Дмитро Тубольцев: «Для мене найголовніше – бути кращим для себе»

До фронту я був дуже адаптованою людиною. Усе знав, усе давалося легко. Та після повернення зрозумів, що тут, у соціумі, в мене більше проблем, ніж було там, на фронті. Бо там усе просто: попереду ворог, позаду — брати й посестри. А тут стільки всього намішано, почуваєшся незахищеним. Тим паче, що в мене дуже загострене відчуття справедливості. А несправедливості так багато в нашому суспільстві. І навіть коли, скажімо, даєш комусь здачі, відповідаєш ударом на удар, то ще будеш і винен.

Після фронту постійно перебував у великому напруженні. Просто в метро проїхати — і то стало певним випробуванням…

До війни я знаходив людей для свого оточення по розуму. Мені зручніше було спілкуватися з тими, які можуть говорити на різні теми, легко перескакувати з однієї на іншу, навіть не замислюючись. Тому що розвинена людина одномиттєво мислить. Їй не треба довго перезавантажувати свій мозок. Тепер же мені простіше поговорити з фронтовиком, який трактористом працює, ніж із кимось, скажімо, з НАН України… Не зможу пояснити, що таке війна, бо вони там не були.

Скажу так: безстрашні люди колись мали страх. А людина ж таке створіння, що звикає до всього. Я теж спочатку боявся, а потім — уже ні. За дві години в першому бою в мене взагалі пів голови посивіло…

До певної межі, поки почувається комфортно, людина може й не бути захисником, навіть не знати про свої можливості. Адже багато хто, доки не почалася війна, не знав, що він — воїн. Та коли прийшла їхня межа, їх кордон почали порушувати, цей воїн прокинувся. Думаю, 99 відсотків людей, коли буде небезпека для їх рідних, можуть стати такими воїнами, можуть пожертвувати собою. У кожної людини є своє сходинка, на яку може піднятися у спокійному стані, а є сходинка, на яку може піднятися в екстремальному стані.

Я пішов на фронт через свої душевні почуття й через усвідомлення, що не можна допустити ворога сюди, його треба там стримувати, там знешкоджувати.

Духовно – так, щасливий, це — мій рай. Але якщо брати шкурне, суто людське питання, говорити про людину, як про істоту, котра хоче їсти, хоче якогось комфорту, купити собі машину, квартиру, наприклад, а не про ту, котру в собі люблю (бо творця в собі люблю), то — ні. В акторській професії так само працює зв’язка «кум-сват-брат», є свої мафії…

А я не з тих, скажу образно, хто поїде город копати, коли мене попросить той, хто затвердив на роль. Завжди маю гідність, ніколи не дозволю, аби на мене кричали чи принижували мене як особистість, як людину. І щоб говорили: «Дмитре, ми знаємо ваш гонорар, але скажете лише дві репліки — давайте трохи дешевше». То, давайте, кажу, й гратиму удвічі гірше. Ви ж берете мене тому, що я — гарний актор, і ці дві репліки запіндярю так, як ніхто, а платити хочете менше. Знаю, що дивитеся на мене, як на ресурс, і вже подумки підраховуєте, скільки заробітку принесу для купівлі вашого майбутнього нового автомобіля. І це мене ображає, це мене принижує. Слава Богу, є продюсери, котрі дивляться на тебе, як на людину, поважають і в житті, і в мистецтві, дивляться фільми за твоєї участі.

Коли повернувся з фронту, то зрозумів, що до війни в мене були не друзі, а товариші по чарці. А справжні друзі залишилися там, в окопах. І в «Наших котиках» я, на своє щастя, знайшов нових друзів, нової якості. Ті ж продюсери. Ну, з Уляною Супрун ми познайомилися ще на фронті, коли приїздила з гуманітарною допомогою. А тут на «Котиках» знову зустрілися. Та й Марко Супрун, і режисер Володя Тихий, у якого я вже знімався, у фільмі «Брама». Уся знімальна група. Одне слово, «Наші котики» зібрали всіх своїх.

ПРО ЖІНОК

Можливо, через те, що в мені отой воїн, то простіше вмерти за жінку, ніж жити з нею. Ось у чому біда моя. Це — на думку людей. А для мене це щастя, що я такий. Багато людей просто бояться залишатися наодинці й готові бути навіть із ворогами — аби тільки не самотніми. Я цього не боюся. У стосунках із жінкою найголовніше для мене, щоб ми дивилися не одне на одного, бо це стала, мертва, нігілістична форма, а в один бік…

Коли ж котра говорила, що хоче від мене дитину, замислювався: а чи зможу, як мої дідусь із бабусею, до кінця свого життя бути разом із нею? Ні, просто заради дитини жити з жінкою не хочу. Адже це й дитині буде мука, коли житимемо як кішка з собакою. Тому відверто кажу, що не зможемо до кінця життя бути разом, моїх ресурсів для того не вистачить, рано чи пізно ти станеш для мене сестрою — та ким завгодно, тільки не коханкою.

Кілька років тому в Тіни вийшов дуже гарний кліп «Сдаться ты всегда успеешь», і, маючи її номер телефону, просто написав смс: «Дуже вдалий проєкт». Вона у відповідь написала: «Діма, ти?!» — «Я». «А я цифри твого номера телефону пам’ятаю до цих пір». А він у мене незмінний ще з 2000 року. Отак розговорилися, почали спілкуватися, і Тіна запропонувала мені ще в «Голосі країни» попрацювати. Ми ж коли жили разом, я пісні писав, і вона говорила, що її улюблені — з мого репертуару. Там є три пісні дуже знакові, причому одна з них була написана з Тіною просто на кухні. Коли ми зустрічалися, я працював актором у Молодому театрі, написав пісню до вистави «Духів день», і Тіна (в неї була роль Мавки) її виконувала. А Ліля Ребрик головну роль грала разом зі мною. Уявляєте, який зірковий тандем тоді був на сцені?! Ну, і я там на підхваті.

Неважливо, що з вами трапилося — хороше, погане, чи й узагалі нічого не трапилося — якщо дивитиметеся на життя під певним кутом, то бачитимете нове. Шукайте його завжди, хоч би що відбувалося у вашому житті. Будьте вдячні Богу за кожен свій день. І тоді будете щасливою людиною. Незалежно від віку. Я переконаний, що оті цифри, придумані для визначення нашого віку, — це не показник якості життя людини. То — як дорожні знаки, аби знав, пам’ятав, скільки тобі ще приблизно залишилося до того, коли відправишся в іншу путь. А почуватися молодим треба завжди. І розвиватися — розумово, духовно, бути допитливим. От я по життю — завжди дитина, завжди — абітурієнт, бо мене все цікавить. Чого й вам бажаю.