Тоня давно надумала навідати дядька у день його 80-ліття. Подарунок і цукерки приготувала, а з рештою, вирішила, на місці разом визначаться. Дядечко ще, дякувати Богу, за харчами й пішки, й на велосипеді дістатися може. У цьому майже сільському кутку маленького українського містечка більшість знайомі ще з юності, тож по-сусідському навідують одне одного.
Особливо ті, хто вже сам-один у хаті лишився, як і її дядько. Дякувати Богу, має за дві хати кращого друга, і дарма що той старший, та ще ого-го! Тож тільки сонце зійде, то вже по телефону один одного й питають, як ніч пройшла, а по обіді, попоравши нехитре господарство, і «за життя» зійдуться поговорити.
Вона лиш наготує їм на стіл, а там як собі знають. Головне, аби того дня почув дядечко добре слово, аби попустила самота, із якою живе, відтоді як овдовів. Діти їхні ще з юності подалися вчитися за тридев’ять земель, та так і осіли в чужому краї вже з родинами. Тепер то інша держава, звідти не наїздишся. Добре, що рідну хату не продають, не зривають батька з насидженого місця, поки собі раду дає. Та ж Сам Бог велів влаштувати свято самотній літній людині, і кому, як не племінниці, в цьому допомогти? З тим і набрала номер, аби лиш узгодити день і час.
– Я хлопців запитаю, коли зателефонують! Може, хтось один приїде хоч на тиждень, а може, й обидва – тоді й відсвяткуємо, і тебе запросимо, й решту! – почула несподівану відповідь. – А подарунок – він же не скисне?!
Наступного ранку, привітавши ювіляра по телефону, довідалася: з його колишньої роботи вже присилали гінця з букетом! Старенький із такою радістю розповідав про це, що Тоня знову відчула муки совісті: може, варто-таки поїхати просто зараз? Іще ж не вечір…
– Тобі що там, скучно? – здивовано поцікавився, почувши її зітхання, ювіляр. Планів на вечір не розсекречував, але видавався достатньо веселим – і то слава Богу.
«Що ж, хай буде, як він хоче. Це ж-бо його свято…»
…А в старій хаті, поклавши слухавку, прокручував у голові недавню розмову одягнений у звичну картату сорочку чоловік, котрому вже годину як пішов 81-й рік. Чи ж не образиться часом родичка? Не хотів-бо їй зізнатися, що вже не бачить сенсу в пишно накритому столі, у білій сорочці з краваткою і воліє уникнути генерального прибирання, яке б напевно влаштувала вона, приїхавши на його ювілей.
А так – прийде друг, і бурштиново засяє їм на обідньому столі солена рибка, запахтить гаряча картопелька з власного городу, та під пивце, а може, й не лише?!. І хоч не виголошуватимуть красивих тостів, буде їм спокійно, звично й затишно, і бракуватиме за тим скромним столом хіба що двох синів, нащадків роду…
Та ж приїдуть колись, рано чи пізно, – і він знову відчує себе главою родини, хай і на кілька днів. Лиш руки йому зрадливо затремтять, коли й самі вже сиві сини, зайшовши до хати, обіймуть батька по-чоловічому стримано – від радості, що дочекався. І тоді буде свято на його вулиці, якого готовий чекати, скільки треба, незважаючи на календар…
Ольга ГОЙДЕНКО.
