Цьогоріч дві пам’ятні дати Ігоря Білозіра — 24 березня композитору сповнилося б лише 70, а 28 травня мине 25 років з дня жорстокого вбивства москальськими черевиками…
«Львів якось ревно відстоює те, що Ігорко тільки львівський митець. А чому не радехівський? Не буковинський, не тернопільський, не франківський? Не український?! Він був всеосяжний, його люблять і будуть любити там, де живе чи буде жити бодай один українець, — каже Валерій Маренич. — Я роками, десятиліттями знав, адже був очевидцем, що Білозіра та його пісні любили волиняни. Нам він також рідний». «Ми завжди з задоволенням їдемо на Волинь, бо ж то наші сусіди, — стверджував Ігор Білозір в інтерв’ю волинській молодіжній газеті у липні 1986 року. — А ще дуже гарний тут глядач: вимогливий і водночас доброзичливий. Він по-справжньому оцінить хорошу пісню, вловить і фальш. Це для нас дуже важливо. Тому саме в Луцьку щоразу виносимо на суд шанувальників наші нові роботи». «Гуцулам Ігорко завжди був рідний, для нас прізвище Білозір пахне карпатським духом», — констатував гордість прикарпатського краю Михайло Сливоцький. «І я співала «Пшеничне перевесло», яке вперше почула в Тернополі на конкурсі «Молоді голоси» в квітні 1981-го у виконанні львівської «Ватри». Ігор був з тих мелодистів, яких дуже мало в нашій естрадній пісні, — визнає Лілія Сандулеса. — Він умів любити людей, радіти кожному прожитому дню».
Читачі «Порадниці» мають можливість прочитати, як Ігоря Білозіра і його «Ватру» чекали, приймали і любили в Києві, Тернополі, Івано-Франківську, на Буковині та Волині.
«Він ніяково почував себе у коридорах ніби рідного йому Міністерства культури»
Керманич ВІА «Кобза» Євген Коваленко майже двадцять років приятелював з львів’янином, співав його пісні: «Ми з ним прогулювалися центром Львова, ходили на Личаківський цвинтар до могили Івасюка. Нас впізнавали на вулицях, усміхалися знайомі і незнайомі люди, зупинялися, просили автографи. З десяти перехожих дев’ять звертали увагу на нас. А якось біля могили Івасюка ми завели розмову про постійні проблеми з реєстрацією і дозволом виконувати власні твори. Без членства у Спілці композиторів мав проблеми Володя, який навчався на композиторському факультеті і не закінчив його, так само і Білозір, який вчився на композиторському і також його не закінчив. Не дали… Тоді Ігорю підказав, як можна зареєструвати пісні, не будучи членом Спілки. Їх приймали через Міністерство культури, їх навіть купували і платили авторські гонорари.
Якщо Олександр Білаш чи Ігор Шамо приходили і приносили просто клавірчик, то їм туди двері були відчинені навстіж. А як бути самодіяльним авторам, які писали популярні твори, я знав, адже був членом колегії Мінкульту, наймолодший серед усіх. Був відділ, який займався закупівлею авторських творів, а дозвіл давала спеціальна комісія. Міністерство могло закуповувати якусь пісню, чи пісні, і навіть платити за це гроші. Але вона мала пройти якийсь контроль, худраду. Ми домовилися з Ігорем, що заведу його в той відділ і допоможу зареєструвати пісні. Білозір приїхав до Києва і привіз цілий портфель, що роздувався, своїх пісень, записаних на бобінах на 38-й швидкості. Надворі був 1985 рік. Коли зайшли в потрібний кабінет і Білозір почав витягувати з портфеля кілька десятків тих бобін (на кожній була лише одна пісня), то в якийсь момент керівник цього підрозділу не витримав і сказав: «Може, вже досить!» Так уперше Ігор офіційно зареєстрував частину з написаних пісень. Йому навіть заплатили гроші! Ніколи не забуду, як Ігор ніяково почував себе у коридорах ніби рідного йому Міністерства культури, в яке сам зайшов тоді перший раз».
