Духмяний хліб із золотистою скоринкою… Хто з нас не любив у дитинстві похрумтіти нею, потай відщипнувши від величезної запашної хлібини? Сьогодні полиці магазинів ломляться від розмаїття короваїв, батонів, хлібців та булочок: житніх, цільнозернових, висівкових, заварних, та ще й із кмином, паприкою, злаками, родзинками тощо. Ну, просто очі розбігаються від хлібних делікатесів! А ще можна вдома спекти хліб на будь-який смак у хлібопічці чи духовці.
Я ж хочу розповісти про хліб, який пекла з картоплі моя бабуся Онися в селі Мізин на Чернігівщині. Той хліб не мав вишуканого смаку, але саме завдяки йому вижили в голодні роки вона, вдова розстріляного фашистами чоловіка, та троє малих дітей. Один із них — мій тато, Анатолій Петрович Макей.
Цей рецепт, записаний на пожовклих аркушах, випадково знайшла серед паперів. Пам’ятаю, як шістнадцять років тому записала його в зошит. Попрохала бабусю розповісти, і вона погодилась. Дуже мене здивувало, що справжній пшеничний хліб з’явився в повоєнному Мізині аж у середині 50-х років минулого століття. До того часу в раціоні місцевих мешканців був лишень картопляний.
Воно й зрозуміло: в тих краях, багатих на торф, картопля родила дуже щедро. Тож господині готували її як у традиційному вигляді — тушковану або печену в печі, або ж у вигляді начинки для пиріжків чи вареників. У бабусиній родині її найчастіше відварювали цілою, а відвар споживали як самостійну страву. Зазвичай сьорбали ложками з великої миски, навіть не заправивши. А у свята бабуся діставала з сіней гусячу пір’їну, обережно вмочувала в олію, а потім мастила той «суп». Дітвора його їла так, що аж за вухами лящало. Той відвар називали «єгли», ще й примовлячли: «Поїли та й спать лягли».
Отож розповім вам, як у Мізині пекли хліб із картоплі. Записано зі слів Онисі Максимівни Макей.
«Чистили півтора пуда (24 кілограми) картоплі, щоб вистачило на цілий тиждень. Варили горщик чищеної картоплі, а потім ще гарячою товкли або пропускали через м’ясорубку й залишали на ніч, щоб вичахло.
Уранці робили розчину. В дерев’яній діжці розмочували те, що засохло від попереднього разу. Клали туди холодну пом’яту картоплю та трохи кислого тіста. Тоді воно підходить (брагує).
А на ніч терли на тертушку ще сирої картоплі, частину сипали в розчину, а остачу складали в полотняний мішечок. Його підвішували над мискою, щоб юшка стекла. Потім цей мішечок клали під камінь — прес, щоб витекла вся вода. Жом робиться майже сухим і ламається. Із ним замішується вся розчина.
Вона ще трохи в теплому місці підходить. Поки витопиш піч, тісто й підійде. Тоді розкочували на хлібини і на дерев’яній лопаті висаджували в піч, на дубові або капустяні листи. В печі хліб добре підходив і був дуже смачний.
Та картопляний хліб швидко черствів. Тоді його нарізали скибочками, складали в горщик і ставили в піч. Як розпариться — стає як свіжий.
Капустяні листки з літа висушували, а потім цілий рік використовували як противні. На одному листку вміщувалась одна хлібина. А ще робили маленькі палянички — налиганці, з салом були дуже добрі. Тепер би їх не їли, а тоді діти вихоплювали з печі наввипередки.
Після війни до 1955 року його так і пекли. А тоді вдови збирались разом і їздили підводою за 35 кілометрів до Шостки, де в магазині продавався справжній пшеничний хліб. Кінь був старий і сліпий, але дорогу знав. На возі вмішувалось 200 хлібин. Їх вистачало на цілу зиму. Буханки складали у велику скриню, яка стояла в сінях. Там вони замерзали і зберігались, як у холодильнику. Для дітей після картопляного білий хліб був, ніби булка.
У голодовку в нашому селі мало вмерло людей, бо збирали та їли луговий часник, щавель. Рибу в Десні ловили й варили з нею борщ. Так і вижили».
…Уже десять років немає на світі бабусі Онисі. Вона похована не в рідному Мізині, а у Світловодську на Кіровоградщині, де доживала віку в домі моїх батьків. Але лишилися кілька старих фотографій та зошит, в якому записаний рецепт мізинського картопляного хліба.
Людмила МАКЕЙ.
