Вона пішла на війну у двадцять один. І понад усе хотіла бути корисною та ефективною у війську. Аби знищувати ворога, якого вже встигла побачити зблизька, проживши кілька тижнів у своєму рідному окупованому росіянами Херсоні. Усі труднощі та небезпеки військової служби, серйозні поранення не зупиняють дівчину на її бойовому шляху. А ще більше мотивують наполегливо навчатися, розвиватися, створювати жіночі підрозділи безпілотників. Фото її посіченого уламками обличчя після ворожого удару — «обличчя не жіночої війни», як вона підписала той знімок — облетіло всі соцмережі й насправді стало символом духу, сміливості, стійкості українських жінок у цій страшній війні росії проти України. Хоча до повномасштабного вторгнення сьогоднішня захисниця мала абсолютно мирну професію, танцювала, займалася хореографією…
Із Яною ЗАЛЕВСЬКОЮ, позивний «Мультик», молодшою сержанткою 88-го окремого батальйону морської піхоти у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, операторкою БпЛА, вдалося поспілкуватися напередодні Дня захисників та захисниць України.
ПРО ЖИТТЯ В ОКУПОВАНОМУ ХЕРСОНІ ТА РІШЕННЯ МОБІЛІЗУВАТИСЯ
Я коли побачила окупантів у своєму місті, почула, чому, на їхню думку, вони сюди прийшли, однозначно для себе вирішила, що піду до війська. Одного разу поспілкувавшись з росіянами, зрозуміла, що немає сенсу їм щось доводити на словах, пояснювати. Якось ми з дівчатами поверталися додому після мітингу (тоді херсонці практично щодня виходили на мирні мітинги протесту проти окупації росії), до нас підійшли російські військові. І почалося: «Вот ви, нічєво нє панімаєте, ми же вас спасаєм»… «Спасаєте»?! Серйозно?! Хто ж так «спасає»?! Ви прийшли до нас непроханими, не з перемовинами, а зі зброєю — на цивільне населення. Потім почали все руйнувати, грабувати, викрадати людей, катувати, ґвалтувати, вбивати. А скільки катівень у місті окупантами було організовано, як потім виявилося після деокупації… Це такий порятунок?! Отоді я і сказала, що прийду вас убивати. Коли навчусь. І після того випадку майже відразу й виїхала з міста.
Поїхала до батька. Він на той час також був військовослужбовцем, служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді. Саме у 59-й я отримала значну частину свого військового та бойового досвіду.
Батько спочатку думав, що я поїду за кордон. Але відразу сказала: «Ні, я залишаюся». Він порадив почекати, видихнути, а там, мовляв, подивишся, що до чого.
Тим часом я пішла з його побратимами знайомитися. Відразу попросила в них розповісти мені, що найперше варто знати, от просто терміново, аби вже могла допомагати. Почала з такмеду. І зрозуміла, що мені тут буде окей. Хоча ще навіть не знала, ким саме хочу бути. Ні, не так, правильніше сказати: а що зможу робити. Ось просто зараз, щоб не витрачати багато часу на навчання і вже бути корисною, щось робити. Дуже того хотілося. Поспішала.
… Хоч мені тоді і був лише двадцять один рік, цілком усвідомлювала, куди йду, на що підписуюся. Розуміла, що буде важко, буде страшно. Бо ж упевнена була, що не сидітиму десь у кабінеті. Свою натуру знаю. Хоча нічого на той час не вміла. Навчилася. І бажання дронувати згодом з’явилося.
… Спочатку займалася військовою журналістикою. А потім перевелася на посаду бойової медикині до штурмової роти. У 2023-му вивчилася на операторку FPV-дронів (камікадзе) і вже з травня того року була на цій бойовій роботі. Згодом зайнялася створенням жіночого підрозділу безпілотників. Це вже було в складі 141-ї окремої механізованої бригади. Але з часом мала піти звідти, закрити цю справу і перевестися у 88-й батальйон морської піхоти.
ПРО ЖІНОК У ВІЙСЬКУ
Багато залежить від того, до якого командира потрапляєш. Бо один розуміє, що тобі потрібен час для того, аби ще навчитися чомусь, щоб увійти в роботу. А інший… Ну, бувало, мені казали: «Яно, ти що, витримаєш там тиждень?» Тобто на бойових позиціях. А я витримувала, й 28 діб навіть (а більше не було потреби), й нічого. Дівчата — вони такі, витривалі.
От зараз я в морській піхоті, і тут нікому абсолютно не заважає, що я дівчина. Було, правда, сказав один побратим: «Яно, тобі вже треба йти звідси, ти вже своє навоювала». А я не можу ось так узяти й піти з позиції.
