Талановитий, розумний, гарний із себе… Поет, науковець, викладач… Громадянин, політик… Та найперше — українець і патріот. Таким був Олег Кандиба, більш знаний як Олег Ольжич, який прийшов у цей світ 8 (21) липня 118 років тому. Його ім’я носять наукові бібліотеки у Києві та Житомирі, вулиці в десятках українських міст і містечок. На його честь відкрито пам’ятник у Житомирі й викарбувано пам’ятну монету. Його постать надихає митців і дослідників. На кількох дивом вцілілих давніх світлинах його погляд із роками усе суворішає. Та все одно він залишився молодим, бо лише 37 років земного життя йому відміряно. Але життя яскравого, змістовного, героїчного…
Його батько, Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім Олександр Олесь), походив з дворянського (за іншим джерелом — купецького) роду. Рання втрата батька змусила хлопця покладатися на власні сили. Навчаючись під Харковом у хліборобській школі, оприлюднює свої перші вірші в рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт», до випуску яких долучається. Подальше навчання поєднує з працею. На відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, до своєї радості, знайомиться з Лесею Українкою, Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським. Прагне-бо саме такого товариства…
Мама Віра Антонівна Свадковська — українська педагогиня, походила з українсько-білорусько-грецької родини. Отримавши історико-філологічну освіту, викладала мови. Із Олександром Кандибою вони обвінчалися на початку 1907-го. Як дипломований ветлікар, глава родини трудиться в Києві. Як поет, якому є що сказати, — починає співпрацювати з редакцією «Літературно-наукового вістника» та видавництвом «Лан».
Зовсім трохи часу проживши одне для одного, вони стають батьками схожого на батька білявого хлопчика. Новонародженого назвали Олегом. Якийсь час його виховання передоручають бабусі з дідусем, та потім батьки забирають сина до себе. Кандиби оселяються у прибутковому будинку по вул. Антоновича, 64/16 — це на розі вулиць Антоновича та Івана Федорова.
Дуже рано навчившись читати, а потім і писати, 9-річний Олег складає свого першого вірша. В одинадцять, як потім стверджуватиме, знає напам’ять і співає більшість творів з Тарасового «Кобзаря». Його батьки кохаються в історії й літературі, тож і син змалку всотує стільки цікавого… Для Олександра Івановича його білоголовий синок — Лелека, якому присвячує вірші… Згодом це стане одним із літературних псевдонімів сина.
УСЕ КРАЩЕ ВЗЯВ ВІД БАТЬКІВ
Велике враження на главу родини справляє подорож Гуцульщиною, народ якої «не зазнав панщини», і знайомство там із Іваном Франком. Безумовно, ці теми фігурують і в родинних розмовах Кандиб, які чує й Олег. Поступово у творах О.Олеся на зміну ліричній темі приходить захват від будівництва історичної державності. Та вже 1919-го глава родини, на той час — автор 6 книжок, під загрозою розстрілу емігрує як аташе з питань культури консульства УНР в Угорщині, тоді як дружина із сином залишаються в Україні. Олег навчається у трудовій школі в Пущі-Водиці поблизу Києва, багато читає, грає на піаніно і скрипці. Після поразки УНР його з матір’ю зараховують до «ворогів народу».
Еміграція сповнює життя і творчість Олександра Олеся тугою за Україною. Мешкаючи у Відні, він очолюватиме Союз українських журналістів, пізніше у Празі стоятиме біля витоків Українського Вільного Університету. У 1919–1922 роках збиратиме кошти для допомоги голодуючим в Україні, буде в курсі арештів і розстрілів представників української інтелігенції, під впливом яких напише драму «Земля обітована». «І ти продався їм, Тичино…» — докорятиме у вірші до того, хто почав писати твори на замовлення партії.
