Коли 30 років тому нині 68-річна Лілія Борисівна була директором школи, учні й підлеглі колеги її поважали, але й побоювалися. Вона мала низький, лункий голос зі сталевими нотками, швидко й об’єктивно оцінювала ситуацію, не вагаючись приймала завжди слушні рішення, давала чіткі розпорядження. «Природжений лідер!» – казали про неї.
Школа, яку очолювала, була серед найкращих у районі, випускники мали найбільше золотих медалей, а знання давали змогу вступати до найпрестижніших вишів країни. Навіть учні, які не вирізнялися високою успішністю, згодом ставали шановними членами суспільства — підприємцями, керівниками виробництв, вправними фахівцями… Як педагог Лілія Борисівна втілювала принцип – не так дати учням знання, як навчити ними користуватися, тобто думати, міркувати, щоб знадобилися шкільні навички у подальшому Великому Житті.
Заміж Ліля вийшла за сільськими мірками пізно – в 24 роки. За тутешнього дільничного міліціонера. Тільки він один, той ставний Богдан, з таким самим сильним, як в обраниці, характером зумів таки не отримати відкоша від цієї стрункої, симпатичної вчительки англійської.
Спочатку Лілія Борисівна зі своїм Богданом Івановичем жили у її батьків, простих колгоспників, які спромоглися дати доньці освіту, дарма що коштом «рідної радянської влади». Повернулась у рідне село, відробивши належні 2 роки в обласному центрі.
Не прижилася там, бо маючи свавільну вдачу, не догодила педколективу, особливо директору, який, одружений, упадав коло вродливої молодої вчительки. Навіть обіцяв посаду завуча. Та й винаймати квартиру далеко від батьків, рідного краю, квітучих садів, особливого світу зі співом півня на світанні, було несила. Відпрацювала сумлінно диплом – і повернулася. Звісно, не одразу на посаду директора школи.
Побравшись із Богданом, за рік переселилися з ним у належне особам таких посад державне житло, яке уже за горбачовської перебудови приватизували й перебудували. Богдан тоді влаштувався у райвідділ міліції, щодня о 7-й виїжджав на службу до райцентру спочатку автобусом, а невдовзі й на власній «Ладі». Він узагалі доволі швидко просувався по службі, згодом очолив райвідділ. Ще коли був простим оперативником, Ліля народила доньку, але з декретної відпустки вийшла завчасно через побоювання втратити директорську посаду. Доньку няньчили бабусі, коли мали час, і виховательки дитсадка, які до мами малої Дани-Богдани ставилися з повагою, тож і її дитину вирізняли з-поміж інших вихованців. Дана виросла красунею. Після театрального знімалась у фільмах, на жаль, малопримітних, але згодом «приземлилась» в обласному театрі й довго там була примою з амплуа героїні.
А мати тим часом зростала в кар’єрі. Коли зняли за розкрадання коштів сільського голову, на його місце за рішенням згори «обрали» Лілію, бо кращої кандидатури годі було й шукати. Хоч тутешній радгосп ще до неї розвалили, вирішила відродити аграрне виробництво в рідному окрузі, всіляко заохочуючи односельців до фермерства. Розвивала й інфраструктуру, залучаючи не лише державні кошти, а й спонсорів та благодійників. У селі з’явилися приватні магазини, кафе, налагодилася культурно-освітня робота у модернізованому Будинку культури. Навіть для виступів на його відкритті вдалося запросити кількох популярних зірок української естради. Ошатними стали й пошта, амбулаторія сімейної медицини, дитсадок, школа-десятирічка. Дбала тутешня голова про асфальтування та освітлення вулиць, транспортне сполучення – через зв’язки й власний авторитет у владних колах району, навіть області (користуючись знайомства доньки).
На пенсію Лілія Борисівна вийшла пізно: не відпускали, бо добре працювала. В усякому разі, її діяльністю були задоволені не лише односельці, а й керівники. Та й віддавала себе роботі жертовно – почасти тому, щоб не відчувати самотність. Адже рано залишилася без супутника життя: у званні підполковника 54-річний Богдан Іванович раптово помер від інфаркту. Лишилася, щоправда, не в бідності, але сама. З донькою вочевидь не дуже ладнала, тому на старість Лілія Борисівна не переїхала до неї, а жила в рідному селі.
Давати самій собі раду поставила за принцип життя ще замолоду. Не була егоїсткою, радше навпаки: прагнула, щоб іншим біля неї було добре. Коли вийшла заміж, поготів народила дитину, змирилася з тим, що краще в їхній родині призначено їй. Утім, нормально: не в кожній сім’ї ніжки смаженої курки або серединка кавуна дістаються неньці…
Звикла знаходити час бодай на 10-хвилинну гімнастику для постави. Ще на посаді голови опанувала комп’ютер, із дочкою через день спілкувалася по скайпу. На її даху з’явилася антена-«тарілка». Крім Інтернету, завела й охоронну електронну систему. Село щодо злочинів було благополучним, та найняла сторожем сусідського хлопця, який повернувся з війни на Донбасі з пораненням, але й із нагородною зброєю. Про зброю знали в селі, тож бажаючих поживитися добром колишньої «головихи» не знаходилося. А по господарству допомагала дружина колишнього «атошника», звісно, не безкоштовно. Лілія Борисівна не полінувалася розрахувати свої статки (пенсію, відсотки від депозитів у банках) так, щоб вистачило до 90-ліття. А там – як Бог дасть.
Юрій ТОКАРЄВ.