ПРО РЕЗУЛЬТАТ БОЙОВОЇ РОБОТИ І МЕДІЙНИЙ РЕСУРС
Зараз формую жіночий напрям. Для мене принципово, щоб спочатку були підготовка, робота й результат, а вже потім – медійність. Медіа є допоміжним ресурсом. Тому що це — впізнаваність, це допомога волонтерів і благодійних організацій, донаторів. Війна — дорога штука… Дуже багато також і наших вкладень є. Бо ж окрім усього іншого, це і ремонт автівок, закупівля технічної частини. Звісно, коли ти в медіапросторі просиш про допомогу на потреби підрозділу, в тебе з’являються прямі зв’язки. Тоді це правильно. Але якщо ти тільки в медіа і все — то нецікаво якось. Має бути конкретна робота і конкретний результат.
ПРО ГОТОВНІСТЬ, МОТИВАЦІЮ МОБІЛІЗУВАТИСЯ
Є дуже молоді кандидатки з високою мотивацією, але для мене важливо, щоб їхнє рішення про службу було усвідомленим. Наша робота — то велике фізичне навантаження. А ще ж біля тебе завжди щось вибухає, то кабами накриває…
Найперше, потрібно мати хоча б якесь уявлення, що то за служба. Людина повинна розуміти, куди йде, навіщо, що там буде. Ми працюємо над системою попередньої підготовки та відбору, щоб людина ще до початку служби краще розуміла її реалії та власну готовність.
Запитую в тих, хто цікавиться службою у нас: «Коли до мене йдете, ви читаєте, що я роблю? Ви знаєте, що я — бойова? І що ви теж бойові будете, тобто робота у вас буде бойова?»
Знаєте, хочеться, щоб люди на п’ятий рік війни вже розуміли, що тут відбувається. Так, війна по всій країні, і в більшості міст України зараз прилітає. Але це одна війна. А коли перебуваєш вже тут, це не та робота, що захотіла — взяла та й звільнилася. До цього люди мають серйозніше ставитися. І знати, що буде важко. І що потрібен час на адаптацію. На звикання один до одного. А характери в людей різні. У кожного якісь свої проблеми вдома можуть бути. Але ж спільну мову треба якось знаходити, вчитися йти на певні компроміси. Тому що все одно нам виходити разом на війну.
ПРО ПОВЕРНЕННЯ НА ФРОНТ ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ
На той момент, мабуть, керувалася найперше тим, що не закінчила свою місію. Там — мої люди, то як це так, що їх покину. Далі в мене теж були ще поранення, контузії. Але я не можу залишити своїх. Тим паче, коли один етап закривається, другий відразу відкривається, і вже, ну, як ти звідси вийдеш. Тут — не іграшки. Тут — відповідальність. Тут — люди. Тут — справжнє життя інших людей. Я піду, демобілізуюся, хтось із наших зробить те саме, а заміняти нас хто буде? Оце питання. Тому й кажемо: приходьте зараз до війська, навчайтеся, й у нас зокрема.
ПРО ВІДНОВЛЕННЯ
Я за те, щоб люди, котрі сюди приходять, правильно і вчасно відновлювалися. Хочу, аби мої побратими й духовно розвивалися, навчалися. Аби розуміли, що після війни теж буде життя. Так, ця війна однозначно нас усіх змінює. Робота з психологом починається тоді, коли вже багато чого накопичилося. А можна ж не допускати до того, можна попередити деякі зриви. Моя ідеологія, в принципі, така, щоб люди виконували свою роботу і мали можливість відновитися. Маю вже певні ідеї стосовно того.
…Звісно, ми розуміємо, звідки беруться ці травми психологічні, агресія, заїкання… Але ми, військові, як уже казала, маємо самі також про себе дбати. Проходьте, будь ласка, лікування, психотерапевтів, терапію. Це важливо. Аби не вішалися в гаражі. Давайте не будемо вішатися в гаражі. Давайте жити після війни. Давайте жити тут і зараз. Я, наприклад, так і живу. Бо ж у мене життя одне, і хочу класно його прожити.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Якщо ми не переможемо, росія просто нас усіх знищить. А хто й залишиться, то для загарбників третім сортом буде. Не розумію, чому люди досі того не усвідомлюють. Я не хочу, аби мене чи когось з моєї родини принижували, катували, знищували. У мене донька, тато, мама, сестра. Розумію, що нікого з нас не пожаліють. Чому люди не згадують одразу той момент, як на нас нападали росіяни?! Навіть зараз скажу так: я не піду в росію вбивати ворогів. Мені скажуть: «Яно, бери автомат і йди в росію». Ні! Яна — захисниця. Я захисниця своєї країни, захисниця свого дому. І аж ніяк не та, хто піде забирати щось чуже. Мені потрібне своє, мені потрібна моя Україна.
Повну версію порадницької гостини
З ЯНОЮ ЗАЛЕВСЬКОЮ «МУЛЬТИК»
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 1 жовтня 2026 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
