Композитор, опермейстер, заслужений діяч мистецтв урср, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, член Національної спілки композиторів України, Герой України… За цими високими званнями й відзнаками — понад 83-річне життя нашого сучасника, Ігоря Дмитровича Поклада, на піснях якого виросло не одне покоління українців. Написані дуже давно, вони продовжували жити своїм життям, нічим не видаючи свій солідний як для пісень вік. І житимуть далі, тоді як земний шлях самого Маестро пісні раптово закінчився. Писав так, що багато з його творів видавалися створеними на народну музику.
«Це велич, це шана, це геній, це гідність, це правда, це абсолютна чесність…» — так у прощальному дописі написала про чоловіка дружина, Світлана Поклад, назвавши його «взірцем честі, совісті і безкінечного благородства».
Він тішився власним творчим здобутком і щиро радів успіхам інших. Уважно вслухався в нові пісні українських виконавців, а чи давніші, тепер перекладені українською, і кожного разу просив передати, що йому дуже сподобалося те, що вийшло. Дивувався й радів, що, виявляється, його пісні знають навіть 12–15-річні українці. Прагнув підтримати молоді українські обдарування, вірячи в їх таланти.
Себе він реалізував у різних мистецьких напрямах — від музичних театральних вистав до різножанрових фільмів і пісень — хоч пісні були для нього найдорожчими. Його особистий внесок у розвиток української культури, уперше відзначений іще 1997-го званням народного артиста, востаннє за життя 2024-го вшанували званням «Національна легенда України».
Геніальний композитор прекрасних творів, серед яких — відомі кожному «Скрипка грає», «Зелен клен», «Ой летіли дикі гуси», «Мамо, вечір догоря», «Чарівна скрипка», Ігор Поклад, напевно, мав іще час залишатися з нами, якщо не пишучи нове, то надихаючи Україну вже створеним, якби не війна… Він прийшов у цей світ у часи лихоліття війни — і так само пішов, залишивши пісні — оду мирному життю, пам’яті й коханню. Пам’ятаймо ж, а отже — співаймо…
НАЗУСТРІЧ МРІЇ
Коли він народився, теж була війна. Евакуйована мати народила сина у тодішньому фрунзе, а нинішньому Бішкеку — столиці Киргизстану. Це сталося 10 грудня 1941-го. Батько, кадровий військовий, закінчив війну героєм радянського союзу. Пізніше йому пропонували високу посаду, яка передбачала далекий переїзд, але він відмовився, сказавши: «Я — українець». Отож після Другої світової сім’я повернулася до України. Як потім розповідав Ігор Поклад другу по службі у війську, мешкали вони тоді у військовій частині, тож розваг у хлопця було небагато. Надворі грав із солдатами у футбол, а вдома його вабило піаніно: мама любила музику. Батька дратував потяг сина до музики: ладен був закрити інструмент на ключ, аби хлопець краще вдосконалював фізичну форму, готував себе до стезі воїна. Та коли в цю суперечку втручалася мама, беручи бік сина, вони — удвох проти одного — мали більшість… Змінювалися військові гарнізони, аж поки музичний талант нового учня помітила тернопільська вчителька, переконавши батьків: мають допомогти з цим синові!
