Рідко коли стільки подій українського календаря випадає на такий короткий проміжок часу: День пам’яті та примирення, День перемоги над нацизмом, День матері та День сім’ї. І наша нинішня розповідь — про дивовижну українську родину, в житті якої усі ці календарні дати — актуальні. Ось вони, троє найрідніших у світі: Іван Залужний — батько і дід, Галина Залужна — донька і мати, а на фото — Іван Гутнік-Залужний, їхній син і онук, який загинув у серпні 2014 року, захищаючи Україну. Та для близьких і рідних хлопець досі живий. Бо любов ніколи не перестає, і ця родинна історія є історією любові й вірності, без яких неможливо здобути жодної Перемоги, які живлять нашу пам’ять і ведуть до подвигу.
Пам’ять. Шлях завдовжки понад століття
Учаснику Другої світової війни, морському піхотинцю, капітану І рангу Івану Залужному, уродженцю Дніпропетровщини, який пережив Голодомор 1932–1933 рр., а 1938-го був призваний до війська, є що згадати, зокрема про бої в районі озера Хасан на Далекому Сході, Сталінград, Курську дугу й визволення України. І нагород у нього — годі перерахувати. До 70-ліття перемоги над нацизмом в Україні було випущено відеоролик із родинною історією Залужних, а під час урочистостей Україну облетіло спільне фото двох ветеранів-земляків — Івана Залужного та сотенного УПА Мирослава Симчича. 2017 року Іван Оникійович разом зі стрільцем УПА Степаном Петрашем стали обличчями Дня пам’яті та примирення: адже перемога над нацизмом об’єднала всю Україну. Зі 100-річчям ветерана особисто привітав Президент України, вручивши орден «За мужність» ІІІ ступеня.
— Після війни я серйозно займався військово-прикладними видами спорту, став майстром спорту СРСР, завжди вів активний, здоровий спосіб життя, а згодом долучився до виховання молоді. У мене немає ворогів. Треба з любов’ю ставитися до людей, шанувати й цінувати все, що тебе оточує, нести добро і вірити в щасливе майбутнє нашої Батьківщини, — напередодні Дня перемоги над нацизмом і 101 дня народження ділиться з «Порадницею» секретами свого довголіття Іван Оникійович — і одягає парадний кітель для фото, яке стало окрасою першої сторінки нашої газети. Хоч найбільше волів би, аби поруч із донькою був і його єдиний онук…
У Запоріжжі родина Залужних і раніше була знаною, та на всю Україну й на півсвіту уславив її подвиг Івана Залужного-Гутніка. Дідусь багато в чому став прикладом для Івана-молодшого; той навіть узяв подвійне прізвище.
— Мій онук пишався мною і багато в чому намагався бути схожим. Коли він загинув, я отримав багато листів підтримки з усього світу, а його побратими поклялися мені відстояти українську землю, яку ми свого часу захистили від нацизму. Пишаюся нашою молоддю, схиляю свою сиву голову перед нашими воїнами, завдяки яким над більшістю України нині світить мирне сонце.
Багато хто не відчуває, що десь триває війна, хоч люди завжди мають пам’ятати: хтось зараз у холодному окопі, ризикує життям. Під час Другої світової ми були єдині, не зважали на національність і не ділили межі республік, ми боролися з фашизмом усі разом, і ось вам результат — Велика Перемога! Бути єдиними завжди й у всьому важливо й у мирний час, а особливо коли перед тобою ворог і тривають військові дії, — нагадує українцям ветеран.
Прикладом такої єдності є і їхня родина: Іван Оникійович та його донька підтримують одне одного; разом вони — і на всіх урочистостях, тож на Галину Іванівну справила величезне враження зустріч із ветеранами УПА 2015 р.
— Якби історичні факти свого часу доносили до нас правдиво, то ставлення суспільства до ветеранів УПА давно і докорінно змінилося б. Мій син загинув за Україну, яку вони свого часу боронили, — наголошує Галина Іванівна.
