Коли відкриваєш для себе історію виникнення сіл і містечок, вражають легенди про назви та символи, частина яких могла би стати основою сценарію художнього історичного фільму. Та, може, просто зараз їх тут прочитає майбутній режисер — і надихнеться сюжетом?!
Слово Кіцмань у невтаємничених в історію викликає переважно «котячі» асоціації. Та на сучасному гербі, крім срібного здибленого коня, присутнього там в іншому вигляді ще за Австрії, бачимо ще й срібну бочку, пробиту срібним же півмісяцем. Місцева легенда пояснює: 450 років тому було тут велике поселення під назвою Сегот. Під час навали татари й турки нищили все на своєму шляху, спалювали села, лишали життя чоловіків. Знайшли й це сховане в лісі поселення. Один із турків зайшов до місцевої жінки на ймення Кіца, забажавши розсолу з її квашених огірків. Та вказала на бочку: мовляв, візьми собі сам, якщо хочеш. А коли зайда нахилився, схопила його за ноги, аби втопити в розсолі. За легендою, турок довго кричав: «Кіца мана!» Відновлене згодом поселення отримало назву Кіцмань. Тож півмісяць, «напівутоплений» у бочці, нагадує про перемогу легендарної жінки над загарбником мусульманської віри. Відтворена на сучасному гербі героїчна історія боротьби місцевих мешканців із давніми загарбниками надихає на спротив у часи нинішньої російсько-української війни. Знайшлося тут місце і для згадки про легендарну червону руту: в оздобленні картуша герба Кіцмані посеред букового листя, що символізує Буковину, є й червона квітка рути (рододендрона).
Одне з найдавніших сіл Поділля — Галузинці, в числі перших на Хмельниччині здобуло власний герб, на якому відбилася давня історія. Перша згадка про село в історичних документах датована 1493-м, а своєю назвою воно завдячує трьом братам Галузинським, які отримали право на користування тутешніми землями. За місцевою легендою, козаку Галузі дозволено було взяти собі стільки землі, скільки зможе об’їхати конем за день. Так чи інакше, але підтверджувальну грамоту, за умови відбування робіт і військової служби, польський король Сигизмунд надав Лазару Галузинському ще 1512 року. Пізніше село викупила і зарахувала до королівського двору королева Бона, 1546-го утвердивши трьох братів у правах дідичного володіння. Це згодом підтверджували, кожен у свій час, і наступні королі, а в ревізії 1552-го зазначено трьох братів Галузинських, які несли службу на трьох конях. Про цю історію нагадує й герб Галузинців, на якому в червоному полі — три кінські голови з червоними язиками та очима. І ще про цифру три в історії села: розташоване воно на трьох пагорбах, розділених котловиною.
На Кролевеччині, що на Сумщині, цікава легенда побутує в невеличкому селі Бистрик, що отримало назву від річки Бистриця, яка колись була судоходною, але давно висохла. Оповідають, що першими поселенцями Бистрика в середині XVII ст. стали два побратими — Куліш і Шумило, які прийшли сюди зі степів, рятуючись від набігів татар. Про засновників дотепер нагадують топоніми Шумер і Кулішівка. Відомо, що перші мешканці Бистрика облаштовували житла — зимівники, більшою частиною закопані в землю, так що вище був лише дах. Якийсь час село було власністю Новгород-Сіверського монастиря, а його настоятель на 10–15 років звільняв від податку переселенців. Згодом у Бистрику звели цегляний завод, а за часів Івана Мазепи було розквартировано частину резервного загону Гетьманського козачого війська, яке збудувало тут конюшні й господарські приміщення. Про Бистрик було згадано в Універсалі Мазепи (1688), тричі за життя його навідував Тарас Шевченко, а вчетверте через Бистрик везли його труну. Тож історію тут бережуть, і тому на гербі голова незагнузданого коня — уособлення вільного духу — обернена назад. Коник на синьому тлі, що уособлює Бистрицю, на гербі перестрибує через цегляний мур — символ давньої цегельні, а також 9 сіл, підпорядкованих Бистрику. Про засновників села на гербі нагадують два козацькі хрести у підкові. Вони ж символізують і козаків та монахів, що в давнину змагалися за владу над селом.
Трапляється, легенда повною мірою оживає не на гербі, а в назві. Приміром, на гербі села Печихвости Львівської обл. скаче білий коник із пишним хвостом. Твердять, що назва села виникла за часів турецької навали. За легендою, вичерпавши запаси їжі, не маючи підтримки від своїх і зустрівши шалений опір місцевих мешканців, завойовники тамували голод, відрізаючи хвости в своїх коней, аби засмажити-спекти їх на вогнищі. Ось так із «печи» і «хвости» склалося — Печихвости.
Жмеринка здатна зачарувати своїм гербом і без особливої легенди. Дві восьмипроменеві зірки на ньому означають Велику і Малу Жмеринки, між якими колись виросла однойменні залізнична станція, а три спарені тонкі смужки — основні залізничні напрямки — на Київ, Львів та Одесу. Прекрасний срібний крилатий кінь на тлі смуг — Пегас, традиційний символ поетичного натхнення, творчого злету, мудрості, свободи та зв’язку з небесними силами, у цьому випадку уособлює розвиток молодого міста і рух уперед.
Підготувала Ольга ВОЛИНСЬКА.