Музика перемагає. У музичній школі юнак проходить семирічний курс за 2 роки. Іще й вирушає по вихідних до Львова, де навчається у професора консерваторії Бориса Шейка. Закінчивши в Тернополі середню школу, а також музичну семирічку по класу фортепіано, Ігор у всеозброєнні їде до української столиці. Ще не маючи й 16 років, вступає на історико-теоретичне відділення Київського інституту музики ім. Глієра. Водночас влаштовується на роботу репетитором та акомпоніатором до «Укрконцерту», розташованого тоді в приміщенні цирку. В його творчій теці вже є власна музика, яка підійшла би для пісень, тож хоче знайти поета, який написав би слова. Обійшовши кілька розташованих неподалік редакцій, потрапив до «Молоді України», де на той час працював Борис Олійник. Поет не відмовляє молодому відвідувачу й бере в роботу його мелодію. Незабаром народжується перша пісня Поклада на слова Олійника «Пісня не загубиться». Так Ігор Поклад стає на пісенний шлях. 17-річним він пише музику, яка близько трьох років чекатиме свого часу, аж поки з Покладом познайомиться його тезка, Ігор Барах, молодий лікар, який у вільний час пише вірші. Пропонує співпрацю. Поклад дає ноти, єдина умова — у приспіві має бути жіноче ім’я або дзвінке слово. Барах за кілька годин пише на цю музику пісенний текст під назвою «Кохана». Перше виконання довіряють Костянтину Огнєвому, котрий працював у вищезгаданому «Укрконцерті». Нова пісня швидко стає хітом, згодом її заспівали Юрій Богатиков і Муслім Магомаєв, а поза межами України, у Польщі, — Trubadurzy.
Після третього курсу училища Поклад переводиться на композиторський факультет Київської консерваторії, до класу професора Штогаренка. У 26 років він уже випускник із блискучими творчими перспективами і завданням — пропозицією від керівництва київської філармонії: створити жіночий співочий колектив. У пошуку виконавиць проводить кастинг, обравши 9 найздібніших до музики й водночас гарних молодих дівчат. Солісткою колективу і першою виконавицею тодішніх хітів стає колишня студентка Поклада, актриса театру Ліна Прохорова. Суворий відбір і така само дисципліна під час репетицій роблять свою справу: новостворений вокально-інструментальний ансамбль «Мрія» вже на першому році існування увійшов до всесоюзної гастрольної мережі, представляючи Україну в срср і за кордоном. Для виконання солісткою і «Мрією» створено варіацію пісні Поклада для жіночого голосу «Коханий». І хоча спершу він не має намірів зосереджуватися на пісенній творчості — зокрема, думає про написання симфонічної музики — та нові успіхи в пісенній сфері обумовлять вибір ключового жанру творчості на тривалі роки.
НАРОДЖЕННЯ ШЕДЕВРІВ
…Уже незабаром Покладу доводиться відмовитися від керування колективом: в останній момент його призивають служити до війська. Армія теж потребує хорошої музики для пісень. Її написанням і займатиметься під час служби. Вдячні військові замовники готові віддячити чим завгодно. У композитора — несподіване прохання: співпраця з молодим поетом Юрієм Рибчинським, який теж служить. Юрія миттєво переводять у той самий підрозділ, де на зустріч із ним чекає Поклад. Відтоді їх поєднує щира дружба. А за кілька років у творчому тандемі народяться чи не найкращі пісні Поклада — «Чарівна скрипка», «Зелен клен», «Дикі гуси», «Два крила», «Тиха вода»… Багато з них мають пам’ятну біографію. Та рання слава не зіпсувала молодого композитора: був захоплений творчістю, а улюблені пісні називав своїми дітьми. Й уточнював: слова здебільшого творилися на вже готову його музику.
