Психотерапія — це лікування словом, і доступне воно кожному, хто його розуміє. Одначе питання, чи потрібне таке лікування маленьким пацієнтам, не має й поставати. Адже це аксіома. У широкому розумінні: не тільки лікування, а й профілактика, психогігієна, психічна культура. Кажуть, якось молода мати звернулася до мудреця із запитанням: мовляв, моїй дитині вісім місяців, чи не час уже починати її виховувати? Той відповів, що вона запізнилася рівно на вісім місяців. Та, мабуть, і він помилявся. Нині вже ні для кого не секрет, що від того, як почуватиметься майбутня мати під час вагітності, від її настрою та психологічного мікроклімату в сім’ї залежать і здоров’я, і характер, і доля майбутнього новонародженого.
Дехто з учених переконаний: дитина в утробі матері мислить. Правда, я не розумію, як це їй вдається, адже мислимо ми словами. Що ж стосується емоцій — позитивних чи негативних, — то їх, мабуть-таки, плід сприймає. Ми ж знаємо, що навіть найпростіші істоти реагують, наприклад, на тепло і холод, світло і темряву.
Отож виховувати дитину треба вже в утробі матері. А основа майбутнього життя закладається ще раніше. Спосіб життя, харчування, ставлення до алкоголю, тютюну, наркотиків тих, хто має в подальшому створити сім’ю, позначаються на майбутній дитині.
Наукові дані свідчать: близько 70 відсотків інформації, яку сприймає людина за своє життя, припадає на перші сім років, тобто саме на дошкільний період. А це означає, що дошкільне виховання вирішальне в долі людини.
Об’єктивним підтвердженням цього є доля так званих мауглі — дітей, яких викрали та виховали тварини. Це тільки літературні герої — Мауглі й Тарзан — були розумними. Насправді ж усе не так. Діти, виховані тваринами, а їх уже налічується на світі чимало десятків, так і лишилися після повернення до людського суспільства у своєму розумовому розвитку на рівні тварин. Більше того, будь-які намагання навчити їх хоча б чогось не мали успіху. Вони не можуть розмовляти, не їдять варену їжу, не привчаються користуватися ложкою та виделкою, не хочуть носити одяг, а інколи навіть продовжують ходити на чотирьох кінцівках.
Завдання психотерапії та виховання полягає в тому, щоб спрямувати розвиток дитини у позитивний бік, навчити її гратися правильно. І якщо вона, бавлячись, тільки ламає іграшки, то навряд чи виросте творцем прекрасного. У дитячому віці закладаються основи особистості людини, і впливати на формування їх треба змалку.
Це пов’язано з тим, що мозок дитини, позбавлений спілкування з розумними істотами — людьми, не одержує специфічного емоційного та інтелектуального навантаження, не розвивається нормально і не набуває здатності мислити. Збільшуючись внаслідок росту дитини, мозок перероджується і фактично перетворюється за своєю функцією на рубцьовану тканину. Повернути втрачене не вдається.
Є ще й прямий, безпосередній, власне лікувальний вплив психотерапії на дитину. Кілька років тому спеціалісти стверджували, що психотерапію, зокрема гіпноз, можна практикувати на дітях у віці не менш ніж 9—10 років. Досвід свідчить, що це не так. Гіпноз можна використовувати в лікуванні малят іще дошкільного віку. Це пов’язано як із розвитком та вдосконаленням методів психотерапії, так і з прискореним розвитком дітей, зумовленим збільшенням обсягу інформації, зокрема завдяки телебаченню. Крім того, психотерапія далеко не вичерпується гіпнозом. Такі методи, як раціональна, колективна чи групова психотерапія, навіювання навіч та уві сні й ряд інших, тісно пов’язані з педагогікою і зокрема вихованням. Використовувати їх можна значно раніше від помилково встановлених строків.
Більше того, діти самі вже з перших років життя використовують такий метод психотерапії, як імаготерапію, тобто образотерапію. Скажімо, хлопчик, який грається з літаком, створює у своїй уяві образ пілота, а дівчинка, бавлячись із лялькою, уявляє себе в образі матері. До речі, психологи довели: дівчинка, яка з тих чи інших причин була позбавлена в дитинстві можливості гратися ляльками, як правило, не стає хорошою матір’ю.
Батьки повинні займатися психотерапією. Наприклад, коли дитина впала й забилася, розумна мати не кричатиме на неї, а обніме, приголубить, погладить забите місце й заспокоїть — і вже все пройшло, все спокійно, вже не болить. І малюк перестане плакати.
Типовим прикладом, неодноразово висвітленим у літературі, в тому числі й науковій, є, скажімо, історія двох дівчаток, яких знайшли у вовчому лігві в Індії у 1920 році. Амалі було на той час приблизно півтора року, а Камалі — близько восьми. Їхнє виховання взяв на себе індуський місіонер А.Синх, який записував у щоденник все, що з ними відбувалося. Амала почала розвиватися доволі швидко, та менш ніж за рік померла. Камала піддавалася вихованню дуже тяжко — надто багато часу було втрачено. Вона ховалася від людей, кусала дітей, лише через два роки вимовила перше слово і аж через вісім почала розмовляти. На жаль, через дев’ять років і вона померла. Деякі вчені, аналізуючи хід її розвитку, вважали, що ця дівчинка могла б досягти рівня 10—12-річної дитини, і сталося б це лише тоді, коли б вона дожила до 35 років.
Немає нічого дивного і в тому, що діти, виховані в будинках немовлят, загалом розвинені гірше, ніж ті, які росли у сім’ях. Звичайно ж, сини і доньки з інтелектуальних сімей здебільшого розумніші, ніж їхні ровесники з сімей алкоголіків та розумово відсталих батьків.
Усе це й змушує звернути пильнішу увагу на виховання дошкільнят, особливо в наш
скрутний час, коли майже всі зусилля батьки змушені витрачати на те, щоб прогодувати та якось зодягнути дитину. Я вірю: настане час нормального забезпеченого життя, але тоді дехто вже не зможе надолужити втрачене в розвитку своїх дітей. Звичайно ж, від поведінки батьків залежить і поведінка їхніх дітей. Якщо в сім’ї часто сваряться, а то і б’ються, — конфліктною виросте й дитина. Якщо малюк знає: батько приносить додому крадене, — і він згодом може вчинити крадіжку. Якщо син чи донька бачать, як зневажливо ставляться до дідуся чи бабусі батьки, діти, не виключено, повторять їх, ставши дорослими.
У дошкільному віці, як свідчить мій досвід, та й не лише мій, цілком реальне використання психотерапії при лікуванні таких прикрих хвороб, як енурез (нетримання сечі), заїкання та цілий ряд інших невротичних розладів.
Звичайно ж, лікувати має лікар-психотерапевт. А батькам та вихователям треба вчасно звертатися до нього. Однак добре було б усім, хто має справу з вихованням, засвоїти хоч окремі види психотерапії, якими може користуватися кожна людина, не маючи навіть медичної освіти. Не завадило б вихователям дошкільних закладів та батькам оволодіти й найпростішими прийомами біотерапії або, як її часто називають, безконтактного масажу. Завдяки цій методиці можна ліквідувати будь-який біль у себе чи в дитини. Певна річ, ефективним є само-оздоровлення, а не самолікування, і ніхто не замінить лікаря.
Олексій КОЗІН, кандидат медичних наук, лікар-психотерапевт.