Україна — країна Талантів, Титанів, Геніїв, Самородків і Патріотів. Мільйони їх тут жили ще до нас. Про багатьох ми довідалися нещодавно, піднявши чергові пласти багатої на особистостей, події і трагедії української історії. Хтось прийде на нашу землю колись. А з кимось нам із вами пощастило перетнутися — у часі, або й у просторі. Хтось іще довго, дасть Бог, буде нашим сучасником, а хтось уже відійшов…
Славетного українського поета, автора геніальних пісень і перекладів, публіциста й літературного критика Дмитра Васильовича Павличка не стало 29 січня. Герой України, визначний державний діяч, неймовірно творча і діяльна особистість, якій було щедро вділено 93 роки земного життя. Людина-епоха, яку кожен міг сприймати по-своєму, безсумнівно віддаючи належне його рішучості у боротьбі за Україну. Чатовий української нації, казали про нього. Вів за собою. І сам зізнавався: «В мені є Україна — моє головне почуття». Певно, жодного з нас не оминули його пісні й бодай по телевізору чуті його полум’яні виступи. Час згадати, яким був Павличко, у які візерунки його долі спліталось чорне й червоне…
Рідним краєм Дмитра Павличка було передгір’я Карпат. Народився 28 вересня 1929 року в багатодітній родині лісоруба, в селі Стопчатів, що між Коломиєю й Косовом. Початкову освіту в Яблунові здобував іще польською, а «за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати…» Польською навчали й у Коломийській гімназії. Під час Другої світової 1945-го три місяці воював у складі УПА. За наказом сотенного залишив лави повстанців, повернувся до навчання в Яблунівській школі, став комсомольцем — та це не врятувало від переслідувань: вісім місяців провів у в’язниці 16-річний Дмитро. В ті роки в душу його вперше постукало Слово. Філологію опанував у Львівському університеті. У 35 — переїхав до Києва. (Хоч і надалі цінував кожну зустріч із рідним селом, куди й повернувся назавжди).
Зародок поетичного дару невдовзі забуяв, плодоносячи все новими віршами. Перша збірка поезій «Любов і ненависть» вийшла 1953 року. А от четверта, під назвою «Правда кличе» (1958), мала трагічну долю: майже весь наклад — 18 тис. примірників! — був знищений цензурою. Іван Дзюба вважав, що з Павличка «почалось в Україні… дисидентство», вбачаючи у його вірші «Коли помер кривавий Торквемада» (1955) приховані аналогії зі сталінським режимом.
Раннім шедевром поета став цикл сонетів «Гранослов» (1968), присвячений М.Рильському. Загалом 30 книжок побачило світ за життя Павличка, творчість якого 1977 року була відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка.
«Бажано завжди шукати для своєї теми нових слів, не сказаних іще ніким», — вважав Павличко. Не сприймав, коли про Україну згадували в зменшувальній формі — «Україночко», «матуся». Для нього вона була — тільки «Україна», тільки «мати».
Головним редактором «Всесвіту» він став 1971-го. У роки арештів і наростаючої русифікації Павличкові вдалося неймовірне — друкувати переклади на українську кращих сучасних зарубіжних авторів, часто випереджаючи всесоюзну російськомовну «Іноземну літературу». Лише за 7 років влада, не витримавши, знайшла заміну Павличкові, аби найкращий журнал СРСР, нарешті, став прокомуністичним, але… запроваджена поетом традиція збереглася й по тому.
Отримані в юності знання мов дозволили йому стати блискучим перекладачем з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, низки слов’янських. Його переклади явили українцям нове прочитання творів Данте, Петрарки, Мікеланджело, Лорки, Ґете, Гайне, Рільке, Ібсена… Він уклав антологію світового сонету, зініціював випуск першого повного зібрання творів Шекспіра. Написав два сценарії — до фільму «Захар Беркут» і у співавторстві — до фільму «Сон».
ПЕРЕОСМИСЛЮЮЧИ МИНУЛЕ
«Суперечлива постать», казали про нього позаочі. 36 років, з 1954-го по 1990-й, був членом КПРС, обирався депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. Згодом йому нагадували про це, бажаючи дошкулити. На виборах до ВР УРСР агітатори суперника поширювали вірші Павличка, написані колись на догоду тоталітарній системі — та його програма кандидата вже тоді передбачала боротьбу за Незалежність. «Я був людиною, яку радянська влада ненавиділа, не любила, а зробити мені нічого не могла», — згадував через роки. За словом у кишеню ніколи не ліз, тож навіть коли його, автора «Двох кольорів», КҐБ звинуватила в написанні «бандерівської пісні», одразу знайшовся: таж такі саме кольори має прапор Паризької комуни!