Пісня «Скрипка грає» стала присвятою Володимиру Івасюку, із яким товаришував Ігор Поклад. Спершу народилася музика, а текст Юрій Рибчинський створив уже після трагічної загибелі музиканта. Першими виконавцями стали Назарій Яремчук, а пізніше — Василь Зінкевич і Софія Ротару. «Чарівна скрипка» розпочалася з перших 4 рядків, написаних поетом. Прочитавши їх, композитор за 5 хвилин написав перші акорди. Для завершення праці над піснею бракувало ще одного куплета. Та минуло кілька років, перш ніж ця неймовірна пісня народилася. Попри те, що вперше вона прозвучала у виконанні ансамблю «Мрія», Поклад вважав: для неї потрібен інший голос. І хоча спершу розраховував, що виконавицею стане Софія Ротару, та пісня дісталася Ніні Матвієнко, яка настільки вподобала «новонароджену», що попередила: нікому її не віддасть, сама співатиме! На той час співачка чекала на донечку, тож сказала: співатимуть на два голоси. А ще запропонувала трохи відійти від нот при виконанні цієї пісні — й Поклад прийняв ці зміни. Ніна Митрофанівна була чи не єдиною, для кого Ігор Поклад міг писати персонально; зазвичай він відпускав нову пісню шукати свого виконавця. А от для пісні «Ой летіли дикі гуси» Юрій Рибчинський перечитав стоси книжок, словників, збірок українських прислів’їв, навіть казок, шукаючи особливих слів і списавши кілька товстих зошитів, аж поки знайшлися дивовижні, неповторні. Естрадна мелодія цієї пісні була стилізована під народну і кілька років чекала на свого виконавця, перш ніж її заспівала Лідія Відаш. А далі пісня зустрілася з Ніною — й відтоді у кожного, хто хоч раз чув її, асоціювалася з голосом Матвієнко…
Відома пісня на слова Бориса Олійника «Мамо, вечір догоря» стала другою їх спільною із Покладом, який запропонував поетові мелодію. Та зміст першого варіанту вірша його не влаштував, він так і сказав: «Пісня не про те» — й Олійник за кілька днів написав нові слова. І знову не було сумнівів: ця пісня — для Ніни. Пізніше співачка виконала її і з донькою Антоніною.
…Та для Софії Ротару композитор написав чи не найбільше пісень. Найпопулярнішими ж стали «Хай щастить», «Тече вода». У творчому дуеті з Михайлом Ткачем — іще одним своїм давнім товаришем по життю — побачили світ пісні «Не питай мене», «Моя Україна», із Віктором Герасимовим — «Добре світло», «Світанкові роки». Пішли у світ пісні й на вірші Дмитра Луценка, Олександра Вратарьова. А «Кохана» на слова Ігоря Бараха, натхненного тоді почуттями до молодої дружини й популяризована «Мрією», за десятиріччя збагатилася понад сотнею розмаїтих аранжувань. Оповідали, на авторські виплати поет зміг придбати житло неподалік композитора. Для самого ж Поклада найулюбленішими з-понад усіх у цій творчій ніші були, за словами дружини, «Мамо, вечір догоря» і «Посміхнися, доле»…
Автор півтори сотні пісень, Ігор Дмитрович не раз зізнавався: пісні йому… снилися. Тобто уві сні до нього приходила музика. Але вставати й записувати в неурочний час, зізнавався Поклад, йому було ліньки. І лише раз він таки відкинув сон, піднявся, награв мелодію на роялі, записав її на магнітофон — і вже тоді повернувся в обійми Морфея. А записана вночі музика стала відомою на весь світ мелодією пісні «Скрипка грає»… Тому й казав: аби вставав щоразу, пісень було би в рази більше. Хоч працелюбності йому не треба було позичати: міг кілька років працювати над однією піснею, огранюючи її, мов рідкісний діамант. За спогадами дружини, Ігор Дмитрович був справжнім безсрібником, усі свої твори віддавав безкоштовно, кажучи: «Нехай лунає моя музика».
Його творча праця потребувала відповідного «розігріву»: перш ніж писати щось своє, годинами міг грати класичну музику, зокрема, твори Шопена. Таким чином налаштовувався на працю не лише над піснями, але й над музикою до вистав чи фільмів.