Возз’єднатися родині Кандиб вдалося завдяки допомозі Міжнародного Червоного Хреста на початку 1923-го в Берліні. Звідти вже втрьох перебираються під Прагу. Олександр Іванович у селі організовує гурток із науковців, поетів і письменників. Віра Антонівна працює вихователькою українського притулку в м.Подєбради. Згодом, коли восени 1933-го там оголосять день голоду й смутку, мати Олега, як і всі виховательки, впродовж доби не вживатиме їжі, аби пояснити дітям сенс такої присвяти жертвам голоду в Україні. Тим часом єдиний син Кандиб вступає до Пласту. Здобувши повну середню освіту в Празі, за рік із відзнакою закінчує курси Українського громадського комітету в Празі, які дають право на безкоштовній основі стати вільним слухачем у будь-якому виші. Його спрага знань безмежна, але найближчі — історія і література, які завжди були в центрі уваги батьків. Тож обирає літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, записавшись іще й на лекції до Українського Вільного Університету. Крім того, стає вільним слухачем філософського факультету Карлового університету в Празі. Водночас відвідує лекції з археології та історії мистецтва. Особливий інтерес у Олега виникає до трипільської культури. Як і раніше, батько має великий вплив на становлення сина. Коли вони не поряд, можливість спілкування дарують листи.
НАУКОВИЙ ВНЕСОК
Наприкінці навчання здібний юнак уже має грант від Наукового Товариства імені Шевченка у Львові на проведення археологічної експедиції в Більче-Золотому. Молодий науковець вивчає пам’ятки трипільської культури, здійснює пробні розкопки, зокрема на теренах нинішньої Тернопільщини. Кілька років працює у Чеському Національному Музеї в Празі, здійснює археологічні дослідження в Галичині й на Буковині. Його підсумки досліджень мальованої та шнурованої кераміки неолітичної доби приносять визнання серед фахівців різних країн. У неповні 23 роки успішно захищає докторську дисертацію в Карловому університеті за темою: «Неолітична розписна кераміка Галичини» і стає доктором філософії, першим розробивши типологію форм і орнаментів української розписної кераміки. Як асистент кафедри археології УВУ працює в археологічному відділі Національного музею Чехословаччини, звідки згодом піде через певні теоретичні розбіжності із колегами. Його спрагу досліджень помічають у Слов’янському інституті в Празі, надавши наукову стипендію на студійну подорож до Німеччини й Австрії. Працюючи в музеях Берліна й Відня, збирає матеріали для подальшого студіювання культури неолітичної кераміки. Наукові праці Олега Кандиби помічають у Гарвардському університеті. Його запрошують до США, де, окрім роботи в музеях, долучається й до нових розкопок. Зокрема, знайомить американських студентів із особливостями археологічної праці. Пізніше читає лекції в Італії.
1938-го за завданням Проводу ОУН у складі делегації виїздить до США для організації Українського наукового інституту в Америці (УНІА).
Із 1941-го входить до складу Археологічної Комісії НТШ. На той час Олег перебуває в підпіллі (1941–1944), але продовжує співпрацювати з українськими колегами в різних країнах Європи. Його наукові дослідження оприлюднені у фахових журналах США, Великобританії, Австрії, Німеччини, Югославії. Окрім археології, у сфері його наукових інтересів — історія, література, історія мистецтва, етнографія.
СИЛОЮ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА
Першим друкованим твором Олега стає дитяча оповідь «Рудько» («Життєпис одного півня»), що побачила світ 1928 р. під псевдо «О.Лелека». Цікаво, що «портрет» саме цього півня малий Олег намалював у 5 років. Як поет він дебютує наприкінці 1920-х — і швидко стає однією з найяскравіших постатей поетичного модернізму. Співпрацює із кількома львівськими, а також празькими періодичними виданнями. Як і батько свого часу, творить під псевдо, тож для читачів він — Олег Ольжич. Але його вірші від початку зовсім не схожі на ту лірику, котра найперше принесла славу Олександру Олесю. Жодних солов’їв, що сміються і плачуть. І в цьому, безумовно, ознака нової доби, власного, не по роках багатого, життєвого досвіду, тієї правди життя і системи цінностей, яку виніс із родини, ще з дитинства батьками прищеплену. Поезія Кандиби-сина — бойовий клич до ровесників із «непокоримого покоління», клич до боротьби, кредо готових до самопожертви в ім’я високої мети.