«Уперше зустрілися з Ігорем у дверях Міністерства культури, він виходив з Женею Коваленком після реєстрації своїх пісень, — свідчить поет-пісняр Вадим Крищенко. — Ігор упізнав мене першим: «Це ви — Вадим Крищенко! Як добре, що ми зустрілися!!!» Наговорив багато добрих слів про мене. А я вже мав гарні пісні, які співали Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Ігор сказав, що хотів би щось зі мною написати. Йому хотілося створити щось таке, щоб усі співали, щоби було слово «Україна», щоб пісня несла радість, світло, тепло. Я сказав, що подумаю. Так народився наш первісток «Ласкаво просимо».
Невдовзі дав йому кілька текстів. Знову Ігор швидко написав прекрасну мелодію і нашу пісню «Вірю» заспівала не тільки Оксана Білозір із «Ватрою», а її до свого репертуару взяли Василь Зінкевич та Іво Бобул. Потім народилася пісня «Вічний вогонь», яку щемливо виспівала Оксана разом із «Ватрою».
Ігор був прекрасним мелодистом. Чесно кажучи, ми мали дві яскраві постаті в новітній музичній естрадній культурі України: Володя Івасюк та Ігор Білозір».
«Він приїжджав до мене в гості до Києва, — розповідає Юрій Рибчинський. — Був відкритим і щирим, мав надзвичайно позитивну енергію. Після першої ж зустрічі ми стали вірними друзями, я знайшов у ньому споріднену душу, однодумця. У моєму житті подібне сталося вдруге, після зустрічі з Володею Івасюком.
Ми дуже любили Україну, українську музику, рідну пісню. Про її долю розмовляли і переживали цілодобово, кожним вдихом і видихом. Нині складно сказати, як сталося, що не написали ми з ним жодної пісні… Як і всі молоді люди, про те не думали: як не сьогодні, то завтра чи післязавтра напишемо щось; адже часу попереду так багато, чого поспішати. То були найкращі роки».
«Коли приїжджав до Луцька, ми мали справжнє свято»
Василь Зінкевич співав не одну пісню Ігоря: «Вірю» на вірш Вадима Крищенка, «Ніби вчора» (Петра Запотічного), але найбільше тішився «Світлицею», яка з його голосу звучить як сповідь сина перед рідною ненькою.
«Ця тема – вічна, як сонце, небо, земля, як вічна мати… «Світлиця» — трактування її з позиції сучасності, з висоти нашого двадцятого століття, — визнає Василь Зінкевич. — Мені надзвичайно приємно, що пісня Ігоря Білозіра та Богдана Стельмаха знайшла широкий відгук у слухачів. Коли її співаю — скрізь бачу, як тепло люди сприймають цей твір. Коли зала вибухає оплесками, я адресую їх не собі, я розцінюю це як очевидний успіх перш за все авторів пісні виконавця. Не так уже і часто співпраця композитора, поета і співака стає справжнім творчим союзом. «Світлиця» ж якраз і дає право говорити про його існування і утвердження».
«Уперше ми зустрілися наприкінці 1970-х у Львівській філармонії, хоч мені видавалося, що зналися все життя, — стверджує Валерій Маренич. — Ніколи не могли наговоритися за одну ніч, як це часто буває у творчих людей. Скільки цікавих, повчальних і життєво необхідних для нас обох ночей провели в розмовах до світанку. Ми навчалися один в одного. І робили це щиро, не соромилися признатися, що хтось чогось не знає. Мали споріднені душі.
Згадую свої ранні виступи у Львові, коли один із високопоставлених чиновників дозволив собі вголос російською з разючим галицьким діалектом сказати: «Нада падумать, зачєм Марєніч будоражит украінскую маладьож!» А в Білозіра скільки таких казусів було!? Чому він так рано покрився сивиною? Від доброго і легкого життя? Отримував догану за доганою! І перш за все за те, що був свідомим українцем.
