Людська душа задумана відкритою для краси. Зберегти й розвинути цей дар у собі та інших, навчити цінувати прекрасне, зберегти минуле для майбутнього — особлива місія. Як і повертати своєму народові, всьому людству, здавалось би, навіки втрачене. На початку літа 2024 року саме така добра звістка прилетіла з Бережанського замку, куди повернули жіночу алегоричну скульптуру неймовірної краси, створену в числі інших п’ятьох ще в XVII ст. скульптором із Вроцлава Іоаном Пфістером. Після Другої світової вони стали жертвами людського вандалізму. Але уламкам двічі пощастило: іще 1966-го їх підібрав і зберіг відомий музейник Борис Возницький, а перший директор Державного історико-архітектурного заповідника у м.Бережани Богдан Тихий визбирав із завалів найдрібніші шматочки червоного мармуру. Отож 2009-го реставраторам вдалося відновити «Мудрість», а тепер до життя повернули чарівну «Надію».
«Якби каміння, стіни споруд почали говорити, вони нагадали би нам не тільки про сцени битв, але й про красу ночей, надій… Тут живуть мрії та ідеали краси людей, що їх плекали… Рятування національної спадщини для мого життя — це моя доля», — був упевнений Борис Возницький, чия добра справа порятунку краси цього разу принесла плоди через понад 50 років. Справжній янгол-охоронець української культурної спадщини, український мистецтвознавець, лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка в галузі культури і мистецтва (1989), заслужений працівник культури України та Польщі, директор Львівської Національної галереї мистецтв, наприкінці житття він керував одразу 16-ма львівськими музеями та замками. Був визнаним авторитетом у музейній галузі й музеєзнавстві, чиє слово було надзвичайно вагомим, і це дало змогу врятувати велику кількість творів мистецтва. Член-кореспондент Національної академії мистецтв України, нагороджений її Золотою медаллю, він тривалий час очолював Український національний комітет Міжнародної ради музеїв (ICOM) і Раду директорів музеїв Львова, був доктором Honoris Cauza Вищої педагогічної Академії у Кракові та Варшавській Академії мистецтв. Але постійно носив лише одну, найціннішу для нього, нагороду — Золоту Зірку Героя України (2005), отриману «за визначний внесок у національне відродження України, багаторічну подвижницьку діяльність на ниві збереження та популяризації духовної спадщини українського народу, особисті заслуги в розвитку музейної справи».
І хоч би де ми з вами перебували зараз, маємо змогу побачити результати піввікової праці Возницького, принаймні онлайн, за посиланням: https://www.lvivgallery.org.ua/museums
БІОГРАФІЯ, ГІДНА КІНЕМАТОГРАФУ
Його перша школа була в Ульбарові (Нагірному) на Рівненщині, де побачив світ 16 квітня 1926 року «У селі — воно неподалік від Дубна — я був найграмотнішим. Мене дідо вчив. Був залізничним майстром, працював ще при царі. І він казав: «Ти будеш інженером», — згадував Возницький. Його мама Тетяна була побожною й обдарованою людиною, яка брала участь у всіх заходах «Просвіти», а малого сина привела до церкви й музею в Дубно. Згодом, навчаючись у цьому містечку, він із товаришем не раз бував у Дубнівському замку, сподіваючись знайти підземний хід, яким провели сина Тараса Бульби в повісті Гоголя. Іще дитиною пішки ходив і до Острога — помилуватися замком і поспілкуватися із власником тамтешнього приватного музею Новицьким, який першим зацікавив його музейною справою.
Разом із братом матері Борис закопував бібліотеку «Просвіти» 1939 р., а 1943-го пройшов школу юнацтва станиці ОУН, після чого його «як найграмотнішого» скерували до підпільної школи старшин УПА. Через юний вік залишили зв’язковим на псевдо «Пугач» при штабі УПА Волинь–Південь, а коли наблизився фронт, відправили додому — мовляв, знайдуть, коли буде потрібно. Та село оточили червоні партизани, і 17-річного юнака мобілізували до штрафної роти.
