У його полотнах — особлива енергія кольору, особлива динаміка, особливе дихання й життя. Його називають найдорожчим і найвпливовішим сучасним українським художником, роботи якого за рекордні суми продавалися на торгах світових аукціонів. А в часі великої війни свою творчість художник активно використовує для підтримки Сил оборони України, спрямовуючи прямі кількамільйонні донати на потреби війська, на все необхідне для різних бойових підрозділів. Його внесок є одним із найвагоміших серед українських митців. Наприклад, торік одноосібно закрив благодійний збір «НаKILL ворога» від БФ «Сучасна Україна», задонативши відразу 4 мільйони гривень.
Про життя та творчість, ціннісність митців у воєнний час, про пошуки власного стилю, звернення до релігійних мотивів, сакрального мистецтва, про бачення українського суспільства в нинішньому історичному моменті та майбутньому, й, звісно ж, про те, що сьогодні надихає на життя та творчість — ось і про це зокрема говорили ми на порадницькій гостині напередодні його ювілейного дня народження, який відзначатиме 11 вересня, з видатним художником, патріархом українського нефігуративного малярства та живопису, творцем новітнього українського пейзажу, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреатом відзнаки «Національна легенда України», кавалером ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня Анатолієм КРИВОЛАПОМ.
ПРО ПІДТРИМКУ СИЛ ОБОРОНИ
Ті подяки, які отримую від наших військових, для котрих закуповую все, що їм потрібно, звісно, зігрівають. У нас із ними склалися теплі стосунки. Все це створює відповідний настрій і, звичайно, позитивно відображається на моїй творчості, на морально-психологічному стані. Загалом же творчі процеси незалежні від обставин, у мене принаймні.
А допомагати нашим захисникам почав ще з першого тижня повномасштабного вторгнення. Я вважав, слідуючи законам філософії, що коли ти не можеш впливати безпосередньо на ситуацію, повинен прийняти її і допомагати всіма можливими способами. Таким є мій цілком усвідомлений вибір, моя позиція українця. І в цьому немає нічого особливого. А як сьогодні можна інакше?!
Так, кожен на своєму місці працює в міру своїх сил і можливостей, чим уже робить якийсь певний внесок. А вже все інше — то нормальна допомога, яка мусить бути, бо ми — українці. Нашим бійцям це дуже потрібно і важливо, навіть у моральному, психологічному плані. Адже в такий спосіб вони відчувають, що суспільство з ними, що воно не покидає їх. Зрештою, це дуже важливо для нас усіх — і на фронті, і в тилу. Ми не повинні бути осторонь. Маємо про це говорити.
ПРО УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ПРО СИЛУ НАЦІЮ
Суспільство наше дуже неоднорідне. І в тих питаннях, про які ми щойно говорили, зокрема щодо допомоги нашим захисникам. І в плані того, хто кинувся втікати з країни, а хто тут залишився. Я нікуди не поїхав. Хоча тут, де я є, було дуже небезпечно, кілька днів підряд не вщухала канонада. Та, як на мене, це приниження людської гідності — тікати. Жінки з дітьми виїздили — тут питань немає, так і має бути. Та не розумію чоловіків, хлопців, які тікали, та й продовжують усілякими правдами і неправдами виїздити з України… І водночас ми бачимо мужність наших людей, котрі живуть, наприклад, у Харкові, Сумах, Києві, Херсоні, Одесі, Запоріжжі та інших містах — тобто живуть під постійними обстрілами і нікуди не збираються виїздити.
Це вже якась така система, сказав би, мужнього звикання до обставин війни.
… І це мене захоплює, і це мене вражає. Щойно місто пережило чергову масовану атаку росіян, а на ранок воно знову оживає, дихає, працює. Люди поспішають на роботу, донатять на військо, волонтерять, підтримують тих, хто постраждав від обстрілів.
Захоплююся нашими воїнами — їхньою відвагою, їхнім умінням. З багатьма зустрічався, мав справу. Знаю молодих, котрі вже звання підполковників мають, високі державні нагороди. Які почали свій військовий шлях з нуля, можна сказати, долучившись до війська на початку повномасштабного вторгнення. Знаю тих, хто захищає Україну ще з часів АТО. Особисто знайомий із бригадним генералом ЗСУ Андрієм Білецьким, котрому ось у серпні було присвоєно звання Героя України! Так само знайомий і з Командувачем Сил безпілотних систем ЗСУ, Героєм України Робертом Бровді, нашим легендарним Мадяром. Дуже багато в нас красивих, мужніх, справжніх людей.
Так, є різні, кажу ж, що суспільство наше неоднорідне. А що вже казати про Україну загалом, яку постійно розколювали, яка протягом століть була об’єктом зазіхань інших, сусідніх держав. То Річ Посполита, то Османська імперія, то московія… Тобто тут маємо зважати ще й на історію нашу. Але попри все залишився сильний український дух, збереглася козацька сила. І це доводять наші хлопці, котрі на фронті воюють. Щодня маємо свідчення того, що в нас дуже сильна нація. Не думаю, що цього разу вона поступиться ворогу. Нині Україна воює за себе як така-от держава вперше. Хоча й має багатовікову історію боротьби за свою незалежність, були національні рухи. Тепер за своє виживання, за свободу та незалежність бореться вся Україна, а військо наше — це сила.