Знаю по собі: де появлялася моя персона — в селі, райцентрі, серед шахтарів, військових — то було свято, все кидалося і всі бігли до мене. Приїжджали до нас, на Волинь, Білозір і його «Ватра», то все було так само. Яке телебачення, яке кіно чи футбол — все було «до файки»! Коли Ігор приїжджав до Луцька, ми мали справжнє свято. Ігор Білозір для мене був і назавжди залишиться людиною-святом!»
Ігоря і «Ватру» в Тернополі чекали і любили повсюдно
«Тернопіль був і є для мене рідним містом, у ньому мені завжди затишно і тепло, — справедливо визнавав Ігор. — Серед усіх міст України він вирізняється тим, що тут не тільки в центрі міста є дивовижної краси озеро, а й перше в Україні Співоче поле. Саме там на одному з перших рухівських мітингів я співав, а незабаром ми стали незалежними і самостійними».
«Співати в Україні — значить бути українцем. Наш співучий народ завжди вважав: вище пісні може бути лише молитва! Ігор це розумів, як талановитий посланець Господній і як свідомий патріот рідної землі, — підкреслював художник Дмитро Стецько. — Я вбачав в особі Білозіра серйозного композитора, здатного писати широкі музичні полотна, класику. Класична музика — вищий ступінь мистецтва, вона наповнює людину справжнім відчуттям свята життя, робить кожного шляхетнішим, добрішим і мудрішим. Недаремно хтось з великих сказав: «Музика змушує блискати наші душі». Популярні Ігореві пісні давно глибоко осіли в душах мільйонів, мені видавалося, що настав час йти далі.
Якось сказав йому: «Пісні твої надзвичайно гарні, вони актуальні, але ця музика є розважальною, для ніг, для танців. Варто би писати щось складніше: симфонії, сюїти, сонати, етюди, ноктюрни, фантазії, духовну музику. Запитання залишилося риторичним. Він не перечив, хтозна що було в його мелодійному серці, які скарби він міг ще написати і подарувати світові».
1990 року Ігор завітав у Тернопіль. Зібралися найвірніші друзі. І майже до світанку слухали щойно записану пісню «Встань з колін, народе мій!» на вірш Петра Запотічного. Наступного дня гуртом пішли на Співоче поле, де проходив мітинг на підтримку виходу Литви із радянського союзу. Його всі вітали, відразу запросили на сцену і повідомили: «З нами Ігор Білозір!» Він не був готовий до цього, все сталося досить швидко. Ігор ледь не розгубився, адже ніколи не виступав на політичних мітингах. Врятувала аудіокасета з піснею, яку мав у кишені. Вийшов на багатотисячне велелюдне віче і мовив: «Ніколи не вважав себе політиком, тому краще вам заспіваю. І ви все зрозумієте». Ігоря і його пісню підтримали вулканом оплесків. Ще б пак: з нами Білозір, і нам нічого не страшно, нам усе під силу. Народ і його пісні — єдині!»
«І гуцулам Ігорко завжди був рідний, для нас прізвище Білозір пахне рідним карпатським духом»
«Ватра» частенько гастролювала в Прикарпатському краї, де мала своїх палких та вірних шанувальників. У гуцульських концертних залах ансамбль мав постійні аншлаги, його у нас чекали з нетерпінням щоразу і квитки розкуповували заздалегідь, — визнавав Степан Пушик. — Я сидів у залі та милувався свіжим подихом Білозірових пісень, які він так майстерно писав на вірші Богдана Стельмаха. Особливо виділялася «Світлиця» та «Нам не зашкодить чарка вина», яка була споріднена з моєю «Козак гуляє».
Після одного з таких концертів ми зібралися на пізню вечерю в педінститутському гуртожитку. Ігор прийшов з Оксаною. За столом переговорили про все: від анекдотів — до артистів естради, поетів, композиторів. Розмовляли про «Бітлз», його улюблений «Uriah Heep», про Володю Івасюка, якого шанували і поважали всі, про долю української пісні. Ігор був сміхованцем, дотепником, душею товариства. Любив жарти сам і залюбки слухав інших. Час збіг так швидко, що вже світало, а ми не могли наговоритися. Я тоді писав прозу, якраз працював над романом «Страж-гора», з яким мене висунули на здобуття Шевченківської премії. Не судилося нам з Білозіром, не пощастило нічого народити.