Дивом виживши, закінчення Другої світової зустрів у Кенігсберзі з медаллю «За відвагу». До 1950-го довелось залишатися у війську. Дивлячись, як малює товариш, спробував і собі. Тож коли, повернувшись додому, показав рисунки матері, та порадила вчитися на художника. У Львівському училищі прикладного мистецтва Бориса як фронтовика після іспитів зарахували одразу на 2 півріччя 1 курсу відділу монументального мистецтва. З-поміж усіх предметів найбільше чекав на лекції Володимира Овсійчука з історії мистецтва, тож, закінчивши училище з червоним дипломом, продовжив навчання в Інституті ім. І.Рєпіна ленінградської Академії мистецтв на факультеті «Історія і теорія мистецтв». Був упевнений: як мистецтвознавець і музейник зможе принести більше користі. Паралельно працюючи в школах м.Винники, організував художній і краєзнавчий гуртки, а на веранді будинку піонерів — свій перший музей, експонати для якого збирав із учнями. Шукаючи матеріал для диплому, в с.Білосток натрапив на іконостас роботи українського іконописця XIV ст. Йова Кондзелевича, фактично відкривши світу його творчість. Плануючи повернутися на рідну Волинь, довго не погоджувався стати директором Львівської картинної галереї, тож 1962-го його призначили тимчасовим виконувачем обов’язків.
В ОБОРОНІ ДУХОВНИХ СКАРБІВ
…Іще студентом, роздивляючись у ленінграді відреставровані пам’ятки, відновлені інтер’єри, замислився: а як же українські пам’ятки, що гинуть, до яких нікому нема справи? Уперше побувавши за кордоном, побачив, як бережно ставляться там до своєї культурної спадщини, популяризують культові споруди й замки. Із болем згадував українські замки, перетворені на туберкульозні санаторії чи тюрми. Занедбані перлини ставали складами, божевільнями, інфекційними лікарнями чи профтехучилищами — і так часто згорали без жодного сліду…
Розуміння причин цього Возницькому дало знання історії. Коли в 1920-х дореволюційну культуру в срср було визнано «шкідливою», витвори сакрального мистецтва заохочували нищити й спалювати. Із встановленням радянської влади на західній Україні почалася нова хвиля цієї боротьби. Йому була відома страшна статистика загубленого в ХХ ст. в Україні. «80 відсотків національної спадщини, зокрема 15 тисяч церков, 500 тисяч ікон. На самій лише Львівщині за радянських часів було закрито 500 католицьких костьолів, понад 800 греко-католицьких храмів. І скрізь робили складські приміщення. От я й поїхав по тих складах. По кущах і подвір’ях збирав те, що викидали з церков, — книжки, ікони, скульптури».
Щоб мати можливість рятувати, він доклав зусиль, аби працювати в музейній галузі. Як інспектора його направили до Миколаївської церкви у Золочеві, де облаштували перший на цих теренах музей атеїзму. Відкриття музею в стінах сакральних пам’яток тоді було єдиним способом їх збереження. Від імені Львівського управління культури інспектор забороняє знищення розписів та іконостасу XVIII ст. Бере під свою опіку ще кілька об’єктів. Знаючи про жахливі умови збереження шедеврів у Музеї українського мистецтва, шукає можливості працювати там, аби щось змінити на краще. Завдяки йому під охорону потрапляє Бернардинський костел у Львові. Згодом зробить його фондосховищем галереї, аж до часу передачі громаді.
Як віцепрезидент радянського ICOM (Міжнародної ради музеїв), Возницький має змогу побачити європейські музеї, переймає корисний досвід. Порятунок пам’яток стає сенсом його життя. Разом із колегами-музейниками вирушає в невеличкі експедиції по Львівщині й сусідніх областях. Храми без дверей часто вже розграбовані мисливцями за антикваріатом і місцевими мешканцями, а на тих, що стали складами, комірники радо позбавляються «зайвого». Траплялося, назустріч їм виходять озброєні реманентом люди: мовляв, нічого не віддамо, хай навіть пропаде, це наше, дідами зроблене.