Ось кілька цитат, які дозволяють скласти уявлення про стиль творчості Олега Ольжича. «Кожна справа — ясна і проста. (Героїчний період і сумнів?) Для дівчат — снігова чистота, Юнакам — поривання безумні». «Пошли мені, молюся, дар один: В ім’я її прийняти мужньо муки». «Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям…»
Відчутна у віршах Ольжича й потужна віра в українське майбуття: «Не зірвеш сонця, кат, з небес, Не зірвеш України стяга!..» Передчуття близької, неминучої боротьби за кращу долю України — й у рядках: «Вік героїв величний надходить, і щоночі на небі мечі». Власне, чи не всю поезію О.Ольжича можна розбирати на цитати, які дорівнюють гаслам. У кожному з віршів — його ідеологічні й політичні переконання. Хоч за короткого життя Олега світ побачили лише дві його поетичні збірки: «Рінь» (Львів, 1935) і «Вежі» (Прага, 1940), а також кілька нарисів про культуру та публіцистичних статей. Та його твори виходять і на сторінках української періодики за кордоном. «Поет нової доби», «високо взірцевий для усієї генерації», — кажуть про нього літературні критики.
Майже рік перебуваючи в Римі та Неаполі після отримання стипендії від Міжуніверситетського Інституту, долучається до укладення великої антології сучасної української прози «Чотири шаблі». Особисте знайомство у Римі з полковником Євгеном Коновальцем дуже впливає на його погляди. Невдовзі й сам Олег включиться у боротьбу, про яку писатиме в одному з віршів: «Держава не твориться в будучині, Держава будується нині». Третя збірка поезій, упорядкована автором, побачить світ уже після його загибелі. Та ім’я Олега Ольжича і надалі залишатиметься під табу в Україні, аж поки впаде імперія зла — й на її уламках постане незалежна українська держава.
ПЕРЕКОНАНИЙ НАЦІОНАЛІСТ
До Організації українських націоналістів (ОУН) Олег вступає у 22 роки — й одразу виконує низку завдань проводу (ПУН) ОУН. За дорученням Євгена Коновальця організовує «Культурну референтуру ОУН», яка згуртувала навколо себе чимало митців і серед завдань якої був випуск легальних (і не лише) націоналістичних видань. 1937-го стає на чолі культурно-освітньої референтури ПУН. Займаючись редагуванням часопису «Самостійна думка», перетворює його на друкований орган ПУН.
1938 року Олег Ольжич бере участь у проголошенні Карпатської України, а потім у її партизанській боротьбі проти угорських окупантів. Заарештований угорцями, після листа угорських учених на захист колеги, через три дні він виходить на волю з Тячівської в’язниці разом із Уласом Самчуком. Упродовж 1939–1941 рр. очолює Революційний Трибунал ОУН. Після розколу ОУН і відокремлення групи націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою (1940) Ольжич залишається в іншій частині ОУН під керівництвом Голови ПУН полковника Андрія Мельника, ставши його заступником. Коли гестапо відправляє Мельника під домашній арешт, Ольжич залишиться серед тих, хто контактуватиме з полковником у Берліні, надаючи звіти й отримуючи подальші інструкції. Підтримуючи ідею співробітництва ОУН(м) із прихильниками Бандери, контактує і з Романом Шухевичем, сприяє поповненню лав УПА.
Від початку Другої світової Ольжич стає активним учасником руху Опору. Ще наприкінці липня 1941-го з першою похідною групою ОУН вирушає до рідного, тоді вже окупованого, Житомира, налагоджуючи там культурно-мистецьке життя. Завдяки йому Житомирський український міський театр відкриває театральний сезон в окупованому місті. До репертуару беруть твори класичної української драматургії — від «Запорожця за Дунаєм» до «Наталки Полтавки». Тоді ж налагоджує випуск друкованого видання «Українське слово». Восени разом із Буковинським куренем їде до Києва, де очолює націоналістичне підпілля, ініціюючи розбудову українського політичного і культурного життя. Сподіваючись на відновлення української державності, стає співорганізатором Української Національної Ради як майбутнього парламенту незалежної держави. «Я вірю в те, що будь-яка духовна зброя набагато сильніша за мілітаристську. Тому моя мета — це просвітництво. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіностудію, кооперацію, банки», — формулює план дій.
Провід ОУН доручає Ольжичу організувати багатолюдне вшанування подвигу українських героїв, розстріляних більшовиками 1921-го біля с.Базар на Житомирщині. Попри спротив німецької влади, маніфестація збирає тисячі українців з усіх усюд. Нвдовзі німці розпочинають на Житомирщині, зокрема Коростенщині, масові арешти активістів ОУН. До грудня 1941-го затримують понад 200 осіб. По тому розпочинаються й масові арешти в Києві. Під заборону потрапляють українська преса і діяльність Української ради. Починаються масові розстріли. Серед заарештованих, а потім страчених у Бабиному Яру оунівців — Олена та Михайло Теліги, Іван Рогач, Петро Кошик, Орест Чимеринський та ін. Усі незаконспіровані агенти ОУН отримують наказ терміново залишити українську територію. Сам Ольжич, який фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, на певний час залишається в Києві. Переховуючись від гітлерівців, переходить у підпілля. Згодом йому щастить успішно дістатися Львова, де надалі мешкатиме нелегально.