ВІДКРИВАЮЧИ НОВІ ГРАНІ
«Я раніше писав лише пісні. Потім у моє життя увійшов другом Льоня Биков», — так згадував Ігор Поклад початок своєї співпраці з кінематографом. Першою музикою для кіно стала написана ним для фільму Бикова «Де ви, лицарі?» Згодом Биков запропонував написати й для фільму «У бій ідуть самі «старі». Ігор Дмитрович спробував, але… склалося враження, що це — «не його». Тим більше, у фільмі звучали відомі пісні — «Ніч така місячна», «Смуглянка»… Тож Поклад запропонував Бикову для співпраці над стрічкою іншого композитора. Через десятиліття він назве це своє рішення найбільшою помилкою в житті. Та часу вже не повернути…
Натомість усе склалося із шістьма десятками інших фільмів, у титрах яких зазначено: «Музика Ігоря Поклада». Згадаймо «Весь світ в очах твоїх», відзначений 1978-го дипломом на Республіканському кінофестивалі у Кременчуці, а також «Дударики», «Зоряне відрядження», «Робота над помилками», «Увійди в кожен дім», «Два кроки до тиші», «Снайпер», «Обітниця», «Притча про світлицю», «Москаль-чарівник», «Таємниця «Святого Патрика»…
Увійшов композитор і до мультиплікації, хоч спершу гадки не мав, яка музика там доречна. Адже мальований фільм триває лише 10–20 хв. Та коли український художник-мультиплікатор Володимир Дахно запропонував роботу над своїм мультсеріалом, вирішив спробувати — і написав музику до стрічок «Як козаки…», а згодом і «Енеїди», що полюбилися багатьом поколінням українців. Як потім зізнавався, на гонорар за повнометражний мультфільм вони з Володимиром Дахном накрили стіл на честь завершення дворічної праці.
До театру прийшов після того, як погодився написати продовження музичної п’єси «Весілля в Малинівці». 1973-го вони зі співавтором Юрієм Рибчинським привезли до Одеського театру оперети готовий мюзикл «Друге весілля в Малинівці». На той час у столиці України прем’єра вже успішно відбулася, а в Одесі одноголосно і майже миттєво прийняли рішення про постановку нового твору. Ігорю Дмитровичу запам’яталися слова одного зі стареньких одеських музикантів: мовляв, після «Білої акації» Дунаєвського нічого кращого за новий мюзикл ще не чув! Наступним твором композитора для театральної сцени став мюзикл «Конотопська відьма» (лібрето Б.Жолдака), який понад 40 років залишається на сценах українських театрів. Поступово додалися «Серце моє з тобою» (лібрето Д.Шевцова), «Різдвяна ніч» (за М.Гоголем), «Засватана — невінчана» (за І.Карпенком-Карим), «Чмир» (за М.Кропивницьким). Писав і музику для симфонічного та струнного оркестрів, хору. Певний час співпрацював з Академічним ансамблем пісні й танцю ДПСУ.
…За радянських часів йому не раз пропонували змінити Київ на москву, обіцяли там квартиру в центрі. Пропозицію озвучував Муслім Магомаєв. Та Поклад відмовився: мовляв, він — українець, тому житиме в Києві, а хто має бажання — може сюди до нього приїхати. «Ніколи нікого ні про що не просив» — такою була його принципова позиція. Не приймав пропозиції впливових осіб. Відмовлявся від посад, подарунків, особливо коли їх хотіли зробити політики. Що п’ять років його творчими звітами ставали концерти в Палаці «Україна», Палаці спорту — та вже з нагоди 70-річчя такий концерт не відбувся: держава не мала на те коштів…
Останні 10 років композитор працював над рок-оперою «Цар Ірод» (п’єса Олександра Вратарьова) для симфонічного оркестру. Її змогли високо оцінити чимало режисерів, назвавши твором європейського, світового рівня. Свого часу Ігор Дмитрович дуже хотів побачити постановку цього свого твору на сцені Харківської опери. За рік до анексії півострова, 2013-го, це зробив Кримський академічний український музичний театр. А от на жодній зі столичних сцен рок-опера не прозвучала. Хоча дружина композитора має надію: це станеться, і Маестро навіть з небес почує свою музику. У його архівах повно ще не оприлюдненої музики, яка має побачити світ…
ЗАВЖДИ ПОРУЧ, ЗАВЖДИ РАЗОМ