Тож музейники рятуватимуть усе, що можуть, тривалий час позичаючи для поїздок машину, аж поки отримають списану вантажівку, часом ночуючи в «Готелі Возницького», тобто в стіжках сіна. Такий темп витримували не всі, але галерейні фонди поповнювалися безцінними експонатами, як-от цілими вівтарями! Часом за тиждень привозили по п’ять машин із іконами та скульптурами, знаходячи деякі з них буквально під ногами. Ці твори сакрального мистецтва, стародруки, меблі, кахлі, лампи, предмети прикладного мистецтва згодом дозволили створити експозиції у філіях галереї. Та були випадки, коли музейники приїздили надто пізно…
Про групові поїздки знало чимало людей, тож діяльність Возницького привернула увагу кдб. Тож коли йому подарували мотоцикл, часто самотужки долав значні відстані, аби встигнути порятувати те, що могло зникнути. Розпускали чутки, буцім «грабує храми», але він із колегами ніколи не взяв жодної ікони з діючого храму, рятуючи цінності лише із закритих, зруйнованих. Мав і свій спосіб протистояти комірникам, які опиралися вивезенню безцінних експонатів: тримав напоготові записки з двома цитатами. Прочитавши першу, зі словами леніна про те, що «искусство принадлежит народу», традиційно запитував опонента: він що — проти леніна? Друга ж містила слова Гітлера з «Майн Кампф»: «Для того, щоб знищити націю, треба знищити її культуру», тож після неї Возницький цікавився: «Ви що, за Гітлера? Хочете знищити культуру?» І це працювало!
ВІДНАЙДЕННЯ ПІНЗЕЛЯ
Чи не найцінніше з порятованого Возницьким — твори видатного українського скульптора середини ХVIII ст., одного з найвідоміших європейських — Івана-Георгія Пінзеля. Перша «зустріч» із ним трапилася під час експедиції до села Годовиця, звідки музейник привіз дві відомі тепер на весь світ дерев’яні скульптурні групи — «Жертвоприношення Авраама» та «Самсон, що роздирає пащу лева» (чимало українців побачили їх у числі інших 2012 року на виставці в «Мистецькому Арсеналі»). Возницький казав, що йому пощастило зібрати третину робіт Пінзеля, та дві третини через людське невігластво пішли на дрова. Траплялося виймати з рук студентів пилку, якою ті пиляли безцінні скульптури, пізніше виставлені в експозиції без пальців чи облич. Кожну з них тоді оцінювали в понад десяток млн євро… 1965 року з Городенки вдалося привезти п’ять із 13 триметрових скульптур з дерев’яного вівтаря, виготовленого Пінзелем на замовлення мецената Миколи Потоцького. Решту безцінних скарбів було спалено разом зі сміттям… Творчість Пінзеля Возницький вивчав усе життя, присвятив кілька монографій. Врятовані скульптури стали експонатами Музею «Івана Георгія Пінзеля» в приміщенні Костелу Кларисок (XVII ст.). Восени 2012-го виставка обраних творів скульптора відбулася в Луврі — на жаль, уже без Возницького…
ЙОГО МУЗЕЇ
Перебуваючи на посаді директора галереї, Возницький відкрив чимало найрізноманітніших музеїв — філій галереї. Першим 1967 р. став музей у відреставрованій каплиці Боїмів (1615), потім — Музей Івана Федорова у приміщенні церкви св. Онуфрія (до 1989 р.) та відроджений 1986-го Музей-заповідник Маркіяна Шашкевича (1811–1843) в с.Підлисся на Золочівщині (усі назви музеїв — у сучасній редакції. — Авт.) — українського письменника, просвітителя, священника УГКЦ . 1990-го у вежі церкви Святого духа (XVIII ст.) було відкрито Музей-заповідник «Русалка Дністрова». У приміщенні храму св. Івана Хрестителя, одній із найдавніших культових споруд Львова, 1993-го відкрито однойменний музей. 