«Там, де виступає Тетяна Піскарьова, на сцені вже нікого й не треба, вона може собою закрити весь сценічний простір. Уміє тримати зал. Радію, що в неї є і мої пісні — популярні та улюблені публікою», — каже Вадим Крищенко, поет-пісняр, народний артист України, захоплений талантом, творчою енергією співачки, її численними виступами, зокрема й цьогорічним прекрасним сольним концертом у столичному Жовтневому палаці.
Втішно було шанувальникам артистки побачити її на сцені, в Україні вже в часі великої війни. Побачити такою ж талановитою, ще більш красивою, яскравою, енергійною і, як стверджує вона сама, — сміливішою.
Через що довелося пройти, аби знову знайти себе, яким було повернення додому, на сцену, чим дорога для неї Україна та її люди — зокрема й про це говорили ми на порадницькій гостині із заслуженою артисткою України, співачкою, композиторкою та викладачкою вокалу Тетяною ПІСКАРЬОВОЮ.
ПРО ОБНУЛЕННЯ НА ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
…Відверто кажучи, навіть не очікувала, що так сильно мене обнулить — це якраз найбільш підходяще в даному випадку слово. Як, напевне, і всі в той страшний момент початку великої війни, мала відчуття, що життя закінчилося. Воно й справді закінчилося — того, колишнього, вже ніколи для нас не буде. Тобто усе враз поділилося на «до» і «після». Та попри все мені думалося тоді: «Ну, нічого, протримаємося, витримаємо». Я не хотіла покидати Україну. А чоловік сказав: «Їдеш з дітьми до Чорногорії. Далі буде видно. Головне — вберегти доньок, вберегти їхню психіку». Ну, всі ж ми тут боялися, ніхто не знав, що та як буде далі… Перебуваючи вимушено за кордоном, мотивувала себе тим, що найперше виконую материнський обов’язок. Це — не про особистість Тетяну Піскарьову. Не про творчу людину. Не про артистку, співачку. Це – просто про маму Таню, яка поїхала з рідного дому, аби, в першу чергу, емоційно, психологічно рятувати майбутнє нашої родини, майбутнє нашої України. Бо наші діти — це її майбутнє.
… Але коли моє перебування на чужині перетнуло півтора року, відчула, що руйнуюся психічно, психологічно та фізично. Навіть хворіти почала. Тому вже змушена була рятувати саму Таню, аби вона залишилася в житті своїх дітей як здорова мама, здорова людина. Так чітко тоді, аж до фізичного болю, зрозуміла, що без України просто не зможу. Хоча жила ж не в якійсь глушині світу, а в Чорногорії, на Адріатичному узбережжі. Прекрасне море, сонце, спокій, привітні люди, зрозуміла для українців чорногорська мова — завдяки її слов’янському походженню. Але мене вже не радувало ні сонце, ні море, ні повітря, ні природа, ні гори. Ніщо! Відчувала, що просто зникаю, фізично. Чоловікові тоді сказала, що або я «вмираю», або обираю життя. А щоб життя обрати, треба додому повертатися. Все. Знаєте, отой «нуль» був для мене за багатьма ознаками. І насправді тоді відчула, що я — ніхто, і звати мене ніяк. Це є правдою, за моїми відчуттями. Зрештою, саме те обнулення дало мені дуже глибоко зрозуміти, що таке саме життя, смак життя, як хочу жити, про що хочу співати, якою є тепер, який вигляд хочу мати, як почуватися. Як хочу берегти своє життя, здоров’я, свою фізичну, психологічну, емоційну форму. І я ожила, в прямому сенсі цього слова, розпочала життя спочатку і дуже цьому радію. Але почала не з нуля, а — з досвіду.
ПРО ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Ніколи не забуду свій перший виступ на сцені після повернення в Україну. То був ювілейний концерт до 75-річчя композитора Олександра Злотника в Палаці «Україна». Я там співала дві його пісні — «Музика рідного дому» та «Перепілочка». І першою була «Музика рідного дому» на вірші поета-пісняра Олександра Вратарьова. А ви ж розумієте, що тепер означає кожне слово в цій пісні для мене, для всіх українців.
Музика, музика, музика рідного дому,
Дай мені радості, радості, клич мене знову,
Тут мої мамо і тато, тут моя пісня крилата
Жде мене, жде мене…
Десь там, за небокраєм, країни, наче рай,
Але для мене раєм залишиться мій край.
Дарує горобина рубіни край вікна,
Як мати, Україно, для мене ти одна.
…Я стояла за кулісами Палацу «Україна» й боялася вийти на сцену. Про що думалося перед оголошенням мого виступу: «Ну, якщо люди мене згадають, якщо я їм потрібна, якщо почую оплески, привітання від них, відчую, що я, мої пісні їм потрібні, то співатиму далі. Повернуся на сцену, надолужу все те, що не зробила за ці рік і сім місяців, із подвійною енергією почну працювати, писати нові пісні, створювати, реалізовувати якісь творчі проєкти, ідеї. Тільки-от дайте мені зрозуміти, чи я вам потрібна, люди». І от оголошують: «А зараз на сцені заслужена артистка України Тетяна Піскарьова!» Я почула такі теплі, такі приємні, такі гучні оплески! Просто була щаслива. Забулася в моменті й поринула на сцену. І все, там пішло й пішло. Тобто це як народження. Народження моєї нової творчої історії.
