Роки спливають, роки злітають, та не стирають із пам’яті нашої, не вихолоджують із сердець наших любов і спогади про того, чия Пісня так щиро звучала й так високо та далеко літала. Про Назарія ЯРЕМЧУКА згадуємо не лише в дні пам’ятних дат (30 листопада 1951, Рівня (тепер Вижниця) — 30 червня 1995, Чернівці). Бо він не просто видатний український співак, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, Герой України. Він — справжня легенда української пісні, символ української естради, її душа, яскрава частина культурної історії України, в якій залишиться навіки. І хоч би які красиві та глибокі слова про нього знаходилися, не зміряти ними того змісту, того сенсу, тієї радості пісенної, що подарував нам великий співак за відміряні йому Господом короткі роки земного життя.
І як тут не погодитися з синами, народними артистами України Дмитром та Назарієм Яремчуками, котрі на порадницькій гостині ось так згадували свого батька.
Дмитро: «Тата ніхто й досі не перевершив. З великою повагою до всіх, хто працює сьогодні на сцені, ставлюся, але Назарій Яремчук, так би мовити, на найвищій ноті. Його вже стільки років немає, а люди пам’ятають, люблять».
Назар: «Він завжди прагнув, аби кожна пісня звучала гармонійно, аби досягнути в ній бажаного образу. Знаєте, не кожна пісня й підходить, бува, тому чи іншому співакові. Були такі, що й татові не підходили. Пам’ятаю, йому приносили свої твори композитори, поети, а тато відмовлявся. Хоча потім ті пісні співали інші — й вони чудові. Тато наче відчував, де його пісня, а де ні. Це також якесь особливе вміння, творча інтуїція — побачити наперед, що насправді відгукнеться і в серці артиста, і в серцях людей».
Тому його, названого народом буковинським соловейком, й обожнювали мільйони. Та чи й могло бути інакше, коли чуєш той, як говорив відомий поет-пісняр, народний артист України Вадим Крищенко, «неповторний, проникливий, своєрідний, вишитий українською інтонацією голос»?!
Ми не раз розповідали на сторінках «Порадниці» про Назарія Назарійовича. До сьогоднішньої ж публікації спонукало зокрема й бажання оприлюднити тут деякі записи з його щоденника, який вів із 1977 року, аналізуючи, описуючи кожен день свого життя. А записи з 10–15 червня 1995 року об’єднано заголовком «Доки?!». Рядки ці, написані вже смертельно хворим Назарієм Яремчуком, називають пророчими, застережними, заповідальними. І звучать вони сьогодні, за понад 30 років по тому, як ніколи досі актуально. Читаймо. Думаймо. Робімо висновки. Й будьмо пильними. Й будьмо сильними.
Хочемо розповісти й про Музей-садибу Назарія Яремчука у його рідній Вижниці на Буковині, почутися близьких йому людей.
МУЗЕЙ-САДИБА
Про Назарія Яремчука багато сказано і написано. Багато записано і знято. Слухати — не переслухати, дивитися — не передивитися. Та є, напевне, особливе місце, де відчуваєш його, де почуваєшся так близько до нього. То — Вижниця. То — його рідна батьківська хата, де створено музей. Де бережуть не просто пам’ять про нього. А частинку душі. Частинку серця. Його голос.
Він був наймолодшою дитиною в сім’ї. Коли народився, батькові вже виповнилося 64 роки. Мав братів Степана та Богдана, сестру Катерину. А ще був у них старший брат Дмитро, навчався у Чернівецькому університеті. А що був проукраїнськи налаштованим активістом, то мусив рятуватися від арешту за кордоном. Доля закинула Дмитра в Канаду, де й прожив значну частину свого життя. Багато допомагав тим, хто тікав згодом від совєтів, коли Буковину приєднали до радянської України. Назарія тому й довго не пускали за кордон, що мав брата в Канаді. Зустрілися вони вже значно пізніше, десь на нейтральній території… Цю історію, розповідану синами Назарія, ми друкували свого часу в «Порадниці». Дмитро пережив усіх своїх молодших братів і відійшов у засвіти у віці 95 років.
…Страшна хвороба відібрала життя у Назарія в неповних 44…
Сестра Катерина після смерті брата вирішила створити у батьківській хаті, на рідному обійсті Музей-садибу. І став він однією з визначних культурно-просвітницьких, архітектурних пам’яток колишнього ярмаркового міста Вижниці, його родзинкою. Куди прагнуть потрапити ті, кому дорога пам’ять про видатного співака. І названо було музей «Смерековою хатою» — іменем однієї з найулюбленіших пісень, що виконував Назарій із 1985 року. А неподалік — церква стоїть, де його колись хрестили…
Нічого особливо й не змінювали в батьківському будинку. Хіба що дах оновили та меморіальну табличку прикріпили. А загалом він збережений таким, яким був за життя Назарія, проникнутий тим духом, у якому зростав майбутній великий артист, відтворює домашній побут сім’ї Яремчуків.
