Бог уділив їй краси — і зовнішньої, і внутрішньої. Уділив таланту співочого, працьовитості. Слухати її голос — душі радість, бачити її — очам утіха, адже, здається, роки майже не залишають на вродливому обличчі своїх відбитків. Побіля неї світло і тепло. Коли прийшла страшна війна, вона не виїхала з країни, зайняла чітку громадянську, творчу позицію. Приємно, що й наші читачі, котрі про те просили, нині зможуть почути, побачити відому співачку на сторінках «Порадниці». Напередодні її дня народження, 22 жовтня, коли і ювілейний концерт до 45-річчя творчої діяльності відбудеться, ми поспілкувалися на порадницькій гостині з народною артисткою України Аурікою РОТАРУ.
ПРО ПЕРШИЙ ВИХІД НА ПРОФЕСІЙНУ СЦЕНУ
На той час я ще вчилася у Чернівецькому музичному училищі, а моя старша сестра Ліда вже працювала в Чернівецькій філармонії в ансамблі «Черемош». Якось я поїхала разом із артистами на один із їхніх концертів в області, аби просто подивитися, послухати. Перед виступом було трохи часу, і тодішній музичний керівник ансамблю Леонід Затуловський запросив нас із сестрою до роялю: «А заспівайте, дівчата, щось разом». От ми й заспівали молдавську пісню «Примевара» («Весна» в перекладі). Після чого він сказав: «Дайте Ауріці щось одягнути — вона сьогодні вийде на сцену». (Сміється). Ось таким був мій перший вихід на професійну сцену. Експромтом. Й оця пісня стала нашою із Лідою своєрідною візитівкою. Згодом співали її і в тріо, із Сонею.
ПРО ДУЕТ ІЗ СЕСТРОЮ
Коли ми з Лідою починали виступати дуетом в ансамблі «Черемош», наша Соня була вже дуже відомою співачкою — не лише в Україні, а й в усьому радянському союзі. Авжеж нам було непросто. Ми аж ніяк не хотіли повторювати її. Тому й дует з’явився — це вже була різниця між нами. І репертуар з Лідою завжди шукали свій. Працювати насправді доводилося дуже багато. Не хотілося якось погано, слабенько виглядати на сцені, щоб глядачі розчарувалися в нас. Аби не казали, що на сцену ми вийшли тільки тому, що є сестрами популярної співачки. Хоча, з іншого боку, щиро кажучи, відоме прізвище й допомагало нам, людям цікаво було подивитися, послухати сестер Софії Ротару. Так ми з Лідою і співали в дуеті майже 10 років. Мали по кілька концертів на день, знімалися в різних телепередачах. Усе йшло чудово…
ПРО ВИСТУПИ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Та ми, артисти, повинні це робити! А як інакше?! Ми повинні допомагати Україні, допомагати нашим воїнам. Їм на фронті дуже й дуже нелегко. А ми що — маємо сидіти вдома й чекати?! Чого чекати?! Що хтось нас порятує, подарує нам Перемогу?! Мусимо всі разом працювати для неї.
Коли почалася велика війна, Настя, донька моя, наполягла, аби я з її сім’єю виїхала на Буковину, на свою батьківщину. Бо ж у будинку під Києвом живу сама. А повернулася туди вже наприкінці квітня, після звільнення Київщини від окупантів…
Не могла дочекатися тієї хвилини, коли скажуть, що можна повертатися додому. Коли приїхала сюди, побачила руйнування на своєму обійсті. Альтанка була розтрощена, частково будинок постраждав. На ділянці утворилося кілька вирв від снарядів. Але я так раділа, що нарешті вдома, в своєму домі, на своїй землі, біля свого саду. А поруйноване помалу відбудувала.
