Найцікавіший епітет щодо журавля, на який пощастило натрапити, готуючи цей текст, — «аристократ боліт». А ще — «гордий птах». Може, тому, що, на відміну від лелек, із якими нерідко плутають журавлів, із людиною він «тримає дистанцію», обираючи для гніздування болотисті місцевості, торфовища й вологі луки, та й будує «житло» на землі, серед очерету чи на купинах. Журавель — птах говіркий, а його курликання у піднебессі, яке можна почути за кілька кілометрів, сприйняте людьми як прояв туги за рідним краєм, надихнуло на щемливі рядки багатьох українських поетів. «Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі в вирій. Чути: кру-кру-кру!..» — рядки Бориса Лепкого, написані 1910, що стали відомою піснею. «Ті журавлі, і їх прощальні сурми…» — з творчості Ліни Костенко. А рядки з пісні: «Над моєю долею журавлі летять» на слова Вадима Крищенка й музику Леоніда Нечипорука, певно, в кожному українському серці звучать диво-голосом незабутньої Раїси Кириченко…
Отож журавлик — наша рідна птаха. Але так само можуть сказати й чимало інших народів. Бо птах цей із родини журавлевих представлений 15 різними видами у фауні більшості країн світу. Причому кожен вид, окрім переважно чорних кінців крил, має своє відмінне забарвлення і назву — за материком, країною чи кольором оперення: наприклад, канадський, американський, індійський чи австралійський. Або й просто — білий чи сірий. Та варто уточнити: на наших теренах гніздиться сірий журавель, — пригадуєте його на ілюстрації до дитячої казки про лисицю й журавля? Він і справді сірий, має чорні ноги (наче в чорні чоботи вбрався!), сірувато-рожевий дзьоб і червону плямку, що нагадує беретик, на голові. Зрідка ще трапляється в нас його родич — степовий журавель, адаптований за забарвленням до відповідного ланшафту. Обидва занесені до Червоної книги. А от білий журавель, або стерх, якого в Україні орнітологи позиціонують як «рідкісного залетного», занесений до міжнародних списків Червоної книги. Ареалом свого мешкання цей птах із червоним дзьобом і ногами червонуватого кольору здавна обрав тундру і тайгу, тож поширений він на північних теренах країни-агресора, а зимує в Ірані або Китаї. Тому зустріти в Україні білого стерха орнітологи називають справжнім дивом, надто вже рідкісний і не характерний такий випадок.
Що можуть символізувати журавлі? Шляхетність — якщо «аристократи»? Можливо, відданість, бо пару створюють на все життя, пташенят піднімають разом? А на етапі залицянь саме журавлиний танець орнітологи називають «справжнім дивом природи». Так чи інакше, саме журавель став офіційним символом міста Дунаївці на Хмельниччині. Магдебургське право містяни одержали ще 434 роки тому, а за кілька років — 1597-го — була затверджена й печатка магістрату із журавлем. На ній птах зображений у профіль і тримає в нозі камінь, наче вартовий, що оберігає від ворога свою зграю. Звісно, що кольоровим зображення стало вже на гербі, який затвердили ще за часів Речі Посполитої. Саме там дзьоб і ноги журавля були червоними. За радянських часів на герб Дунаїівців замість птаха потрапили індустріальні символи міста і золоте усміхнене сонце, яке зараз бачимо на міському прапорі. На офіційний герб міста той самий журавлик, так само із червоними ногами і дзьобом, знову повернувся 2023-го. Дарма що «українським» журавлям, як уже йшлося вище, природно властиво інше забарвлення цих частин тіла. Та й характерної для наших журавликів плямки нема. Чи може бути, що в давнину на герб Дунаївців потрапив журавель із інших широт (адже після другого поділу Речі Посполитої Дунаївці тимчасово відійшли до російської імперії), а чи тут тоді гніздилися саме такі птахи — запитання не до нашої рубрики. Адже часом птахів, як і тварин, зображують дуже символічно. Але колір має значення.
Підготувала Ольга ВОЛИНСЬКА.