Ігор належав до тих рідкісних митців, які не вміли ображатися. Він не лише сам жартував, а й цінував жарти інших. І я це завжди відчував. Він, як і Володя Івасюк, був з інтелігентної, великодушної, високоморальної когорти свідомих молодих українців. І це тішило».
«Нас єднало багато що, а найбільше — рідна пісня, — гордився цим Михайло Сливоцький. — Обидва з раннього дитинства виростали у пісні. Господь подарував мені невимовне щастя викохати і винести людям на добро «Пісню про матір», яку написали мої друзі — поет Степан Пушик і композитор Василь Їжак. А Ігореві Всевишній допоміг створити синівський гімн матері в пісні «Ніби вчора». Ми з Білозіром — найщасливіші у світі, адже наші рідні матусі ще за життя довго тішилася цими найдорожчими для них творами. Мені так хотілося, щоб Ігор написав щось і для мене. І видавалося, що ми ще такі молоді, попереду все життя. Встигнемо гори перевернути… Як ми помилялися…»
«Смерічка» співала його пісні
«То був час, коли я очолював філармонійний буковинський колектив у 1979–1982 роках. У нас працювали високопрофесійні музиканти зі Львова: Віктор Морозов, Ігор Лесько, Саша Соколов, Юрій Луцейко. Вітя запропонував зробити смерічанський варіант «Перевесла», яке було популярне в репертуарі «Ватри», — твердив Левко Дутковський. — Пісня нам дуже сподобалася, і звучала вона поряд із творами Володі Івасюка та інших митців. А ще у репертуарі «Смерічки» була пісня Білозіра на вірш Романа Кудлика «День моєї Батьківщини».
1990 року мене запросили в журі «Пісеннного вернісажу». Мешкали ми всі у столиці в готелі «Україна» у номерах класу люкс: я, Ігор, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Валерій Маренич, Мар’ян Шуневич, однак після концертів збиралися у номері Білозіра. Він умів гуртувати навколо себе колег і друзів. Весело було нам, усі ще живі та щасливі. Емоційним двигунчиком і епіцентром нашої артистичної гамірної компанії були Ігор з Валерієм Мареничем, яких єднала особлива багатолітня приязнь. Ігор завжди з великою повагою ставився до мене. Чудово знав історію ще вижницької «Смерічки» 1960-х років, шанував мій творчий доробок. Приємно було чути з його уст, що він вчився на моїх піснях, на моїй «Смерічці». Він мав талан зробити «Ватру» 1980-х подібною до «Смерічки» 1967–1973 років. Прийде час і пісенну творчість вижницької «Смерічки» та львівської «Ватри» Ігоря Білозіра вивчатимуть скрупульозно і належно в підручниках історії України».
«Нас познайомив Назарій Яремчук в 1977-му. «Смерічка» тоді давала у Львівській філармонії більше 30 концертів, всі квитки були продані, — визнає Павло Дворський. — Ігор очолював на автобусному заводі «Ритми Карпат». Як ми тішилися його «Пшеничним перевеслом». Дехто казав, що можуть не дозволити її співати, адже вбачали в ній бунтарський, свободолюбивий дух. А ми співали. І її, і «Повіяв вітер степовий», «Батькову криницю», хоч нам закидали, що ці пісні бандерівські. Коли зустрічалися Назарій та Ігор, це треба було бачити: видавалося, що більш веселіших і життєрадісніших та життєлюбніших від них обох немає в цілому світі. Завжди линув сміх, гумор. Розповідали один одному гастрольні бувальщини. Усі наші зустрічі пронизані творчою наснагою, бажанням творити, готувати нові цікаві концертні програми».
Михайло МАСЛІЙ.