ПРО СУЧАСНИЙ МУЗИЧНИЙ ПРОСТІР
Він має бути великим, різноманітним. Щоби кожна людина, будь-якого віку могла побачити, обрати собі щось до смаку. І все треба. Вся музика тепер — українська, і це круто. Дуже багато талановитих, яскравих виконавців — це теж круто. Хтось більш професійний, хтось менш. Але всі вони творять, грають, співають про те, що їх насправді турбує. Штучного стало значно менше. Щоправда, з’явився штучний інтелект. Звісно, він нічого не замінить, нічого свого, оригінального не створить. От, дивіться, всі створені ним пісні виконуються одним, максимум двома тембрами голосу. Ми всі це чуємо. А для того, щоб пісня ожила, треба, аби її відтворила людина — власним голосом.
Зараз існує вже цілий пул пісень і створених, і виконуваних ШІ. Нехай і таке буде. Це просто нові виклики перед нами, людьми. Отже, треба більш наполегливо шукати й знаходити нові творчі ідеї, ставити перед собою більш яскраві цілі. І я теж, вважаю, повинна ще класніше щось робити, придумувати, реалізовувати. Таж це здорово, це штовхає тебе на нові звершення.
Мені подобається те, що сьогодні відбувається в нашому музичному просторі. Єдине, що дуже сильно не подобається, коли в піснях почали використовувати нецензурну лексику, матюки, відверті якісь такі речі. Ой, мені недобре якось навіть від самої згадки про подібне. Не розумію, для чого в пісні матюки. Не можу, та й не хочу це розуміти.
ПРО КОНЦЕРТИ
Після повернення додому дуже швидко занурилася в концертно-гастрольну діяльність. Так, багато концертів — благодійних, сольних, в об’єднанні з молодими виконавцями. Таку творчу активність сприймаю як своє повсякденне життя. А чому це все мені було дуже важливо? Бо довго не жила тут, не бачила наших людей, Україну не бачила. Такою була щасливою, коли нарешті змогла поїхати на гастролі. Заїжджала у найвіддаленіші куточки нашої країни, дивилася, як живуть, почуваються українці, що вони хочуть чути, бачити зокрема й від нас, артистів. Було щире спілкування, спільні фотосесії після концертів. Люди залишаються, підходять, просять сфотографуватися, автографи. Ніколи не відмовляюся. І завжди хотілося запитати, як вам, мої дорогі глядачі, чи сподобалося. Тобто це був такий фідбек, живе спілкування. І я, в повному розумінні цього слова, повернулася додому. Тому що почула і відчула, що треба людям, моїй глядацькій аудиторії. Для мене це дуже важливо. Під впливом таких спілкувань із глядачами під час моєї концертно-гастрольної діяльності (а це ж різні куточки України!) я проаналізувала все і побудувала, сформувала свою концертну програму «Малина» — саме так, як її хотіли чути і бачити люди. Були перероблені, допрацьовані, по-новому подані, зокрема і в аранжуваннях, і в стилістиці, мої старі хіти, які люди не відпускають, хочуть чути. Тепер ці пісні залунали по-сучасному, вони подобаються моїй дорослій публіці. І молодь виявляє зацікавленість. А їй треба страву подавати гарячою. От я і подаю.
ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ТА МАЙБУТНЄ
Платили і платимо велику ціну за неї. І ще дуже багато муситимемо працювати. Буде складно. Життя нам далося Богом непросте — як державі, як кожній людині. Як батькам, котрі народжують дітей для продовження України. Усе нам далося непросто. Але не знаю іншого народу, хто б це все витримав, окрім українців. Пишаюся, що незламні. Пишаюся, що сміливі. Гине наш цвіт, кров’ю заливається земля України. А є впевненість, що вистоїмо, виживемо. Самі себе сформуємо. Допомоги нам, як у своїй хаті розібратися, не треба. Ми повинні самі впоратися. Так, попереду дуже багато роботи. Та Україна розквітне. Вона стане прикладом у світі. Вже є прикладом. Але нам ще треба перебудувати свої системні, базові налаштування, аби все, що усвідомили за ці роки, — кожен із нас окремо і суспільство загалом, — щоб ми це все правильно понесли у майбутнє. І все керівництво, і державне наше керівництво, і соціальні орієнтири — все мусимо переналаштувати, усвідомлено, з урахуванням наших втрат, із урахуванням наших здобутків, із урахуванням наших мрій і з урахуванням нашого майбутнього. А це — діти. Можливо, й пафосні слова мої, але саме так бачу завтрашній день України. Дуже би хотіла, щоб Бог, Всесвіт, найвищі сили, допомогли нам стати прикладом мудрості — народної, суспільної, розумієте. Щоб Україна змогла мудро побудувати своє, наше сьогодення і майбутнє.
Повну версію порадницької гостини
З ТЕТЯНОЮ ПІСКАРЬОВОЮ
можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця»
від 20 серпня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