Під впливом подій його погляди зазнають певних змін. Ольжич робить висновок: «Годі сподіватися волі з рук будь-якого окупанта. Лише власними силами можна здобути українську державу». На Почаївській конференції ОУН у травні 1942-го Олега Кандибу обирають заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях. Коли через півтора роки німці відправлять А.Мельника до концтабору Заксенхаузен, Ольжич буде змушений перебрати посаду Голови ПУН ОУН. На той час він розумітиме: поразка Німеччини в цій війні, як і окупація українських теренів радянським союзом — лише питання часу, тож приймає рішення створити з добровольців «Курінь смерті», який би залишався за лінією фронту, проводячи в тилу ворога масштабні диверсійні акції. Вірить: попри неминучі жертви в лавах бійців, такий приклад надихатиме на боротьбу за Україну нові покоління. Та ця ідея лишилася нереалізованою.
НЕСКОРЕНИЙ
Улас Самчук називав Ольжича «королем конспіративної боротьби»: той поводився максимально обережно, постійно змінюючи квартири, в яких ночував. Із огляду на це є різні припущення, чому гестапо вдалося таки схопити патріота — від провалу однієї з його зв’язкових, яка могла не витримати допитів і видати керівника — до наслідків його намагань установити контакт із західними союзниками напередодні відкриття другого фронту. Ще одна версія — про діяльність німецьких спецслужб, які розшукували його рукопис книжки «Революція рве кайдани», де були зібрані факти про злочини нацистів проти українців. У будь-якому разі за Ольжичем чатували, тож його арешт для німців був лише питанням часу. Але, крім того, за Ольжичем полювали й агенти нквс. І з кожним днем кільце змикалося. Гестапівці затримали його на конспірантивній квартирі (зараз — вул. Личаківська, 32) 25 травня 1944-го. Припускають, що до того міг бути причетний нквс і що розгадку обставин тих днів слід шукати в московських архівах.
Як особливо небезпечну для рейху особу, арештованого відправляють на допит до самого Берліну, а звідти — у концтабір Заксенхаузен, де на той час перебувала низка українських націоналістів. Тримають прикутим до бетонної стіни в камері смертників у бараці Целленбау — окремому блоці для особливо важливих в’язнів. Понад два тижні нічних допитів із нещадними катуваннями українського патріота не приносять гітлерівцям бажаних наслідків: Олег не видав ворогу підпільну структуру ОУН. У коменданта Заксенхаузена залишилася власноруч написана Ольжичем заява про відмову від будь-якої співпраці з німцями, де зазначено: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!» Під час чергового допиту гестапівців у ніч проти 10.06.44 українець Олег Ольжич помирає від тортур, не приходячи до тями. Він став єдиним з українських в’язнів, замордованим там до смерті. Тіло героя за наказом спалили в крематорії.
Через півтора місяці від того страшного дня в Празі пішов з життя й Олександр Олесь. Його, як згодом і Олегову матір, поховали на Ольшанському кладовищі в Празі. Відтоді ренту за місце під їхні могили сплачував один із вихідців з України, Володимир Михайлишин. Після його смерті за домовленістю з чеською владою ексгумовані останки подружжя були перепоховані на території державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника в Києві. На скромному пам’ятнику поміж світлинами батьків розміщене й фото їхнього сина.