Пригадую, як багато років тому наш вістянсько-порадницький колектив, подорожуючи буковинським краєм, запланував і поїздку до Вижниці, до «Смерекової хати», до Назарія. Ступивши на поріг, одразу почули його голос (як виявилося, лунав він із записів, увімкнених на магнітофоні). Зустріла нас пані Катерина тепло, душевно, провела кімнатами музею, поділилася зворушливими, теплими спогадами…
Сім’я їхня була співучою. Батько Назарій мав гарний тенор і співав у церковному хорі, а мати Марія грала на мандоліні й також гарно співала, у церковному хорі виступала. То від неї, гуцульської селянки, молодший син успадкував свій унікальний голос. Отака, творча атмосфера в сім’ї, звісно, сприяла розвитку його музичного таланту.
Зайшовши до будинку, бачимо галерею родинних портретів: батько — у військовому строї австро-угорської армії, мати — у вишиванці, брати — Богдан і Степан.
Особливо ж щемно споглядати перші сценічні костюми Назарія 70-х років. Їх він привіз до батьківської хати, коли востаннє приїздив сюди. А серед вишиванок співака, його сценічних костюмів є особлива святкова сорочка, яку мама Марія вишила старовинною технікою низинки.
Є тут афіші концертів співака та його дітей — Дмитра, Назарія і Марії, колекція платівок із різних етапів творчості, записи голосу співака. Навіть футбольний м’яч, адже Назарій любив займатися спортом.
Серед експонатів — сімейні реліквії родини Яремчуків, меблі, фотографії та особисті листи співака, журнальні, газетні статті, зібрані друзями, однокурсниками, вчителями та музикантами, які розповідають про життєвий, творчий шлях Назарія. Збереглися і його шкільні та студентські зошити.
…Щойно зайшли на обійстя, очі буквально увібрала квіткова краса, що буяла різнобарв’ям. Та найбільше — червоним. «Так, це вона, червона рута», — підтвердила пані Катерина, випередивши наше запитання. — Прижилася ця квіточка на нашому обійсті. Колись Назарій привіз її сюди з гір. Як уже розрослася, ділилася нею з усіма бажаючими, тож росте вже не лише в Україні, а й за кордоном».
«ТУТ ВІН ПОЧУВАВСЯ ПРОСТО СИНОМ І БРАТОМ»
Пані Катерина розповідає про брата як про щиру людину. Він завжди хотів «поїхати до людей і дати їм якусь надію через пісню», а не виступати для «галочки». Це зокрема і про поїздки в Чорнобильську зону. Після аварії на ЧАЕС у 1986 році тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, виступав перед ліквідаторами аварії.
Завжди був близький до людей і ніколи не хворів на «зіркову хворобу». А приїжджаючи додому, із задоволенням спілкувався з односельцями, міг після концерту піти з ними купатись на сільський ставок. Попри свою всеукраїнську, всесоюзну славу, ніколи не цурався простого життя.
Приїзди до рідного села були для нього можливістю відпочити і душею, і тілом. Тут був його спокій і натхнення. Адже рідний дім завжди залишався для Назарія тим місцем, де міг бути просто сином і братом, а не відомим артистом. Рідня насолоджувалася сімейними розмовами, спогадами про дитинство, спільним співом. Навіть будучи вже тяжко хворим, він прагнув бачити рідні обличчя, рідний буковинський край, які були його опорою впродовж усього життя.
Надто любив, цінував свою маленьку батьківщину, свою родину. Як і його мама Марія. Котра навіть у листах слово «родина» з великої літери писала: «Дорога Родино!».
Яремчуки були глибоко віруючими, і дотримання християнських цінностей та традицій було важливою частиною їхнього життя. Сім’я збиралася на великі релігійні свята, зокрема на Великдень та Різдво, дотримувалась усіх народних і церковних звичаїв.
Назарій, наймолодшенький, який був справжнім скарбом для своєї мами, дуже й дуже любив її і всілякого намагався підтримувати, коли вона злягла. Помираючи, просила сина продовжувати співати, попри великий жаль на його серці за нею.
