Україні важливий сьогодні кожен голос, хоч би де він звучав, — тут, в Україні, чи за кордоном. Голос, який розповідає про нашу країну, про її багату культурну спадщину, про боротьбу проти загарбницької росії. Голос, який підтримує нас у тій боротьбі й мотивує інших людей доброї волі ставати на бік світла, миру і добра.
Її голос, багатьма мовами світу, вже багато років звучить і з оперних сцен. Дебютувавши в Україні, згодом мала честь співати для Папи Римського Івана Павла II. А міжнародна кар’єра оперної та концертної співачки розпочалася 2003 року із запрошення до Імператорського палацу Японії. Далі були гастролі в Україні, Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Чехії, Японії. У 2010 році українка отримує безстроковий контракт Токійської опери Фудзівара. У країні вранішнього сонця вона вже провела понад 900 сольних концертів, під час яких неодмінно виконує й українські композиції.
Українська оперна співачка, бандуристка-вокалістка, заслужена артистка України, солістка Токійської опери, Посол доброї волі Оксана СТЕПАНЮК нині на порадницькій гостині.
ПРО ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
На 24 лютого 2022 року на головному телеканалі Японії в мене було заплановано інтерв’ю. Підготувалася напередодні до зйомок у своїй музичній студії. На фортепіано поклала українську скатертину, прапорець… Телевізійники приїхали о першій годині дня, а в Україні це була сьома ранку. Під час інтерв’ю мені запропонували зателефонувати мамі в Україну на месенджер (мої батьки Анатолій та Ольга Степанюки живуть на Київщині, у нашому рідному селі Синява Рокитнянського району). Набираю маму і… чую страшний звук вибуху — щось там прилетіло. Мама каже: «Доню, війна…Оце нас так росіяни обстрілюють»… Боже… У мене сльози на очах. Телевізійники, побачивши, як змінилася з лиця, перепитали, а що ж такого мама повідомила. Почали моніторити, і підтвердили, що так, насправді в Україні почалася війна… Тоді вже на другий день по всій Японії пішла ця інформація, стало зрозуміло, що росія повномасштабно вторглася в Україну…
Мене, зрозуміло, застерігали від поїздки на Батьківщину, що це ж так небезпечно. Кажу: я нічого й нікого не боюся — поїду. До України приїхала у вересні 22-го року. Разом із сестричкою, Любою Загорною, ми побували в Бучі, Ірпені, Бородянці… — там, де наші люди пережили страшну російську окупацію. Зробила багато світлин, вони потрапили на головне телебачення Японії NHK. Я загалом мала тоді багато телеефірів, розповідала про Україну, про те, що там насправді відбувається.
З Японії до України добиралася кілька днів: дві пересадки літаками, а з Польщі 16 годин автобусом. Ми їхали по житомирській трасі… Серце просто розривалося, коли бачила ті зруйновані будинки, розбиті, згорілі авто, військову техніку на узбіччі. В мене був такий шок, тиждень узагалі не могла розмовляти. Ну, як таке варварство можливе — у ХХІ столітті, в центрі Європи, у незалежній державі?!. І від кого?! Від тих, хто братами себе називав… А ще ж додалися в мене власні спогади: автобус проїздив через Житомир, де колись навчалася у музичному училищі, по класу бандури у відомого бандуриста Миколи Нечипоренка. Це місто моїх найпрекрасніших років юності… Я завжди дуже любила нашу неньку Україну, а з цією страшною війною вона ще дорожчою стала для мене. Війна — це такий біль. І біль не тільки українців… Узагалі вважаю, що то біда всього світу.
ПРО ПІДТРИМКУ ЯПОНЦЯМИ УКРАЇНИ
У мене дуже багато прихильників в Японії. Є свій фан-клуб. І, знаєте, вони всі, в один момент, так згуртувалися. Люди просто горнулися до мене: «Оксано, ми любимо Україну, ми будемо її підтримувати». Це було дуже зворушливо. Згодом я провела перший благодійний сольний концерт на підтримку України.
Уже 24 лютого 22-го року, повертаючись додому зі своїм молодшим сином, побачила на станції групу японців із написом Support Ukraine, тобто — збираємо допомогу для України. Підійшла до них, подякувала, що вони за Україну. Була без макіяжу, у звичайному одязі, то ніхто й не впізнав відому співачку. А я від зворушення розплакалася: що от далека від України Японія так нас, українців, підтримує. Не знаючи нашу націю, не шкодуючи свого часу, ці люди стоять, збирають кошти, закликають інших долучатися.