Після повернення додому місця собі не знаходила, не знала, що робити далі. І коли на початку травня мені зателефонував співак Артур Боссо, котрий створив творче об’єднання «Команда А», і запросив до своєї команди, я з величезним задоволенням погодилася і стала її учасницею. Ми почали їздити з благодійними концертами по всій Україні. Їх у нас понад три сотні — вже й з рахунку збилися. Збирали кошти на потреби воїнів, виступали і в укриттях, і в метро, і в шпиталях, і в навчальних центрах. Скрізь, де були потрібні, ми нікому не відмовляли.
Пісня піднімає дух наших бійців, підтримує, зігріває. І ми повинні завжди показувати їм, що ми — поруч, ми — разом. Знаєте, напевне для кожного артиста виступи перед нашими захисниками особливі: вони і відповідальні, і зворушливі.
ПРО ТРИГЕРИ СЬОГОДЕННЯ
Моя увага зосереджена на війні і на творчості, яка, сподіваюсь, хоч на трішечки наближає нашу Перемогу. Відстежую новини, молюсь за наших хлопців і дівчат на фронті. Скільки, на жаль, вже загинуло людей — і військових, і цивільних, і дітей… Це неймовірно болить. Сприймаю кожну втрату близько до серця. Ні на мить не можу забутися від війни. Зрештою, це ж хвилює всіх українців, ми всі хочемо Перемоги, мирного життя.
… Завжди думаю: як ті мами переживають цей біль утрат, як тримаються ті, чиї діти там, на передовій, в окопах… Мамам, дружинам, усім рідним наших воїнів теж потрібна підтримка суспільства, розуміння. Мене гнітить байдужість окремих людей, котрі живуть, як то кажуть, на широку ногу, начебто й війни у нас немає. Так не можна, це — аморально.
ПРО МОВУ
Якщо людина живе в Україні, якщо людина має звання від цієї держави, якщо виходить на сцену — то якою ж мовою вона має говорити, співати?! Звісно, українською. Тут не може бути жодних дискусій. Тому ми, артисти, завжди зі сцени говоримо і виступаємо українською. Ну, я ще співаю молдавською. А російською мовою жодної пісні в моєму репертуарі тепер немає.
Офіційний мовний простір, однозначно, має бути українським. А в побуті — то вже як кому його совість, свідомість дозволяє. Знаю, що й досі багато хто вдома спілкується російською… Та, сподіваюсь, із часом, усі перейдуть на українську.
Дівчатка мої навчаються українською. Старша онука, Ауріка, їй 12 років, навіть виграла першість на районній олімпіаді з української мови.
Хтось каже: йому некомфортно спілкуватися українською. Що значить некомфортно?! Чим більше мов ти знаєш, тим краще для тебе. А це ж — і рідна, державна. А ти хочеш мовою ворога тут говорити?! Після того, що ці нелюди з нашою країною, нашими людьми роблять?! Та від їхнього «язика» взагалі треба відмовитися.
Українська єднає українців. Вона робить нас сильнішими. Робить нацією. А нам це дуже й дуже потрібне. Ця сила має бути в кожного. Якщо будемо разом, то сильнішими ставатимемо. Тому потрібно бути українцями в усьому і єднатися. Я хотіла — я і стала частиною тієї сили, якою є українська мова.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Нам усім потрібно працювати на Перемогу, допомагати кожен на своєму місці. По краплиночці, по копієчці, по цеглинці. Навіть українським словом — усе має вагу і значення. Кожен повинен робити свою справу і допомагати виборювати Перемогу. Мусимо бути згуртованими, аби зберегти свою країну.
Ми повинні перемогти, бо українці — сильна нація. І боремося ми за своє. Нам не потрібно чужого. Хочемо жити на своїй землі, у своїх домівках, зі своїми сім’ями, виховувати дітей, вирощувати сади, засівати поля, збирати врожай, продовжувати творити свою культуру. Маємо жити в квітучій та щасливій Україні.
Повну версію порадницької гостини
З АУРІКОЮ РОТАРУ
можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця»
від 23 жовтня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