ПРО ПОШУКИ ВЛАСНОГО СТИЛЮ І КОЛЬОРІВ
Кольори мають певні стосунки між собою. Вони можуть сперечатися, можуть бути байдужими один до одного. А буває, що й закохані — отоді начебто світяться. Я — художник інтуїції, це перше. Так що воно десь було, напевне, від народження і від тих кольорів, серед яких жив. А в селах так багато яскравого було, навіть оті доріжки, рушники вишиті, костюми народні, в які люди вбиралися на весілля. Я ще застав той час. Потім, коли вчився вже в інституті, довкола все було сіре. Це викликало в мене певний протест, просто не сприймаю сірий колір, терпіти його не можу. Після закінчення Київського художнього інституту в 1976 році 15 років працював, експериментуючи з кольором і техніками. А виставився аж у віці 40 років. Але виставився зі своїми кольорами, своїм баченням і своєю філософією цих кольорів.
ПРО БАЧЕННЯ ЖИТТЯ КРІЗЬ ЖИВОПИС
От ви якраз сказали, що в мене земля може бути тільки червоного кольору. Тобто це йде від емоції. Це є сприйняття. Іншого кольору її, такого, яким є насправді, не сприймаю, він мене страшенно дратує. Тому-от умовні кольори. Але там же треба балансувати з академічними вимогами і так далі, то мені та школа академічна необхідна була. Хоча, вступаючи до інституту, знав, що буду абстракціоністом. Бачте, 10 років працював в абстракції, і то просто фантастичний досвід.
А потім уже повернувся до місця свого дитинства, в Засупоївку. Мій будинок стоїть над озером. Тут тиша, вечір, ніч, нічне небо, світанки, заходи сонця… І той набутий досвід в абстракції дав мені нові засоби для передачі уже не стільки реальності, скільки того, що та як відчуваю. Уже як відчуваю у фарбах. А стосовно того, що бачу, то завжди спостерігав всілякі стани і запам’ятовував не саме місце, а тільки якісь свої відчуття від них. То як один маленький барабан, де записані ті відчуття, а в інший я вже фарби вичавив, і ті два барабани крутяться доти, доки не співпадуть колір і той знайомий мені настрій, емоційний спогад. От вам і розшифровка того вислову мого: я бачу життя крізь живопис, а не дивлюся на живопис крізь життя.
ПРО ЦЕРКВУ ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ У ЛИПІВЦІ
Згодився розписувати церкву цю безкоштовно, але за умови, що ніхто не втручатиметься в мою роботу. Бував у різних соборах, храмах, зокрема католицьких, куди заходиш, а там — гнітюча темнота, і людину нібито розчавлює. Бо як так: вона приходить на зустріч із Богом, приходить за підтримкою, а її там залякують. І так їй важко, а тут ще ця гнітючість. Або ж коли приїхав до Києва навчатись і заходив у Володимирський собор, — те саме, гнітюче відчуття в мене з’являлося. А ще бабці стоять і пильнують, хто в чому поріг собору переступає, й починають на дівчат сичати: то без хустки, то спідничка коротка, то в брюки чи шорти вбрані. Та ви ж, люди, прийшли у святе місце, то звідкіля у вас така ненависть, негатив до інших?! Це ненормально.
А бував я тут у церквах сільських перед тим, як узятися за роботу в Липівці. Заходиш — там квіточки стоять у вазах, рушнички висять, все якесь блакитненьке, благосне…
Тому це було моє абсолютно свідоме рішення, сформоване ще з юності, і я зробив церкву такою, якою її бачив, яка насправді була б дорогою до Бога. Де людина відчувала б світло, піднесення, надію.
…Ікона — це дуже чітко сформована форма зображення. Є свої абсолютно канони, тобто схеми, від яких не можна відійти. Наприклад, небо повинно бути синім, одяг таким-то, погляд такий-то. Тобто це — канон. Який повторювали, який ще існує. Збудована в Липівці церква є зменшеною копією Софійського собору в Стамбулі, колишньому Константинополі, тому ця форма задавала й форму розпису, який робився. А вже кольорами я дав той настрій, який вважаю позитивним, який мені близький за сприйняттям.
… Побачивши розстріляну окупантами церкву, я одразу відчув, що треба залишити оті порвані металом, уламками місця. Зокрема, де в мене верхні херувими написані, і там шматки металу такі гострі стирчали… Тому сказав, нехай залишається як є — для наших дітей, онуків, правнуків, аби вони бачили те, були свідомі того, який у нас сусід, так званий «брат» поруч живе. Він нічого й нікого не шкодує, все знищує…
Повну версію порадницької гостини
З АНАТОЛІЄМ КРИВОЛАПОМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 10 вересня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