Теплі стосунки були в брата з сестрою. «Я не можу змиритися з такою втратою. Бо виплекані ми в одному лоні, бо життя часто сприймали через однакове бачення подій. Він був не просто моїм рідним братом, він був другом, помічником, Дорадником. Так не часто трапляється. Назарко любив до нас приїздити в гості, будучи не тільки на початку своєї стезі до визнання, а й потім, коли воно й справді до нього прийшло. Назар любив не просто відпочити. Навіть, коли ми власний будинок споруджували, прийшов допомагати. І робив це так натхненно, так радісно. Його завжди цікавило, як живу, що мене турбує, що радує. Швидко вловлював стан моєї душі і переймався цим, як чимось власним. Він жив нашим життям, його присутність відчувалась у домі постійно. Він любив пройтися рідною Рівнею, завітати в гості, скупатись у Черемоші, подорожувати горами. Впиватися народними звичаями, майже на всі свята був гостем і їх учасником, співав, колядував тощо», — згадувала Катерина Яремчук у розмові з журналісткою Ярославою Кибич.
«МІГ БУТИ ДРУГОМ ДЛЯ КОЖНОГО, АЛЕ НЕ КОЖЕН ДЛЯ НЬОГО МІГ СТАТИ ДРУГОМ»
Син Дмитро: «Попри те, що в тата рік був розписаний наперед гастрольними турами по всьому радянському союзу, він усе планував і завжди знаходив для нас час: аби повезти на море, оздоровити, відпочити з сім’єю, подихати Карпатами, які обожнював, сходити з нами по малину, гриби…
У нас було насичене подіями, святами життя. Ми з дитинства знали родинне тепло Різдва, Великодня. Дні народження татових сестри Катрусі, брата Богдана, нашої мами, його — нічого не пропускали».
Син Назарій: «Мабуть, у тому віці над такими речами не замислюєшся. То вже зараз розумієш, що насправді він був для нас зразком. От спостерігаючи нині за іншими родинами і згадуючи нашу, скажу, що в нас усе було красиво й навіть ідеалістично. Тато був дуже доброю і гарною людиною, але не тільки з нами — з усіма був щирим, доброзичливим, людяним. Нікого не хотів образити, ніколи не був на когось сердитим, роздратованим… Один із поетів сказав, що тато міг бути другом для кожного, але не кожен для нього міг стати другом. Але він завжди був відкритий для всіх». (Порадницька гостина, 2019 рік).
А їхня мама, перша дружина Назарія Яремчука Олена Шевченко, з котрою співак познайомився у «Смерічці», згадувала: «Я, як мало хто, знаю його у творчих муках, радісних злетах, у різних життєвих ситуаціях. Він завше був найпоряднішим з усіх людей, кого я знала: людяний, вихований, невід’ємна частинка природи Вижниччини. Він любив її, а гори, Черемош, скелі допомогли розкрита всю силу його таланту і подарувати людям. Це була лірична, уразлива і горда людина, для якої матеріальні блага нічого не вартували».
Дарина Яремчук, друга дружина, мама Марії Яремчук: «З ним було легко й надійно. Жадоба до життя, почуття такту, тонкий смак, бажання відчувати прекрасне в сірій буденності — ось що дарував він своєю присутністю. Яке то щастя було мати все це просто так, не вимагаючи нічого взамін!..
…Нам його не забути ніколи, як мову свою, як матір єдину. Він, цей чарівний голос Назарія — часточка кожної нашої сім’ї, нашої долі нелегкої, нашої праці кропіткої, наших гараздів ї негараздів, нашої молодості гомінкої, нашої старості убогої.
Усе знав і розумів, і переживав, як умів, а вмів зрозуміти радість і дарувати добро, приносити щастя і цінувати життя, та не вмів кривити душею. Все це вкладав у пісню, яку ніс до нас як найдорожчу перлину, як найтяжчу ношу, як наймилішу данину своїй Батьківщині.
Будь-яку фальш відчував і дуже важко переживав. Очима говорив і усмішкою заворожував. Від його пісні гоїлися душевні рани, і серце хотіло і прагнуло жити, любити, свято продовжувати свій кожному окремо дарований життєвий обов’язок.
У творчості Назарій наполегливий і самовідданий, і чим більше діставав від життя, тим більше цінував свої рідні гори. З великою вдячністю вертав додому, набирав у пригорщі кришталевої живиці, припадав до землі, і важко було збагнути — віддає своє тепло цій землі чи вертає свою втрачену важкими дорогами і далекими світами силу за час відлучення. Хто знає, коли ми зможемо відповісти на це питання. А ти, дорогий, уже знаєш. Ти — істина. Тож будемо молитися за тебе, щоб Господь дарував тобі Царство Небесне, а ти допоможи нам, рідний і коханий, у наших земних негараздах, навчи нас своїм прикладом взаєморозуміння, взаємовіри, любові, добра…».