Після аварії на ЧАЕС брав участь у перших, ще «екологічних», мітингах у Києві, де скандували: «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!» Поміж здобутим та омріяним — обрав майбутню Україну. Хоч розумів: шлях до неї буде довгим. Володимир Шовкошитний, запитавши, навіщо взагалі потрібна перебудова, почув тоді Павличкове відверте: «Щоб не задушили в колисці, хлопче!»
Згодом його відповіддю на закиди щодо компартійного минулого стануть «Покаянні псалми» (2004). «Це не тільки моє каяття… Це каяття багатьох людей, каяття доби старої, спроба сказати правду про той час, коли ми були грішними, правильніше, мусили бути такими. Це каяття митаря, який не корчить із себе праведника. Це так само глибока незгода з фарисеями, які гордо ступають і вважають, що вони безгріховні, а тому мають право на посади, на пошану, на народну любов… Не потребую їхнього фарисейського благословення. Я — митар. Мені може сказати осудливу правду тільки Бог і народ — устами далеких поколінь Української нації», — писав до упорядника своєї книжки Ігоря Равліва. В одному з цих сонетів є рядки, котрі зараз сприймаються як Павличкова молитва за Україну, що вже справджується на наших очах і не втратить актуальності до нашої Перемоги. «Благослови, мій Боже, Україну, З’єднай водно всі київські церкви, Завмерлу нашу мову оживи, Козацьку славу підніми із тліну… Але не дай, щоб служники Москви Знов обернули край мій на руїну!»
ЗА ПОКЛИКОМ УКРАЇНИ
Установчі збори Народного Руху великою мірою були успішними саме завдяки Павличкові. В написаному поетом гімні НРУ бриніла неприхована надія: «Ми справедливу й нелукаву, Як храм, збудуємо державу, Де правитиме правда й Бог!» Перший голова Товариства української мови ім. Т.Шевченка, співзасновник Демократичної партії України, співавтор Декларації про державний суверенітет — це все про нього. «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року» — це речення Павличко додав до Акту проголошення Незалежності України, написаного Левком Лук’яненком. А коли Леонід Кравчук не поспішав розпочинати голосування, Дмитро Павличко, нависнувши над ним, голосним шепотом просичав: «Читай! А ні — то я задушу тебе!» За 18 хвилин по тому Україна проголосила Незалежність. А незадовго до того поет закликав до неї, вустами «Гомону», піснею, пам’ятною чи не кожному українцю: «Вставай, Україно, вставай, Виходь на дорогу свободи».
«Мені здається, що я все зробив, як треба, але одне було дуже погано: я повірив тоді, коли під час голосування за Акт проголошення Незалежності побачив на табло 346 голосів, що вже все здобуто… Але потім минав час, і я побачив, як накочуються на Україну нові ворожі хвилі. І тепер, після двадцяти чотирьох років існування самостійної України, ми знову починаємо з того ж самого — боремося з москвою за свою незалежність і платимо за це кров’ю», — підсумовував у розмові з Тетяною Терен.
Тричі обирали Павличка депутатом Верховної Ради України. Він — автор так званої «доктрини Павличка» про нейтральний та позаблоковий статус України. Сім років віддав дипломатичній роботі: був послом України в Словаччині, потім — у Польщі. Зусиллями Павличка у Варшаві постав пам’ятник Тарасу Шевченку. При ньому був підписаний Договір про співпрацю в галузі освіти між двома державами, особливо вагомий тепер, коли в Польщі вимушено перебувають сотні тисяч українських дітей…
Ставши почесним професором Могилянки 2002 року, інавгураційну лекцію присвятив українській національній ідеї. У 74 роки стає активним учасником Помаранчевої Революції. Під час виборчого туру 2004-го проїхав із однодумцями всю країну. «Власна еволюція українства» — влучно охарактеризувала цей етап його життя Ірина Геращенко. Того самого року отримує високе звання Героя України. Обраний на IV Всесвітньому Форумі Українців (2006), п’ять років очолює Українську всесвітню координаційну раду. За часів Януковича — захищає Закон про українську мову, закликає до акцій непокори проти тодішньої влади. 84-річним — бере участь у Революції Гідності. З початком російської агресії його Слово теж стає в стрій. «Я повертаюся в УПА» — красномовно декларує в однойменній поезії. Оспівує Героя, який у його вірші «Мій прапор» уже піднімає український стяг над переможеною столицею імперії. У віці «за 90» — наполегливо клопоче про визнання Героєм України Мирослава Симчича (це таки сталося в жовтні 2022 року) — і вслід за незламним сотенним УПА завершує власний земний шлях…
ТРАГІЧНЕ ЩАСТЯ
Із дружиною Богданою Павлівною вони виростили двох доньок — Соломію і Роксолану. Старша успадкувала батьківський дар, ставши перекладачкою, письменницею, літературознавицею, співзасновницею видавництва «Основи». Дмитро Васильович пишався Соломією, тішився спілкуванням на професійні теми. «Моя душа була в ній, моя надія була в ній, з її відходом моє життя обернулося в якийсь механічний рух, у присмерк, в якому я бачу тільки сумні образи», — згадував Павличко після трагічної смерті 41-річної доньки. Але на люди свого болю не виносив.