…За тиждень після смерті діда у світ прийшов син Олега Кандиби, названий іменем свого батька…
КОРОТКА ЩАСТЯ МИТЬ. НАЩАДКИ
Доньку празького професора, літературознаця Леоніда Білецького, Катрусю, Олег знав ще з 5-річного віку. А 1940-го, зустрівши вже зовсім дорослою, не на жарт закохався. Дівчина відповіла взаємністю. Наступного року відбулися заручини. А 2 серпня 1943 року їх повінчали в церкві Святого Духа у с.Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині. Того дня молода дружина і свідки, на вимогу Олега, дають клятву: мовчати про весілля аж до завершення війни. Таким чином намагається убезпечити кохану жінку від ймовірних переслідувань за свою діяльність. А коли з часом довідується, що Катерина вагітна, — моментально відправляє з України до Праги, щоб не ризикувати дружиною і майбутньою дитиною. Кажуть, обручки, якими під час вінчання обмінялися молодята, були покриті тонким шаром золота поверх заліза: Олег Ольжич був переконаний, що партійні кошти не варто витрачати на власні потреби…
Син провідника ОУН на східних і центральних землях України народився у Празі 31.07.1944. Радянські війська наближалися, за родиною полювало нквс, тож Катерина з немовлям опинилася в Німеччині. Провівши 5 років y таборі для біженців під чужим прізвищем, 1949-го вони емігрували до Канади. Тут син Ольжича закінчив Квінський університет, ставши прикладним фізиком. Цікаво, що студентом він товаришував із сином Степана Бандери, Андрієм. Став спеціалістом у галузі штучного інтелекту, працював для НАСА, був консультантом Міноборони Канади. За дружину взяв Тамару, доньку остарбайтерки з черкаського села неподалік шевченкових Моринців. Разом не раз приїздили до України, бували у Фундації ім. О.Ольжича в Києві. Виростили сина та доньку.
…Усі 68 років відміряного йому земного життя Олег Олегович Кандиба зберігав дорогі його серцю сімейні реліквії — шлюбний перстень Ольжича і шлюбне свідоцтво своїх батьків.
ДОЛЕНОСНІ СЛОВА
…Уже далекого 2002-го Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі кіномистецтва отримав повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм-трилогія режисера Аркадія Микульського за сценарієм Леоніда Череватенка «Я камінь з Божої пращі…», що об’єднує стрічки: «Ольжич» (1996), «Доба жорстока, як вовчиця» (2000), «Незнаний воїн» (2000). Відомий український кінорежисер переклав натхненною мовою кіно присвячене біографії Олега Ольжича 15-річне дослідження українського поета, мистецтвознавця, кінокритика, сценариста Леоніда Череватенка. Трилогія являла глядачеві історію життя батька Олександра і сина Олега, в усій багатогранності вимірів молодшого з Кандиб — дитячі роки, навчання, наукові дослідження, діяльність ОУН, аж до загибелі в 37 років. За спогадами Аркадія Мікульського, ознайомившись з дослідженнями Леоніда Череватенка — а це була праця на 70 сторінок — він поставив собі за мету передати світ українського патріота, його покоління, фрагментарно відобразивши різні періоди української історії, зокрема — про Голодомор. На щастя, авторам стрічки вдалося поспілкуватися із 4 близькими соратниками Олега та його дружиною, що дуже допомогло в роботі над фільмом. Отримавши найвищу державну відзнаку своєї творчої праці, автори розраховували на високу оцінку суспільства. Та без відерця дьогтю таки не обійшлося: знайшлися ті, хто тоді відверто шельмував стрічку за «фашистські вірші Ольжича»: бути націоналістом у незалежній Україні не всім ще видавалося природним, та й до Майдану, як і початку антиукраїнської агресії країни нащадків нквсівців, були ще роки… На жаль, широке коло глядачів так і не відкрило для себе тоді цей фільм. Аби стрічку таки показали на Першому Національному, академік Іван Дзюба змушений був посилатися на Указ Президента про сприяння творам, які здобули Шевченківську премію. Лише після цього фільм один раз вийшов в ефірі державного телеканалу — опівдні, коли мало хто може собі дозволити вмоститися біля екрана…
…Іще через 15 років, 2017-го, на замовлення Житомирської міської ради було створено фільм «Вогонь самопосвяти», присвячений поетові, науковцю, політичному діячу, видатному землякові житомирян, Почесному громадянину міста Житомира Олегу Ольжичу. П’ятнадцятихвилинна стрічка режисера Петра Авраменка і зараз доступна до відкритого перегляду за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=4TaDyLrr8Oc
Ця розповідь — нагадування кожному з нас про підтверджену власним життям позицію відданого патріота України, який і думки не припускав про її окупацію. У часи нової війни його впевненість поділяє покоління наших сучасників — захисників і тих, хто допомагає й чекає на них у тилу: катам України ніколи не вдасться зірвати український стяг!
Ольга ГОЙДЕНКО.