ІЗ ЩОДЕННИКА
«То тільки здається, що нічого не діється. Але навіть не діючись — діється — інакше неможливо.
Мені тільки здається, що минуле — одна невпинна кольорова строката стрічка. Але, якщо не згадувати, не робити крупного плану — то, насправді, було!!!
Була юність босонога, кукурудзяна, де «хобли-хобли ховайтеся добре».
Була первинна єдність із природою, всесвітом, символом — Черемошем і тягою до річки, до живої, неповторної вічності, підкорення гір, пізнання величі творця.
Образливим був малим, десь на межі в траві ховався і дуже так жалівся. От піду кудись від хати, от сховаюся і не знайдуть мене.
А ось. Межа життя — 43. Лежу в лікарні після операції на шлунок. Все, як скрізь: сон, лікарі, спілкування, відчуття безодні. 5 годин проходила екзекуція. Лікар Hairte сказав, що раку більше нема.
12 березня 1995 р., Вінніпег, Канада».
“Доки?!
Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках. Ми гордились раніше, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний.
На жаль, це не так.
Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі; народ також не робить висновків. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати. Всі наші експерти вказують, що шоколадні цукерки в нас кращі, але вони гірші, бо гірша обгортка, ще й дешевші.
Що тут розбиратись, у чому? Скуштуй, та й годі. Купуй вітчизняне. Люди наші будуть мати більшу зайнятість, будуть отримувати зарплату і т.ін. Ні! Куплю чуже. Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть, — це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це в американців, італійців, — та ж відповідь.
Розгадка надзвичайно проста. Ні, це не зарозумілість. Своя сорочка ближче до тіла, а простіше — відвертий шовінізм. І скрізь він існує. Він існує як форма самозбереження.
Протилежна картина із Україною благословенною, де кожен день транслюють телебачення ворожої, інакше не назвеш, держави, де всіх нас переконують, що ми ні на що не здатні, що ми хохляндія, шаровари. Та це завдяки нам вони стали московщиною.
А що вже казати про музику.
Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів.
Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть на Україну, «страна непуганых идиотов». Справді. Правда гірка.
Спитаю, хто з українських артистів виступав з концертами в москві, ленінграді за останні роки чи раніше? Відповіді нема. А хто з москви був в Україні? Відповідь — сотні. І насичують нас. А поруч десятки, сотні співаків, композиторів, фестивалів вищого рівня, ніж у москві, а у пресі — ні слова!.. Образливо.
Лише якесь «явище» з москви, ще й родом з України, преса, ТБ, радіо в один голос створюють дармову рекламу для них, а свої? Кращі!!! Замовчуються.
Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого?
Французька співачка з надуманим іміджем, роздутою рекламою з москви і російський співак беруть з України мільйон доларів із Славутича! Неподобство. Візьміть будь-яку країну Європи. Хто гастролює в чужій країні, тобто працює, має платити податок до 30 відсотків. То від таких концертів, від цих гастролерів «зальотних» ми мали б гроші на утримання культури власної.
Коли міністерство культури наведе порядок із заїжджими, коли наведе «музичний порядок» у барах, ресторанах, дискотеках, як це роблять, до прикладу, у Франції?
Де ми живемо? Хто ми?
Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого та розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, москва, що ми з собою самі робимо?
На фоні екологічних негараздів наша талановита молодь пішла на вулицю. Вулиця — і стихія, і дім. А вулицею володіє москва, бо там ще гірше, і найгірші звички легше засвоюються. В нашу країну запущено сотні тисяч агентів москви для дестабілізації стану в державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат — парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України, наших громадян. І досі плачемось. Обдурюють нас за допомогою москви, і нас самих обдурюють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, але який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.
Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивозили все — від сала і чорнозему, від трудящих рук до геніального інтелекту.
Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки москви наплодили чи не сотні газет в Україні, і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України.
Любі українці, народе України — це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити.
Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде.
Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана москва!
Невже нас зловіща історія не навчила?
Будьмо уважні.
Назарій Яремчук.
10–15 червня, 1995 рік.”
(Спогади рідних, уривки із щоденника — https://www.roduna.org/).
***
«30 років, як десь там і тут наш Назарчик… за небокраєм, за сонечком, за смерічками, і в лісі, і на річці, і у хатці… Все оберігає нас всіх і спостерігає за нами, бо щиро всіх любив і любить… Ми так віримо і так любимо нашого Назарчика! І нам легше живеться, він завжди поряд…» — кажуть рідні, котрі живуть у Вижниці й бережуть пам’ять про нього.
Так, він завжди поряд.
Він живе з нами у піснях.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».