1996-го розпочав роботу Музей-заповідник «П’ятничанська вежа» поблизу П’ятничан. 1997-го Возницький відкриває Музей староукраїнської книги. У 2000-му запрацював Музей Теодозії Бриж (1929–1999) у творчій майстерні скульпторки — осередку спілкування шістдесятників і сімдесятників. Того ж року Возницький добився передачі галереї Палацу Потоцьких (ХІХ ст.), на першому поверсі якого — анфілади салонів у стилі Людовіка XVI — Бальний або Білий, Музичний або Червоний, Бенкетний або Бірюзовий, Зелений, Вітальний. Від 2007 року тут представлено відділ європейського мистецтва XIV–XVIII ст. У с.Руда 2004-го відкрили Музей-заповідник Гетьмана Івана Виговського. «Це була дуже цікава постать: він обстоював Гадяцьку унію, за якою українці мали бути рівними у Речі Посполитій з поляками і литовцями», — розповідав Возницький про переможця над московським військом у битві під Конотопом. І мріяв знайти його гробницю: «Це були б рештки першого гетьмана, знайдені в Україні». Згодом до філій додалися Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри (2005) у Брюховичах і підрозділ, який зараз має назву «Палац Лозинського» (2010).
Допомогти добрій справі — так казав про участь у відродженні інших музеїв. Долучився до створення Національного заповідника в Чигирині. Допомагав наповнити експонатами Палац Розумовського у Батурині. Інтер’єри палацу на прохання тодішнього Президента Ющенка зробили львівські музейники. Консультував колег щодо створення «Мистецького Арсеналу» в Києві (2008), де згодом відбулася виставка скульптур Пінзеля. Допомагав підбирати експонати, формувати експозиції Палацу Кирила Розумовського в Батурині (2009). Зробив низку наукових виставок, видав кілька праць, присвячених творчості І.Кондзелевича, І.Пінзеля, М.Потоцькому, Каплиці Боїмів та ін.
КЛЮЧІ ВІД ЗАМКІВ
Возницький жартома називав себе найзаможнішим чоловіком у світі — мав-бо ключі від чотирьох замків Львівщини!
Його «первістком» був Олеський. Потужна оборонна споруда XIV ст., яка впродовж віків переходила з рук у руки найбагатших власників, давно перетворилася на руїну. 1950-го пожежа знищила всі дерев’яні перекриття, підлоги, залишки меблів, тож місцеві партійці вирішили пустити каміння й цеглу із замкових мурів на… нові корівники та свинарники. Цьому перешкодив Андрій Шуляр, головний архітектор Львівщини, начальник управління зі справ будівництва та архітектури Львівського облвиконкому. Його зусиллями провели первинні ремонтно-реставраційні роботи. Він і запропонував Возницькому разом відновити Олеський замок. Від секретаря райкому почули: «Замок нам нє нужен! Партія пріказала строїть фєрми і коровнікі». Та їм таки вдалося обґрунтувати актуальність реставрації — «під потреби комплексу туристичного закладу для українських і зарубіжних туристів», а Шуляр зміг забезпечити коштами всі реставраційні потреби. Чимало робіт проводили неофіційно, бо дозволу не дали би. Це не було безпечним: коли першим в срср відреставрували Тракайський замок, з роботи «полетів» перший секретар цк Литви. Галерея отримала замок в оренду 1969-го. Наповнюючи з колегами відреставровані приміщення, Возницький взяв на себе багато ризиків. Сам розбивав парк, творив експозиції. Наполіг на переселенні профтехучилища з монастиря капуцинів по сусідству, де обладнали фондосховище. 21 грудня 1975 року Музей-заповідник «Олеський замок» було відкрито. «Очевидно, найбільша подія в моєму житті. Сім років роботи… Можливо, не до всіх дійшло значення цього подвигу, творцями якого були мої коллеги», — занотував того дня Возницький.