Й ось уже майже чотири роки японці не змінюють свою позицію, вони підтримують і допомагають Україні — і на рівні звичайних людей, і на рівні Уряду, влади.
Особливо хочу згадати Деві Сукарно – найвідомішу в Японії жінку, котра від початку великої війни дуже щиро підтримує Україну. А ось днями відбувся організований нею благодійний бенкет, усі кошти з якого вона передала до Благодійного фонду Олени Зеленської. До речі, Деві Сукарно приїздила в 2023 році в Україну, була в Бучі та інших містах України.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я віднесла тоді до Посольства України в Японії близько одного мільйона єн. Готівкою, зі своїх концертів. Тобто весь прибуток із них віддала на підтримку України. Кажу тодішньому нашому Послу Сергію Корсунському: «Робіть, як вважаєте за потрібне, на що саме спрямувати ці кошти». Маючи статус заслуженої артистки, не могла їх віддавати на якісь благодійні фонди, а посольство — це офіційно.
Знаєте, японці виявилися дуже емпатичною нацією, співчутливою. Вони знають, що таке війна. Японія капітулювала у Другій світовій 2 вересня 1945 року. А напередодні, у серпні, США скинули дві атомні бомби на її міста Хіросіму та Нагасакі. Проте ніхто з японців мені не сказав: а ви от здайтеся, капітулюйте. Навпаки — дуже підтримують у нашій боротьбі.
ПРО УКРАЇНЦІВ У ЯПОНІЇ
За офіційною інформацією, близько двох тисяч українців приїхало до Японії від початку великої війни. У країні немає такої програми, як у Євросоюзі, щодо статусу тимчасового захисту. Але тоді, у 2022 році, Японія спростила для українців процедуру отримання віз, почала надавати їм спеціальні пільги. Українцям створили всі умови, з можливістю довгострокового перебування, працевлаштування, вивчення мови та отримання матеріальної допомоги. От я працюю офіційно й не маю, як то кажуть, тих благ, які Японія надала нашим співгромадянам, котрі тікали від війни. Знаю навіть наших людей, яким мерії дають будинки для проживання.
ПРО ЗГУРТОВАНІСТЬ УКРАЇНЦІВ ЗА КОРДОНОМ
Об’єднуються тут вони, так. І на різні акції виходять. Нещодавно протестували, наприклад, проти виступу в Японії російської оперної співачки, путіністки анни нетребко. Японці брали в мене інтерв’ю, розпитували про неї, про моє ставлення. А яке може бути ставлення до того, хто не засуджує війну?! Вона отримувала з рук путіна багато державних нагород, публічно підтримує політику кремля. Отже, на її руках теж кров українців, і така артистка не має права виступати на світових сценах. Бо то є елемент надзвичайно потужної ворожої російської пропаганди. Ну, мені, звісно, намагалися контраргументувати тим, що не варто змішувати мистецтво і політику, що на неї, можливо, тиснуть, і таке інше. Та я знаю одне: якщо приймаєш від держави нагороди, отже, ти її в усьому підтримуєш і виконуєш ту місію, яку вона на тебе покладає. А у випадку росіян — це місія війни, місія агресії, місія вбивств. Тому наші люди стояли біля театру, і скрізь були протести, де нетребко виступала. Я також відкрито заявила про свою позицію. Не боюся це робити.
Мене надихають українці в Україні, те, які вони сильні духом. Знаєте, стала тут такою націоналісткою. А прапор український завжди зі мною. І в дорозі, і на сцені, і на телебаченні під час інтерв’ю. А японці завжди приносять на мої концерти українські прапори, і це так приємно… Повернулася нещодавно з України з гарними світлинами, була фотосесія з українським прапором. Світлини, які засвідчуватимуть, що завжди залишалася українською націоналісткою, проживаючи в Японії. Привезла й багато світлин із життя українців у воєнному часі, зібрала багато нової інформації, показуватиму все це в Японії, на телебаченні. Аби тут не забували про війну в Україні і не переставали показувати її у своїх новинах.