Першою дружиною Поклада була солістка «Мрії» Ліна Прохорова. Згодом він поєднав свою долю зі Світланою. За спогадами жінки, вони познайомилися в компанії, коли вона ще була студенткою, зустрічалися, та потім на десяток років розійшлися в різні боки. Кожен будував своє життя, аж поки після розвалу срср жінка повернулася з-за кордону. Відтоді вони вже не розлучалися. Разом ішли по життю 33 роки, а офіційний шлюб взяли 27 років тому. Випускниця столичного університету, Світлана оточила композитора любов’ю і турботою. Стала для коханого чоловіка музою й ангелом-охоронцем, а згодом — і співавторкою його книги. Разом вони перетворили на справжній рай дачу під Ворзелем, яку дуже любив Поклад. Чимало рослин потрапили сюди з добрих рук його друзів і знайомих: ялівець — від Ткача, горіх — від Дахна… Очевидно, Ігорю Дмитровичу тут було краще, аніж у київській квартирі в центрі мегаполіса. Старезні дерева й молоді саджанці, зелень трав і різнобарв’я виплеканих дружиною квітів, можливість зблизька чути соловейка і не розлучатися з чотириногими улюбленцями давно стали складовою його фізичного і морального комфорту.
З кожним роком цей рай ставав усе прекраснішим, тож Поклад не любив покидати дачу, навіть коли потрібно було поїхати до лікарів. Їхній дім був гостинним, проте господар приймав не всіх — лише тих, із ким йому було справді цікаво — і негативно ставився до візитів «напоказ», особливо політиків, депутатів. Одне слово, «жив без пафосу». І спокійно ставився до державних нагород. Казали, документа на звання народного артиста забрав за кілька років по тому. Чи не єдина особисто отримана ним за життя нагорода — звання Героя України, найвища відзнака української держави, не прийти за якою для 80-річного Поклада означало би проявити неповагу…
Спогади про життя Ігоря Дмитровича у всіх його проявах за допомогою дружини лягли на папір, перетворившись на книгу «По той бік роялю», видану спершу російською, а згодом — українською мовами. Світлана працювала над нею понад 10 років. «Мій щоденний план — прокинутися в гарному настрої, випити запашної кави, побачити Сонце, прогулятися зі своїми собаками по улюбленому саду. Що ж до творчості, то тут можна просто озиратися і аналізувати, чи все вдалося, чи можна було зробити краще. Все, що створене, вже живе своїм життям. Я його відпустив і намагаюся радіти кожному новому дню. Чого і всім бажаю…» — підсумовував свій творчий шлях на схилі літ.
У 80 років зізнавався, що музика йому більше не сниться, тож напевно зробив уже все, що міг. І додавав: «Хто зможе зробити краще — нехай робить…»
ОКУПАЦІЯ. ПОРЯТУНОК
Велика війна застала подружжя у заміському будинку. Прокинулися від вибухів. Надія, що тут буде безпечніше, аніж у Києві, швидко минула. До Гостомеля по прямій від них було 7–8 км. Винищувачі та гвинтокрили летіли над будинком. А за кілька днів ворог рушив по Варшавському шосе. Сподівання, що росіян швидко розіб’ють у Гостомелі — й на цьому війні кінець, теж не справдилися. Натомість побачили за вікнами ворожі танки і БТР. Невдовзі почали руйнувати мости, якими можна було дістатися Києва. Зникли світло, вода, газ. Єдине, що рятувало ситуацію, — запаси продуктів у погребі. І ще — каністрочка бензину. Поклади запросили до себе друзів, знайомих, кумів. Забрали стареньку маму Світлани. Поки не було обстрілів, у сховищі було терпимо. Таж обстрілювали по 20 годин поспіль. За пару годин перерви поспішали перезарядити гаджети, вигуляти собак…
Після 8 березня оголосили про перші «зелені коридори». За допомогою «Червоного хреста» можна було виїздити, але вони вже майже не мали бензину, акумулятор автомобіля був розряджений… До евакопункту треба було подолати пішки близько 2 км. Світлана розуміла: ані чоловікові, ані мамі це не під силу. А ще з тваринами взагалі не пускали до автобуса. Тож вирішили пересиджувати в підвалі й далі. Сусіди по нещастю поступово виїздили, і зрештою вони залишилися самі — утрьох у підвалі. Закінчувалася вода… На щастя, жінці вдалося злити трохи бензину з примуса й завдяки цьому «оживити» генератор. Коли підзарядився мобільний телефон, вона ризикнула побігти на вулицю, до перехрестя, де ще був зв’язок. Із телефону одразу «посипалися» смс: мовляв, «за вами приїдуть». Витягнувши з підвалу і підготувавши до евакуації найдорожчих, Світлана вже почала втрачати надію, аж тут побачила під вікнами незнайомого чоловіка в червоній куртці, який машиною приїхав за ними.