Наступні реставраційні роботи, в які вклав свою душу і працю Возницький, згодом увінчалися відкриттям нових прекрасних філій галереї — Музеїв-заповідників «Золочівський замок» та «Жовківський замок». Великою його мрією було подарувати нове життя унікальному комплексу XVII ст. у Підгірцях. Замок небаченої краси слугував «туберкульозним» санаторієм, а потім іще й вигорів. Лише 1997-го його передали галереї. Тоді ж було створено однойменний БФ на чолі з Возницьким. Той навіть ночував у занедбаному приміщенні без світла. Казав, привидів не боїться, бо вони лояльні до нього. Його мрію втілюють послідовники: реконструкція замку триває, але частина помешкань уже доступна для відвідувачів.
МОЗАЇКА ОСОБИСТОСТІ
Близько 36 тисяч творів мистецтва було врятовано Борисом Григоровичем і його співробітниками. Збірка збільшилася при ньому вшестеро. «Ми зібрали 2,5 тисячі барокової скульптури. Жоден музей в світі не має такої збірки… Маємо найбільшу колекцію портрета, тисячу львівських портретів XVI–XVIII ст.», — зазначав Возницький. Попри те, звання Національної, а отже й держфінансування, Галерея отримала лише 2009-го: «на заваді» стала… кількість філій, які відтак теж треба було фінансувати. Мусять вистояти, казав у складні часи директор. На цій посаді він працював 49 років і 7 місяців — і до останнього дня мав ще чимало планів.
23 травня 2012 року 86-річний Борис Возницький загинув в автокатастрофі, яку спричинив серцевий напад. На могильній плиті на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря викарбувані його слова: «Рятування національної спадщини для мого життя — це призначення з вище». Наступного року Львівська галерея отримала його ім’я. Тоді ж було засновано премію імені Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи України».
Він був переконаний: успішна країна має дбати та популяризувати власну культуру, а та вже дасть економіку.
Ніколи не зволікав із реалізацією своїх ідей. Часто його бачили у вбранні простого працівника, не завжди впізнаючи директора. Лишатися біля Возницького склавши руки було неможливо, тож навіть колеги-жінки ставали поруч. Товаришував із археологами, долучався до розкопок. Але вважав: справжній музейник не вправі мати власної колекції, він усе збирає до музею, аби потім створювати збірки. Будучи скромною людиною, жив аскетично, його не обходили матеріальні блага. Любив робити подарунки музеям, віддавав навіть те, що презентували йому особисто. Радо ділився своїми знаннями, сприяв, радив, навчав. Співробітники так любили його, що коли приїздив до замку, обирали, хто цього разу першим поцілує директора, згадують у Золочівському замку. І додають: камін в одній із зал там — ним змурований, підлога — ним покладена…
До молодих колег ставився, як батько. Його донька Лариса після школи також прийшла до музею і, заочно навчаючись, працювала поруч із батьком.
Напередодні його цьогорічного дня народження Лариса Возницька-Разінкова написала: «Дорогий тату! … У цьому році дата твого народження буде особливою. У Дубенському замку відкриється виставка, присвячена тобі, з власного архіву. Саме тут, на твоїй рідній землі, де ти десятилітнім хлопчиком бігав до замку шукати підземний хід. А коли почав створюватися музей, щороку приїздив на могили батьків і завжди заходив у замок. Тебе вже там чекали, чекали порад, знали, що своїм авторитетом ти вибореш необхідне та важливе. Тепер в цій чудовій пам’ятці архітектури, у музеї, буде кімната Бориса Возницького…»
Дякуємо за все збережене. Адже пам’ять про минуле — запорука майбутнього.
Ольга ГОЙДЕНКО.