ПРО ШЛЯХ НА ЯПОНСЬКУ ОПЕРНУ СЦЕНУ
Нагородила мене доля… (Усміхається). В Японії так прийнято, що коли до них хтось приїздить, нове обличчя, як у нас кажуть, то все неодмінно буде на найвищому рівні. Компанія, що запросила мене до Японії на прослуховування, відразу ж організувала зустріч із принцесою Такамадо. Вона запросила мене у свій особистий палац, пригощала, багато про що розпитувала, зокрема про нашу бандуру. До речі, ось у жовтні матиму з нею зустріч. Принцеса не раз бувала на моїх концертах. Я співала перед багатьма іншими, високоповажними особами Японії.
Так, це було як подарунок долі. Почавши з таких висот, із таких високих нот, образно кажучи, я вже не могла, права не мала з того рівня зійти. Стала ніби представницею української нації. Мене тут і називають найвідомішою українкою, котра проживає в Японії.
Напевне ж, якщо робиш свою справу від чистого серця, і не для себе, а для людей, для своєї держави найперше, то і всі ті подальші пазли життя, творчості дуже вдало й швидко складаються. За своє життя брала участь у 13 міжнародних конкурсах і на всіх отримувала Гран-прі або перші місця, і всі прослуховування були «моїми».
ПРО ВІДКРИТІ ЯПОНІЄЮ ДВЕРІ
Чесно скажу, ні, не почуваюся тут своєю. Хоча дуже люблю цю країну, з першого погляду, як кажуть. Та завжди на сцені зізнаюся: люблю Японію, але й дуже люблю Україну. Тобто хоч би як там було, але моє серце, моя душа там, в Україні. Як на мене, хоч би скільки років проживеш в чужій країні — 20, 30, 40 — все одно не станеш там своїм.
А Японія, як уже казала, відкриває двері не для всіх. Маю на увазі, для роботи. Для мене ж вона відкрила всі можливі двері. Тут заспівала всі головні оперні партії. Щаслива, що працюю за фахом, і всі кваліфікації, що записані в моєму дипломі, — оперна та концертна співачка, концертна виконавиця, викладачка (бандура та сольний спів), зреалізовані. Все збулося.
Приїхала ж сюди, аби стати відомою у світі, щоб зробити славу нашій країні, щоб досягти тих вершин, про які в Україні мріяла. Тому, звісно, безмежно вдячна Японії за ці можливості.
Вдячна всім добрим, талановитим людям, які зустрічалися на моєму шляху. Особливо моїм учителям, оперній співачці Євгенії Семенівні Мірошниченко та композитору, бандуристу Сергію Васильовичу Баштану, в котрих 6 років вивчала вокал і бандуру в Національній музичній академії України, яку закінчила з відзнакою.
І вам із «Порадницею» дякую. Моя мамуся дуже любить вашу газету і вже багато-багато років її передплачує. Це інтерв’ю стане для неї, для тата приємним сюрпризом. Щоразу, як прилітаю додому, мама дає мені почитати «Порадницю», номери якої збирає. Ваші матеріали, особливо розмови з відомими, талановитими українцями, завжди надихали мене. І, зізнаюсь, давно мріяла потрапити на сторінки «Порадниці». Мрії, на щастя, мають здатність збуватися.
Ще мрію про великий благодійний концерт в Україні, можливо, тур, із гарною, насиченою програмою…
ПРО ПЕРЕМОГУ
Дуже вірю у Перемогу, вірю в нашу націю. Люди працюють, продовжують жити, хоч би що робив наш ворог, вони — живуть і борються. Завжди про це кажу зі сцени, на своїх концертах: Україна, українці — сильна духом нація, ми непереможні, нас не зламати і ми не здамося, бо це — наша земля.
Напевне, жоден із народів так не боровся й не боротиметься за свою країну, як український. Ось останнім часом у Японії почастішали розмови про можливий напад Китаю на цю країну. І тут же йдуть коментарі, що японці, мовляв, відразу руки піднімуть догори. Вони не боротимуться. А ми — боремося. Це — наша ідентичність, наше коріння. І я горда з того, що можу продовжувати свою місію — своєю енергією, силою своєї рідної країни.
Повну версію порадницької гостини
З ОКСАНОЮ СТЕПАНЮК
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 9 жовтня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
Київ — Токіо — Київ.