Подвиг. Сорок вісім порятованих
23-річний випускник вишу, офіцер запасу, на той час керівник відділу приватного підприємства, навесні 2014 року Іван Залужний-Гутнік був мобілізований до Національної гвардії України, але пішов, по суті, добровольцем. Лише 2 тижні на «нулі» випало молодшому лейтенантові. У ніч на 10 серпня 2014 року він урятував 48 своїх побратимів, вчасно завваживши ворогів, які підкрадалися до блокпосту. Попри зусилля медиків, отримані тяжкі поранення — кулі пройшли між пластинами бронежилета — виявилися несумісними з життям. Орденом «За мужність» III ступеня Івана нагородили посмертно; так само дали звання лейтенанта. У рідному Запоріжжі є вулиця його імені, а в гімназії, де навчався герой, відкрито пам’ятну дошку командиру 1 стрілецького взводу 16 стрілецької роти 6 стрілецького батальйону військової частини 3033 Національної гвардії України лейтенанту Івану Вікторовичу Гутніку-Залужному.
І хоч би про що розпитувала Залужних, розмова знову і знову повертається до Івана-молодшого…
Слово матері, слово любові
— Я — дочка бойового офіцера, він у першу чергу мене виховав, а плід мого бачення, яким має бути справжній чоловік, — Ваня! І коли чекала на дитину, мріяла лише про сина.
Добрий, чуйний характер був у Вані закладений, певно, ще на генному рівні. Чини добро іншим людям, поважай їхню працю, тоді й вони відповідатимуть так само, а зло повертається подвійно, казала йому; доводити свою правоту кулаками — це визнати, що не можеш переконати словом; та на кожний кулак знайдеться ще більший, тож так чинити не мудро.
Учила цінувати час, бо життя дуже коротке, й не боятися труднощів на шляху до мети: її досягнення дарує радість перемоги, і найперше — над собою. І причину поразки треба шукати в собі: де недопрацював, помилився? А ще — уміти гідно прийняти її; зроби висновки, стисни зуби — й уперед!
І, звісно, любити! Свій дім, школу, оточення, місто, Батьківщину. Так само у ставленні до дівчаток мають бути повага, любов, захист; адже в майбутньому дружина — надійний тил для чоловіка і мати його дітей.
Наші стосунки були довірливими — не мав від мене секретів. Багато працюючи, дала йому хорошу освіту, матеріально забезпечила, та це не вплинуло на нього негативно; завжди допомагав у всьому. І коли виявив бажання вступити на військову кафедру, ми підтримали.
У сина я вклала все, що хотіла; шкода, що його життя було коротке, та, мабуть, із такою місією прийшов у цей світ.
…Із військкомату зателефонували наприкінці першої хвилі мобілізації. Ваня пішов не роздумуючи, хоч на 7 червня було призначено його весілля, навіть ресторан уже замовили. «У країні війна! Відсвяткуємо, коли переможемо!» — сказав, ідучи приймати взвод. Тоді бракувало офіцерського складу, і його підбирали з хлопців із військовою освітою.
Стосунки з підлеглими в нього одразу склалися. «Мамо, мені ти купиш усе, що треба, а їм хто?» Одразу організував у мережі збір коштів на обмундирування хлопців. Ми зверталися до всіх моїх замовників, Ваня усе занотовував. Невдовзі квартира перетворилася на склад; син зайнявся бронежилетами. Тоді, у 2014 р., чуйність людей, їхня допомога були неймовірні.
…Його взвод приїхав до мене після загибелі Івана. Хлопці казали: такого хорошого командира у нас більше не буде. Дивувалися, як у свої 23 роки згуртував новобранців, серед яких були й чоловіки «під 50».
Мені було дуже тяжко, таж мала подбати як донька про тоді вже 96-річного батька! А ще ж Іванові друзі завжди зі мною, і кожного разу згадують про сина щось нове. Його побратими часто приїздять до нас із родинами, я їм справді потрібна! І дідуся готові слухати годинами, аби тільки він був із нами (10 травня батькові виповниться 101 рік). Травневі свята завжди були і є в нас насиченими; умови дозволяють прийняти до 60 людей водночас, а ми завжди раді спілкуванню й зі школярами, і з молоддю, і з ветеранами.
У наших стінах нас збирає Ваня, для друзів — побратимів і молоді, з якою вчився і зростав, його приклад і поради досі актуальні. Тому й кажемо, що він і зараз — із нами.
…Виносячи ці сокровенні родинні спогади на сторінки «Порадниці», принагідно вітаємо зі 101-м днем народження Івана Оникійовича, бажаючи, аби Бог додав йому здоров’я, а Галина Іванівна іще довго була донькою, і щоб не заростала стежина любові і шани до їхньої гостинної оселі. Із усіма травневими святами, дорога наша українська родино, низький уклін вам, Залужні!
Ольга ГОЙДЕНКО.
