінні свого кота, і в тому, що тобі вдалося комусь зробити невелику радість. Коли йдуть твої вистави, і глядач сміється, плаче, аплодує та дякує, що допомогли забутися хоч трішки в тяжкі часи, — не можу ж сказати, що для мене це не радість.

Так, ми не можемо вже радіти з того, що раніше, та зараз можемо радіти дуже простим речам.

Порівняти хоча б минулу зиму й нинішню: світло світиться, є на чому зготувати їжу, можна не думати, як зігріти хату. Це вже втіха. Особливо, коли знаєш тих, хто живе інакше зараз, в цю хвилину. Коли в тебе багато хто на фронті, а в нашій родині троє чоловіків у Збройних Силах, троє Олексіїв: мій чоловік, мій старший син і чоловік племінниці Дарини (тож моя мама й каже, що в неї онук та двоє зятів у війську), то міряєш своє життя тим, як кожен із них живе зараз. І вже не залежуєшся в теплому ліжку, не застоюєшся в гарячому душі, починаєш себе в усьому трошки обмежувати. Це безглуздо, звичайно, але інакше не можеш. А з іншого боку, ти й не маєш посилювати свої якісь тяжкі психологічні стани недбальством стосовно себе, бо зламаєшся.

Це п’єса, написана, коли німці, австріяки почали повертатися з російського полону, про те, як їх сприймали вдома. Свого часу, в 60-ті, вона пройшла по всіх топових сценах світу.

Я не дуже готова робити сучасний матеріал, як кажуть, на злобу дня. Тому що, як на мене, ця війна потребує певних усвідомлень. Тому взялась за давню п’єсу, оскільки мені цікавіше працювати через паралелі, лишається простір для метафоричності, вільний від прямолінійності. Але все одно це вистава-маніфест. Вона звернена до суспільства, яке приймає людей, котрі пройшли війну, пройшли полон. Коли одна з ветеранок російсько-української війни подивилася першу камерну версію «Нетутешнього» в «Сузір’ї», ще в 2017-му, то сказала, що це п’єса про ПТСР суспільства.

Звісно, в мене є матеріал, який можна ставити, але звернулась саме до «Нетутешнього», і щаслива, що вдалося співпрацювати із Олексієм Зубковим. Багато в цій виставі про те, що ми всі переживаємо зараз. Про те, що людині може стояти пам’ятник у рідному селі, а їй кажуть: лишайся мертвим, бо живим ти тут нікому не потрібен. А це — моя основна нині тема, у житті, тож і в роботі. Тому що й займаюся саме тими, хто лікується, аби повернутися на передову, або тими, хто вже не зможе воювати.

Напевне, нічого не скажу з того, що, можливо, надихнуло б. Так відповідала і в березні 22-го. Так відповідаю зараз. У мене на день — кілька поразок і кілька перемог. Перемога України — це тоді, коли перестану боятися за найдрібніших у нашій родині. Моєму онукові зараз 5 років, меншому сину — 12, і я не хочу, аби їм колись довелося воювати з росією. Але для мене самої зараз так стоїть питання: день до вечора. Було чи ні хоча б трішки перемоги в якомусь питанні, — у векторі Перемоги України? Якщо когось відстояв із бійців, комусь допоміг, якщо відправив на фронт щось корисне — день недаремний, переможний день.

Знаєте, що найгіркіше? Коли нашому «Дрібному сузір’ячку» приходить донат на 12 гривень, 32… Я й сама так відправляла — і 50, і 87… протягом восьми років: є на картці останні 300 — 270 відправляю, є 500 — 470 відправляю. І тут точно знаєш, що ті 12 гривень — все, що в людини є. І така пожертва — найдорожча, до сліз.

Тому коли кажуть мені: вам тяжко, ви так живете, — та не тяжко, та недостатньо роблю! Але кажу лише за себе. Так живу я. Так живуть мої друзі. Можемо тільки кожен за себе відповідати і трішечки плечем підчовгувати того, хто поряд.

Слава Богу, моє коло не розслабилося, не розсередилося. У моєму колі немає тих, кому пофіг. У моєму колі всі знають, що ворог може в будь-який момент стати під Київ. І знову стоятиме питання: опинимося в концтаборі чи ні. Після 24 лютого в моїй парадигмі світу: радій і дякуй, що не в концтаборі. Все.