…Документ про надання Ігорю Дмитровичу звання Героя України, отриманий напередодні 80-річчя, Світлана ризикнула вивезти у ковдрі на споді сумки, посадивши зверху їх красеня лабрадора. На щастя, при перевірці на російських блокпостах собаку не піднімали з місця. Попри великі ризики, Покладам вдалося вирватися з пастки.
Уже потім довідалася: операцію з їхнього порятунку готувала група з ГУР. Відома волонтерка Гайде Різаєва знайшла громадянина Казахстану Костянтина Гудаускаса, який завдяки своєму паспорту міг проїхати на окуповані території. Згодом він продовжив вивозити людей із Ворзеля, врятувавши звідти понад 170 осіб, а загалом з окупованих територій — 203 людини. Пізніше ці події знайшли відображення у фільмі «Буча». Відтоді Костянтин для них — рідний, він став своєю людиною в їхньому домі. Ігор Дмитрович ставився до нього, як батько до сина, цікавився його волонтерством.
…Тим часом до будинку Покладів заселилися росіяни. Повернувшись улітку, коли їм дали на це дозвіл, господарі побачили поламані дерева й понищені клумби, сліди техніки у дворі. У будинку були розкладені в ряд нагороди композитора, тож росіяни знали, до кого вдерлися. Була в оселі й давня світлина Поклада з кобзоном, та це не завадило незваним зайдам не лише засмітити й розграбувати будинок, але й замінувати насамкінець. На щастя,
три розтяжки — в кабінеті, у вітальні й у підвалі — були вчасно знешкоджені українськими військовими.
ОСТАННІ АКОРДИ
Пережите далося взнаки: Ігор Дмитрович, який іще 2014-го пережив кілька складних операцій, боровся з онкологією і часто потрапляв до лікарні. Дуже тішився, коли лунала його музика. Тож дуже радів, коли на один із його днів народження Костянтин Гудаускас запросив до Покладів Київський національний академічний духовий оркестр, який приїхав у повному складі — і просто на подвір’ї виконав його «Марш Сотні» з «Конотопської відьми». Не афішуючи, щомісяця разом із дружиною переказував певну суму з пенсій на потреби кількох благодійних фондів, завжди цікавився потребами військових і дуже радів, коли Костянтин привозив їх із собою в гості.
23 серпня 2024 року Поклада нагородили відзнакою «Національна легенда України». Кажуть, він відчував, що це літо — його останнє. Рідним так і казав про це. Склав заповіт, просив не плакати на похоронах і завчасно віддавав усі розпорядження. Серце Ігоря Поклада зупинилося на 84-му році життя вдома у Ворзелі 9 липня 2025-го. Так само тривала війна — як і тоді, коли він народився. Тепер над Ворзелем дзижчали ворожі шахеди…
Його поховали на Берківцях, біля могили матері, котра перша відчула й підтримала музичний талант свого сина…
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