«Дмитро в раю. Таких людей уже не роблять. Наші стосунки ніколи не були простими. Ми сварились. Завжди мирились. Найкращі дні були спокійні, з дітьми. Війна забрала у нас 11 місяців і пережити це найважче», — написала в мережі на смерть дідуся донька Соломії Дана.
«МОЯ ДУША ВІДБИЛАСЯ В ДЕЯКИХ ТЕКСТАХ»
Так він казав. І це найперше — про його чарівні пісні, які полюбилися не одному поколінню українців у неперевершеному виконанні Анатолія Мокренка, Дмитра Гнатюка, Квітки Цісик, Лариси Остапенко, Анатолія Свирида, Ніни Матвієнко, Анатолія Сердюка, квартету «Явір», Валерія Маренича й «Тріо Мареничів», етнографічного гурту «Гомін» та ін. Щонайменше чотири десятки їх народилося за його життя, зокрема, у співавторстві з Володимиром Івасюком, Теодором Кукурудзою, Ганною Гаврилець, Валерієм Мареничем, Леопольдом Ященком тощо. Та найбільше — із Олександром Білашем. Павличко давно припускав: кращі з пісень переживуть його. Певно, його найліричніші — вже в наших генах. Такі, як «Впали роси на покоси, засвітилися навколо…», «Та в одного лелеченьки крилонька зомліли…», «Пахне хлібом трава…» А яке українське серце не тьохне від трепетного двоголосся: «Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневі дні. Ми з тобою ще не накупались, А вже грає осінь у вікні»?! І далі, пригадуєте, — про заплетені в сивіючу косу зимові дні й викупані у щасті зорі… Хіба ж можна забути тужливо-прекрасний мотив і слова: «Яворові сниться яворина Та її кохання молоде», «Явором» же — квартетом — на 4 голоси неперевершено співані?
На весь світ відомою й від початку народною стала пісня «Два кольори», охрещена колись цензурою УРСР «гімном націоналістів». За спогадами доньки композитора Олесі Білаш, Павличко з Білашем написали її 1964 року під час з’їзду комсомолу. Нудьгуючи на ньому, роззиралися довкола, аж поки в поле зору потрапила чорна хустка на жіночих плечах, у яскравих червоних трояндах. Поетові згадалися тоді хустки в рідному селі та власні вишиванки. «Червоне — то любов, а чорне — то журба», — промовив до Білаша. А пісня вже творилася в їхніх серцях і душах, тож тихенько покинули залу. Того самого дня в Будинку творчості під Києвом швидко й щасливо народилися «Два кольори». (Минулого тижня, коли українці ділилися спогадами про поета, у мережі з’явилася розповідь доньки таємничої натхненниці Дмитра Павличка — про те, що в яскравій хустині тоді була її мама, тодішня ланкова-кукурудзівниця з села Бочківці Хотинського району Чернівецької області Любов Молдован, яка згодом стала науковцем, доктором наук у галузі сільського господарства). І хоч за пісню Дмитру Павличку тоді довелося аргументовано боротися з «самим» Щербицьким, — перемогли таки «Два кольори». Казали, що від поета вимагали додати до пісні «щасливий кінець», але він не піддався. А диво-пісню аж до наших днів несли й несуть до душ людських найкращі голоси України — від Анатолія Мокренка, Василя Зінкевича, Ярослава Євдокимова, Юрія Гуляєва, Віктора Шпортька, «Явора», Квітки Цісик — аж до Василя Сліпака, Поля Манандіза, Оксани Мухи… І — нестимуть, допоки є Україна.
Ольга ГОЙДЕНКО.
